Доки буде існувати й розвиватися українська історіографія, доти доба Козацької (прото)державності, часи становлення нашої національної влади у формі Гетьманату ХVІІ—ХVІІІ століть не перестануть приваблювати і хвилювати дослідників. Це не дивно: і дотепер ці, очевидно, найгероїчніші сторінки вітчизняної історії є невичерпним джерелом зіставлення фактів та подій, натхнення (адже саме звідти бере початок процес становлення модерної української національної ідентичності), так само як і гірких роздумів. Адже стільки було зроблено для того, щоби постала українська суверенна державність, стільки крові пролито заради цього — а Українська національна революція 1648—1676 років, це слід визнати, зазнала (у політичному сенсі) поразки.
Чому? Необхідне точне знання про предмет розмови, опанування грандіозного масиву фактів.
Таку можливість надає сумлінному, інтелектуально налаштованому читачеві щойно надрукований 700-сторінковий однотомник «Історія Української держави. Гетьманат ранньомодерної доби», який підготували науковці Інституту історії України НАН України (відповідальний редактор праці — директор Інституту академік Валерій Смолій, до складу авторського колективу входять такі історики, як старший науковий співробітник Інституту кандидат історичних наук Кирило Галушко, керівник сектору соціальної історії Інституту доктор історичних наук Віктор Горобець, доктор історичних наук Валерій Степанков, провідний науковий співробітник Інституту доктор історичних наук Ольга Ковалевська, старший науковий співробітник Інституту кандидат історичних наук Олена Дзюба та ін.). Книжка вийшла у світ завдяки роботі київського видавництва «Арій» на початку 2019 року.
 |
 |
Дане дослідження — енциклопедія Української Гетьманської держави, з її славетними військово-політичними здобутками і з фатальними помилками. І перші, і другі є надзвичайно актуальними для України сьогоденної. За словами академіка Валерія Смолія, цей однотомник «є на сьогодні найповнішим комплексним представленням історії Українського Гетьманату другої половини ХVІІ—ХVІІ століть. Адже на його сторінках представлено найрізноманітніші сфери регульованого національним державним організмом національного буття — соціальні відносини, господарство, демографію, освіту й освіченість, політику і владні відносини, дипломатію, судочинство тощо». Переліченим відповідальним редактором книжки сферам національного буття відповідають дев’ять тематичних блоків видання, досить великих за обсягом, які, у свою чергу, розподіляються на 32 розділи. Разом вони утворюють безумовну ідейно-тематичну єдність, попри доволі широке коло авторів праці. Всі люди, які працювали над новим виданням, творчо використовували досвід корифеїв національної історичної науки — дослідників Гетьманату й козацтва: Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Грушевського, В’ячеслава Липинського, Дмитра Яворницького, Івана Крип’якевича, Михайла Брайчевського, Олени Апанович й багатьох інших.
Безперечно, ті, кого більше цікавлять питання дипломатії Гетьманської держави, тогочасної судової системи, суспільно-політичних відносин, економічної політики, мови та освіти за козацької доби, — знайдуть у цьому однотомнику багато важливої інформації для себе.
