 |
На думку вченого, «фейки пронизують історію людства. Не випадково Геродота називали не тільки батьком історії, а й батьком брехні, хоча він просто записував те, що йому розповідали. У часи Середньовіччя фейки тісно переплітались із міфологічною свідомістю, і сучасні дослідження легко доводять, що багато «фактів», яким тоді беззаперечно вірили, були підробками (наприклад, грамота «Дар Костянтина»). Але найцікавіше почалося, коли з’явилися професійні поширювачі інформації – друкована преса. Одна яскрава історія відбулася в 1835 році. Досить респектабельна тоді нью-йоркська газета The Sun опублікувала шість статей, які описували життя на Місяці. Повідомлялося, що британський астроном Джон Гершел (науковець, який справді поїхав на мис Доброї Надії для проведення спостережень – і це була єдина правда в усій історії) сконструював потужний телескоп і, поєднавши його з мікроскопом, щоб додатково збільшити зображення (!), зміг роздивитись і замалювати місячні ландшафти в найдрібніших деталях. Статті посилались на вигаданий науковий журнал та приводили сенсаційні подробиці. Звичайно, там було все, що могло сподобатись читачам: єдинороги, літаючі людиноподібні істоти (місячні миші), пляжі з сапфіровим піском, океани, храми. Історії написані надзвичайно яскравою мовою, з великою кількістю наукоподібних слів і подробиць, але вони були повною нісенітницею. В останній статті повідомлялося, що працівники випадково залишили телескоп у вертикальному положенні, і сонячні промені спалили і будинок, і телескоп (і всі докази). Часи тоді були неспішні, тож лише через кілька тижнів люди почали розуміти: щось тут не так. Сам Гершел дізнався про все ще пізніше. Наклад газети досяг історичного максимуму, а спростування так ніколи і не було надруковане. Це був дуже яскравий приклад, який сколихнув мало не весь тогочасний світ. І всі зрозуміли, що фейки не тільки працюють – на них можна заробити! Після цього газетні і (пізніше) телевізійні фейки стали неодмінним атрибутом життя: згадати хоча б чупакабру, яку й далі ловлять в усій Україні».
 Великий місячний фейк, 1835 |
Олексій Ігнатенко відзначає, що рівень довіри до журналістики раніше був справді вищим: «Але після Великого Місячного Фейку та інших подібних історій були вироблені певні стандарти журналістики, які розділили потоки новин. Фейкові новини переважно були замкнені в категорію «таблоїдів» і «жовтої преси». Звичайно, помилки траплялися, але загалом репутація найкращих газетних видавництв була високою і досягла піку в 1970-х. Під час викриття Вотерґейту (Вотерґейт – скандал 1972-1974 років у США щодо прослуховування штабу демократичної партії) медіа відігравали роль борців за істину і суспільні інтереси. Дослідження 1976 року показало, що 72% американців довіряли основним засобам масової інформації (газетам, радіо, ТБ). Цей показник спадав досить поступово й досягнув 32% в 2016 році. Якщо фейки завжди були, чому про них почали говорити як про загрозу світового масштабу саме зараз? Відповідь досить прозаїчна – інтернет. Він радикально змінив спосіб отримання інформації і взагалі комунікацію читача з автором. Мабуть, за впливом на життя він поки що поступається лише винаходу друкарського верстата. Новини у ХХІ сторіччі стали надзвичайно політизованими. Вони надходять до нас неперервно з екранів телефонів, ґаджетів і моніторів ноутбуків. І «розведені» потоки інформації (перевіреної – від професійних журналістів і різної – від таблоїдів) знову сплелись в один бурхливий океан. Тепер кожен сам вирішує, які новини читати, і сам має оцінювати їхню об’єктивність. Це і стало проблемою. Дослідження 2016 року показало, що 62% американців отримують новини з соцмереж (насамперед – фейсбук, твіттер і реддіт): гортають стрічку, читають заголовки й інколи переходять за посиланням, щоб прочитати текст новини. Гортання стрічки стає звичкою, часом – залежністю, а захисні механізми, які виникли в друкованих виданнях (репутація, стандарти професії, перевірка фактів з різних джерел та можливі судові позови за неправдиву інформацію), вже не працюють. У стрічці всі новини мають однакову вагу, факти в публікаціях перевірити практично неможливо, на це просто немає часу. Розвивається кліпове мислення, яке передбачає неглибокий серфінг новинами. Крім цього, стрічка формується не випадково».
