 |
Наталя Старченко зазначає: «У традиційній українській історіографії та передусім в уявленнях пересічного українця це справді «чорна дата», яка відкрила ворота для польського панування на українських землях й призвела до покатоличення, ополячення, нищення всього українського. Домінування в Україні такої негативної оцінки Люблінської унії має багато причин. Зокрема, ми досі користуємося дещо зміненим радянським варіантом української історії, так званим гранднаративом, який бере своє коріння в історичній схемі кінця 19 століття. Себто ця застаріла схема все ще не переосмислена. В основу романтичного варіанту націєтворення була покладена схема «одна нація – одна держава, один народ, одна культура». Відповідно, з цієї схеми треба було вилучити «чужого», яким через низку причин для української історіографії стала Польща і поляки. Зокрема й через так званий «історіографічний імперіалізм», як назвав процес творення польського варіанту історії професор Анджей Суліма-Камінський. Адже польська історіографія оголосила всю Річ Посполиту своєю «територією з історією», тим самим поставивши знак рівності між нею і Польщею. Це призвело до тривалого відторгнення українською, білоруською та частково литовською історіографіями Речі Посполитої як «своєї» історії. Скажімо, добрі литовські історики, працюючи над новою історією Великого князівства Литовського, воліють робити акцент на запровадженні ІІ Литовського статуту 1566 (правового кодексу Великого князівства Литовського) як події, що започаткувала модерні процеси, залишаючи натомість в тіні Люблінську унію і створення нової держави. Тому на часі оцінка того, чим же була Люблінська унія та Річ Посполита, не з висоти уявлень людей XIX-XXI, які знають, що відбулося потому, а передусім з точки зору людей середини і другої половини XVI ст. Зрештою, маємо пам’ятати, що на той час Велике князівство Литовське вело виснажливу і не дуже успішну Лівонську війну з Московським царством. Його надійним союзником у цій війні якраз виступала Корона Польська. Та й періоди попередніх зближень двох держав були значною мірою обумовлені зовнішньою ситуацією, переважно на східних кордонах. Як дотепно зауважив польський історик Анджей Гіль – важливим творцем Люблінської унії був Іван IV, який у 1547 р. був проголошений царем «усієї Русі». Варто уважніше придивитися до того, що ж відбувалося на Люблінському сеймі, який тривав від 10 січня до 12 серпня 1569 року. Отож у ніч на 1 березня литвини, незадоволені пропозиціями коронних партнерів щодо майбутнього об’єднання, залишили сейм. Представники українських земель як частини Великого князівства Литовського діяли солідарно зі своїми на той час співвітчизниками, однак, схоже, мали свій власний інтерес. У відповідь король на вимогу послів видав 5 березня універсал, яким оголошував про приєднання до Польської Корони територій Великого князівства Литовського – Волинської і Підляської земель. Представникам цих теренів наказувалося прибути до Любліна для складання присяги на вірність королю і Короні. Існування в українських (руських) князів і шляхти власної ідентичності, відмінної від решти мешканців Великого князівства Литовського, схоже, довго не зауважували не лише історики, а й тогочасна еліта Корони і самого Князівства. Литвини, апелюючи до блага спільної «ойчизни», вважали, що волинські князі, пов’язані з ними родинними зв’язками, діятимуть солідарно. Було знайдене «історичне підґрунтя» давньої належності Волині до Польської Корони, яке б обґрунтувало її «повернення». Коронні посли та сенатори переконували представників Волині, що вони приєднуються до новонабутої «братії» «як рівні до рівних та вільні до вільних». Відповідно, пропонуючи поділитися своїми правами зі шляхтою Волинської землі, а згодом і Київського воєводства, яка «поверталася» до правдивої Вітчизни, король, сенатори і посли (представники польської шляхти) не очікували, що з українського боку може бути своє бачення ситуації. Натомість волинські князі і шляхта заявили про свій інтерес ще в кінці березня. Отримавши універсал короля, де повідомлялося про приєднання Волинської землі до Корони та наказувалося прибути до Любліна для складання присяги 3 квітня, вони укладають на своєму зібранні 29 березня петицію у відповідь. Волиняни писали, що загалом не проти унії, але на своїх умовах. Вони пропонували скликати окремий сейм на кордоні Волині і Корони, де й мали бути розглянуті умови унії між цими суб’єктами як рівноправними гравцями перемовин».