Що ж стосується тематичного блоку книжки «Влада. Державний устрій. Політичні інституції», на ньому варто спинитись докладніше. По-перше, автори однотомника вважають: «Те, що в середині ХVІІ ст. виникла Українська козацька держава, не було випадковістю, втіленою в життя абстрактною політичною ідеєю, яка народилася в голові Богдана Хмельницького — лідера Національно-визвольної війни українського народу. Насправді появі цієї держави передував об’єктивний розвиток політичних, соціальних, економічних, військових, релігійних, етносоціальних і культурних процесів в українському суспільстві попереднього часу. Можемо стверджувати, що новопостала Українська держава, яку іноді метафорично називають державою Богдана Хмельницького, фактично була викроєною за лекалами Війська Запорозького першої половини ХVІІ ст. — протодержавного суспільно-політичного інституту, а також військової організації українського козацтва». По-друге, науковці роблять такий висновок: «Найважливішою підвалиною політичного устрою Війська Запорозького були два взаємопов’язані між собою політичні інститути: загальна козацька рада, яка діяла на засадах прямої демократії, а також виборний гетьман. Ці інститути були наділені найвищою політико-правовою, судовою та адміністративною владою над козацьким населенням вільної частини території України. З огляду на зазначене, Військо Запорозьке, яке об’єднувало представників козацького стану, фактично було козацькою становою республікою, або протодержавою. Для того, щоб стати «повноцінною» державою, йому бракувало суверенної організації влади, тобто реального верховенства влади — ефективного контролю в політико-правовій, соціально-економічній та іншій сферах суспільного буття над усіма соціальними станами, які мешкали на території воєводств із козацьким населенням». По-третє, на думку авторів, варто відзначити, що «запорозькі козаки, які впевнено осідлали степових коней і підняли вітрила на бойових морських човнах, стали новим для тогочасного суспільства станом, політичний і соціальний устрій якого, а також спосіб життя його членів забезпечували людині свободу й реальну можливість домогтися успіху. Усе це, мов магніт, залучало в козацьке середовище вихідців із різних соціальних верств, де вони перероджувалися (дуже влучне слово! — І. С.) у новий соціальний стан. Адже новоприбулі набували не лише права та соціально-економічні прерогативи цього стану, в тому числі можливість жити і працювати без пана, а й засвоювали козацькі цінності, дух свободи та вольниці.
Зрештою, ці нові для свого часу люди, запорозькі козаки, істотно вплинули на політичні орієнтації, світогляд і ментальність українців-сучасників, на закладення в характер етносу вольового стрижня, інакше кажучи — на зародження процесу націєтворення в Україні ранньомодерного часу». Не можливо не згадати і наступне: «Пряма демократія загальної козацької ради мала й слабкі сторони. Приміром, багатотисячний натовп аж ніяк не був спроможним належним чином вести переговори або напрацьовувати текст документів. Щоправда, для цього було знайдено прийнятний механізм попередньої підготовки питань порядку денного: на загальній козацькій раді формували групу компетентних та авторитетних запорожців, насамперед із числа старшини, які виконували відповідну підготовчу роботу і представляли її результати на розгляд загальної ради. Однак не всі проблеми прямої демократії козацького кола можна було легко розв’язати. Йдеться, зокрема, про те, що більшість запорожців, які збиралися на раді, не були застраховані від психології натовпу».
В усі часи воля «загальної ради», яка ґрунтувалася на нормах прямої демократії, нічого б не важила, якби не було дієвої, потужної, коли треба — жорсткої та суворої виконавчої влади, очолюваної за доби, що є предметом розгляду, Гетьманом війська Запорозького. У книжці докладно проаналізовано, як політичний геній Богдана Хмельницького дозволив цьому видатному державному діячеві приборкати анархічну сваволю й некерованість, які занадто часто проявлялося в перебігу загальних козацьких рад, і твердо тримати кермо управління Гетьманською державою у своїх руках. Простежено і зворотний, трагічний процес — «ерозії» держави, нестримної боротьби владолюбців за булаву, статки й «теплі» посади. Автори праці з гіркотою пишуть про те, що «вкрай негативну роль відіграв характерний для тогочасної політичної культури українців так званий синдром «закутних гетьманчиків», породжений владолюбством, амбіційністю, егоїзмом старшин, котрі вели боротьбу за владу, переважанням у них особистісних і кланових інтересів над національними, державними, внаслідок чого відбувалася моральна деградація носіїв влади».
Із повним текстом статті можна ознайомитись за посиланням:
https://www.yakaboo.ua/ua/istorija-ukrains-koi-derzhavi-get-manat-rann-omodernoi-dobi.html#media_popup_fragment
За інформацією Інституту історії України НАН України