Також вчений відповідає на питання, який саме механізм поширення новини в мережах: «Теорія графів – це розділ математики, який досліджує зв’язки (ланки графа) між об’єктами (вузлами графа). Першим дослідженням в цьому напрямі вважається робота Леонарда Ейлера про мости Кенігсберга. Він поставив собі запитання: чи можна обійти всі мости міста без повторень? І якщо ні, то чому? Пізніше теорія графів виявилася безцінним інструментом для дослідження соціальних (та й інших) мереж. Якщо уявити, що люди є вузлами графа, а їхні дружні стосунки – ланками, які пов’язують різні вузли між собою, ми отримаємо певну мережеву структуру. Зафіксувавши один вузол, можна виділити всіх друзів цієї людини (вузли на відстані однієї ланки), всіх друзів друзів (вузли на відстані двох ланок) і далі. Вибираючи двох випадкових людей, можна обчислити відстань між ними як мінімальну кількість ланок, необхідних для з’єднання. Цікаво, що зазвичай вона виявляється неочікувано малою! Ця ідея – якщо рахувати за відстанню дружніх зв’язків, то виходить, що світ тісний, бо всі мають спільних друзів або друзів друзів або друзів друзів друзів – отримала назву феномену малого світу. Інша, яскравіша метафора, яка описує цю ситуацію: всі у світі знайомі через шість рукостискань. Конкретно ця фраза виникла у відомій п’єсі 1990 року авторства Джона Ґвера і була навіяна науковими працями щодо цієї теми. Перший експеримент в цьому напрямі виконав Стенлі Мілґрем і його колеги в 1960-х. Маючи бюджет у 680 доларів, Мілґрем хотів перевірити гіпотезу, що всі люди поєднані у глобальний «клубок друзів» з короткими зв’язками. Для перевірки він попросив 296 випадково вибраних людей доставити лист одній людині – брокеру з передмістя Бостона. Учасникам повідомили ім’я, адресу та деяку особисту інформацію про брокера. До листа додавались умови – пересилати його людині, яку знаєш особисто і яка, ймовірно, могла б бути «ближчою» до мети. 64 листи успішно дістались до пункту призначення, пройшовши через ланцюжок посередників. Аналіз ланцюжків показав, що середній шлях склав шість ланок, що і дало назву гіпотезі. Звичайно, експеримент не доводив, що будь-які двоє людей у світі з’єднані рівно шістьма друзями, а радше формулював гіпотезу, що це має бути число, близьке до шести. На той час це було дуже несподівано: коли Мілґрем опитував колег щодо того, яке, на їхню думку, має бути число знайомих, щоб зв’язати двох довільних американців, то відповіді були від 1000 до 10000 або «це неможливо». З початком цифрової ери досліджувати такі явища стало простіше. У 2006 році двоє дослідників, Юрі Лескович і Ерік Горвіц, проаналізували 30 мільярдів повідомлень 240 мільйонів користувачів Microsoft Instant Messenger. Вони побудували граф зв’язків, де ланка створювалася між тими людьми, які напряму обмінювалися повідомленнями (тексти повідомлень вони не завантажували). Це була найбільша проаналізована соціальна мережа планетарного масштабу на той час. Середня відстань між випадковими користувачами виявилась рівною 6,6. Дослідження даних фейсбуку за 2016 рік показали, що відстань у цій мережі дорівнює 3,5 ланки. Тобто фейсбук робить наш світ спілкування тіснішим. Це означає, що новини можуть поширюватися значно швидше, охоплюючи набагато більшу аудиторію (порівняно з реальним світом). Іншу складову процесу поширення інформації досліджував Марк Ґрановеттер наприкінці 1960-х років. Він поставив запитання: як часто ми знаходимо роботу через власні контакти? Виявилось, що набагато частіше люди робили це за рекомендацією знайомих своїх знайомих, а не безпосередніх друзів. Він назвав такі зв’язки слабкими (сильні зв’язки – це зв’язки з безпосередніми знайомими). Важливість цих зв’язків визначається тим, що вони досить потужні (є хоч один спільний друг) і досить широкі. Наприклад, якщо у вас є 50 знайомих, і у кожного з них – також 50 знайомих, то разом це вже 2550 (звичайно, насправді є багато повторень спільних друзів, але все одно число вражає). Ідеї Ґрановеттера дозволили сформулювати принцип важливості слабких зв’язків: якщо двоє людей в соціальній мережі мають спільного друга, то є зростаюча з часом ймовірність, що вони теж стануть друзями. Іншими словами, слабкий зв’язок наявний в мережі, навіть якщо наразі ці люди не знайомі».
Олексій Ігнатенко пояснює, як використовує надбання теорії мереж Фейсбук: «Невипадково в пропозиціях кандидатів у друзі показана кількість спільних друзів. Якщо людина має з вами 50 спільних друзів, то, можливо, варто з нею теж подружитись. Як показано в дослідженні, саме слабкі зв’язки відповідальні за поширення левової частки інформації у мережі фейсбуку».