 |
У результаті між представниками Польського Королівства і Великого князівства Литовського присяга була. Дослідниця пояснює, чи отримала руська шляхта замість присяги привілеї: «Волинська шляхта, вимагаючи присяги, вимагала гарантій своєї суб'єктності. Адже присяга мала гарантувати власні права окремого народу, «такого поштивого, що жодному іншому народові не поступиться», як заявив у своїй знаменитій промові князь Костянтин Вишневецький. І частково цього добилася, адже вічне дотримання привілеїв Волинській землі (Волинське та Брацлавське воєводства) та Київському князівству (Київське воєводство) гарантував присягою король від свого імені та імені всіх своїх наступників. Примітно, що привілей Підляській землі, яка увійшла до Корони водночас із Волинню, король скріпив лише своїм підписом та печаткою. В історіографії утвердилася думка, що князі на сеймі висунули мінімальні вимоги, які зводилися до забезпечення їм домінантної позиції. При цьому посилаються на промову князя Вишневецького, в якій звучали слова про особливе місце князів у руському соціумі та про свою «старожитну грецьку віру». А пізніший привілей із ширшим набором прав оцінювали як мало не подарунок русинам за згоду увійти до Корони. Але не забуваймо, що у нас в руках дуже специфічне джерело – щоденник Люблінського сейму. Автор записував те, що вважав за потрібне. Тож після занотованого фрагменту промови Вишневецького він додає: «Інші прохання подавали, яких тут не писали, бо не потрібні були інші». Так що руські князі і шляхта вимагали такого, про що короняреві говорити не випадало. Очевидно те, що руські вимоги були значно ширшими від тих, які вписані до щоденника і про які історик знає завдяки цьому джерелу».
Також автор статті роз’яснює, чого змогли добитися під час Люблінського сейму українські князі і шляхта: «Це були далеко не мінімалістичні здобутки, як це прийнято було вважати. Київське, Волинське і Брацлавське воєводства отримали: гарантії непорушності кордонів, право судитися ІІ Литовським Статутом, що відрізнялося від права решти мешканців Корони (яке не міг поправити ані король, ані сейм, а лише шляхта цих воєводств за власної ініціативи), право уживання руської (староукраїнської) мови як єдиної мови суду і адміністрації, себто публічної сфери, дотримання рівності православної церкви з католицькою, що у привілеях зауважувалось кілька разів (заборонялося, скажімо, силоміць переводити вірних однієї конфесії в іншу), можливість отримувати посади в межах цих воєводств мала тільки місцева осіла шляхта, себто та, яка володіла тут нерухомістю. Тому коли ми намагаємося підрахувати, скільки було поляків, скажімо, на Волині на середину 17 століття, то це дуже важко зробити. А навіть якщо б вдалося, то це мало що б нам дало для розуміння політичних процесів. Адже незалежно від свого походження прибульці швидко ставали членами воєводської корпорації, втягувалися в місцеве життя, обговорювали на сеймиках місцеві проблеми та відстоювали їх на сеймах. Вони ставали своєрідними «політичними» волинянами, брацлав’янами, киянами. Як поєднувалися в їхніх головах різні ідентичності, сказати важко. Але в публічній сфері вони ідентифікували себе за тим регіоном, в якому мали землю. Саме це визначало, і за яким правом жила та чи та особа. Як пам’ятаємо, в судах Волині, Київщини і Брацлавщини діяв ІІ Литовський статут, а руська мова була мовою судочинства. Диву даєшся, як миттєво прибульці з Корони освоювали нові для себе реалії, а на це є підтвердження джерел. Існування цих прав забезпечило подальше творення руської ідентичності мешканців українських теренів уже у складі Речі Посполитої. Витворюється територіально–правова модель руського народу. Себто руський народ – це народ, який мешкає на території трьох приєднаних воєводств та має своє право, незалежно від конфесійної і, врешті, етнічної належності. Джерела різного характеру засвідчують, що між Люблінською унією і серединою XVII ст., до козацької війни під проводом Богдана Хмельницького, руська шляхта сформувала уявлення про себе як третього члена Речі Посполитої та озвучила його не лише на рівні своїх воєводств, а й на сеймах».
Насамкінець Наталя Старченко наголошує: ««Нормалізація» української історіографії, її виборсування з радянської спадщини починається лише з кінця 80-х років 20 ст. Себто за 30 років насправді зроблено багато. Але це дуже малий період, щоб відрефлексувати всі ті проблеми, які досліджувалися європейською історіографією еволюційним шляхом упродовж 20 ст. До того ж істориків-ранньомодерників фатально бракує, адже цей фах вимагає великих зусиль і довгої професійної підготовки. Але не втрачаймо оптимізму».
Із повним текстом статті можна ознайомитись за посиланням:
https://m.censor.net.ua/resonance/3139782/nam_potrbno_pisati_ukransku_storyu_rech_pospolito_storik_natalya_starchenko_do_450rchchya_lyublnsko
За інформацією Інституту історії України НАН України