Також важливо зрозуміти, чому певні новини стають «вірусними»: «Процес поширення новин схожий на поширення інфекцій. Є два основні параметри, які визначають динаміку: ймовірність побачити новину та ймовірність поширити новину. Оскільки слабкі зв’язки враховуються, то чим більше друзів ваших друзів розповсюдили новину, тим більша ймовірність, що ви також її побачите (і не один раз). Чим частіше ви бачите новину, тим більша ймовірність, що ви також її розповсюдите (фейсбук враховує будь-яку форму реакції: лайк, коментар, репост, але конкретні алгоритми засекречені). Інколи трапляється ситуація лавиноподібного зростання реакції на новину, коли люди (навіть ті, хто попередньо не хотів цього робити) повторюють масову поведінку. Ця ситуація отримала назву інформаційного каскаду. Є різні моделі пояснення цього явища, але для його запуску потрібно, щоб достатня кількість людей за невеликий час реагувала на новину і обговорювала її (до того ж, негативна оцінка теж враховується як реакція!). Ще одним фактором є політика фейсбуку, яка полягає у закритості алгоритмів поширення. Вкупі з зацікавленістю фейсбуку у збільшенні часу, який користувач витрачає у соціальній мережі, це створює серйозні негативні стимули. Простіше кажучи, фейсбук вимірює кожен елемент поведінки користувачів (наприклад, швидкість прокручування посту) і буде показувати вам все, що викликає реакцію. Цим він продовжить час, який ви проведете в мережі – отже, покаже більше реклами. Фейсбук сам не перевіряє якість чи правдивість новин, а лише реагує на скарги користувачів, які останнім часом перетворилися на інструмент розправи зацікавлених груп. Фейкові новини, таким чином, не є злом з точки зору соціальних мереж. Навпаки, вони викликають реакцію і приносять прибутки (звичайно, публічно декларується інше)».
 |
Вчений пояснює, чому інформаційний простір сучасної людини заповнений фейковими новинами: «Є вислів, який приписується Марку Твену, а також Черчиллю, Бекону, Свіфту та іншим: «Брехня встигає обійти півсвіту, поки правда одягає штани (черевики)» – і, за іронією долі, не належить жодному з них, тому цитата підтверджує саму себе. Нещодавно цей вислів отримав наукове обґрунтування. Справді, після аналізу даних твіттера 2006-2017 років троє дослідників з Массачусетського технологічного інституту показали, що ймовірність поширення фейкової новини більша, ніж правдивої, на 70%! Звичайно, це стосується «топових» фейків, які буквально вибухають у просторі соцмережі. Фейкові новини в кожен момент часу мали ширшу аудиторію, ніж правдиві, а час, необхідний для охоплення 1000 осіб, був у кілька разів меншим для фейків, ніж для правдивих новин. Важливо, що боти (про яких є багато міфів) майже не впливають на поширення. Саме так, основна рушійна сила – це ми, емоційні люди, які не перевіряють інформацію. Зазвичай ті ресурси, які створюють фейкові новини із закличними заголовками, схожі на відомі сайти. І загалом самі новини зроблені досить майстерно. Це зовсім непросто, адже лише 1% фейк-ньюз стають вірусними. Ще один цікавий факт: існує чітко виражений кластер людей, який поширює левову частку фейкових новин. Тут, до речі, є спільний момент з попереднім розділом. Справа в тому, що для успішного запуску інформаційного каскаду важливо, щоб якомога більше людей відреагувало на новину за короткий проміжок часу. Далі процес вже піде, як ланцюгова реакція. Але це складно, оскільки невідомо, як люди відреагують на конкретну фейкову новину: можливо, вона їх і не зачепить. Однак вирішення знайшлось, коли маркетологи відкрили можливість мікротаргетування. Давно відомо, що сайти збирають інформацію про вас, а сьогодні вже є можливість акумулювати й аналізувати дані про сотні мільйонів користувачів і швидко їх опрацьовувати. Мережа зв’язків між сотнями мільйонів людей, очевидно, є надзвичайно складним для дослідження об’єктом. Для розуміння процесів, що відбуваються, скажімо, в фейсбуці, потрібно ще працювати. Деякі речі вже зрозумілі сьогодні, а деякі – ні. Наприклад, багато суперечок точиться з приводу «інформаційних бульбашок» і їхнього впливу на людей. Інформаційна бульбашка є наслідком алгоритмів видачі новин. Як ці бульбашки впливають на наші рішення і як це виміряти? Є дослідження, які показують, що такий ефект справді існує, але його вплив досить перебільшений.
Чи приречені ми жити у світі фейкових новин і постійно сумніватися? Автор статті зауважує, що все залежить тільки від нас: «Важливо зрозуміти, що причина такого поширення – у нас самих, технологія лише сприяла збільшенню швидкості охоплення. Важливо виробити в собі звичку критичного сприйняття будь-яких новин, особливо тих, що вимагають негайних дій. Якщо ви вже прочитали фейкову новину, це не можна відмінити, але можна встановити певну затримку на реакцію. Адже кожна ваша реакція (лайк, будь-який коментар, репост), особливо в перші моменти поширення, сприяють створенню інформаційного каскаду».
Із повним текстом статті можна ознайомитись за посиланням:
https://kunsht.com.ua/govorili-balakali/
За інформацією журналу «Куншт»