Нещодавно на шпальтах інтернет-газети «Збруч» було опубліковано статтю директора Інституту Івана Франка НАН України члена-кореспондента НАН України Євгена Нахліка, присвячену 200-річчю від дня народження письменника, мислителя, науковця і громадсько-політичного діяча Пантелеймона Куліша (1819-1897).
На початку статті її автор зазначає, що Пантелеймон Куліш стоїть у ряді трьох найвпливовіших і найвидатніших українських постатей ХІХ ст. – Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко. В українському національно-культурному і визвольному русі середини ХІХ ст. вирізняється Шевченко, другої половини століття – Куліш, а останньої чверті ХІХ ст. – першого десятиріччя ХХ ст. – Франко. Звичайно, до цього чільного ряду близькі у ХІХ ст. – Микола Костомаров, котрий, як історик і публіцист, справив величезний вплив на формування історичної та національної свідомості українців, Михайло Драгоманов, який активно вводив українство у соціогуманітарний дискурс позитивізму, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. – Леся Українка і Михайло Грушевський. З цієї поважної когорти лише Куліш і Франко виявили себе як рясногранні і при тому першорядні літературні та наукові таланти, письменники і мислителі, а ще й громадсько-політичні діячі-подвижники, які цілеспрямовано й до останку самовіддано творили життєздатну українську націю, – пише Євген Нахлік.
На думку вченого, національно акцентована спадщина Куліша актуалізувалася щоразу, як тільки в Україні наставало чергове національне пробудження, а то й відродження. Так було у 1920-х роках за доби Розстріляного відродження, за часів Перебудови, а то більше – виборення незалежності України.
При цьому дослідник творчості видатного українця переконаний, що повноправного повернення Куліша в нашу культуру за незалежної України, на жаль, так і не відбулось. А історичний досвід показує, що в національному та державницькому утвердженні українського народу, яке залишається актуальним, бо раз у раз стає загроженим, потрібно спиратися на тривку націєтворчу і державотворчу спадщину минулого.
Євген Нахлік акцентує, що з українських письменників і мислителів ХІХ ст. двоє найглибше відчували і розуміли добу козацької України – її устремління, героїку, драму й трагедію. Це Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш. Обидва були родовиті українці, генетичне коріння обох сягало часів козаччини, яку вони увібрали в себе з дитинства, з родини, з найближчого оточення, з усної народної словесності, а відтак – її публікацій та козацької історіографії. По суті, вся діяльність Куліша – літературна, літературознавча, фольклористична, етнографічна, історико-дослідницька, журналістська і видавнича, громадсько-культурна й політична – від самого початку й до кінця була спрямована на те, щоб виправити історичну поразку повсталої козацької України, яка замість того, щоб здобути державну незалежність на всіх етнічних землях, потрапила в колоніальне рабство до сусідів.
Далі автор статті пише: «Куліш невтомно й до останку працював для повноправного й повноцінного відродження українського народу, передусім його національної культури – мови, літератури, преси, гуманітарних наук, Церкви, і на цій основі – відродження української державности. При цьому Кулішева діяльність була україноцентричною і загальнолюдською – тою мірою, якою загальнолюдські цінності передбачають право нації на створення національної держави, захист національної мови та культури. Україна стала альфою і омегою Кулішевих помислів, діянь і борінь, його заповітної мети, любови, віри й надії. Ключовими питаннями для нього були не лише визвольна боротьба з агресивними сусідами, а й поглиблення самовизначення українців, виховання нації, самодостатньої і стійкої до асиміляції, з почуттям власної гідности, етнічної та національно-культурної окремішности й усвідомленням конечности власної держави. Дискурс націєтворення – центральний у Кулішевій діяльності. З націєтворчої мети, поетапної, поступової і водночас далекосяжної випливало питання методів і засобів боротьби за національне та соціальне визволення українського народу, яке гостро ставало на порядок денний з огляду на попередній український досвід, козацький і гайдамацький, на польський, натоді невдалий, збройний приклад виборення незалежности (поразки повстань – Косцюшка 1794 р., Листопадового 1830–1831 і Січневого 1863–1864 рр.), на сучасні Кулішеві історичні умови, у яких перебувала Україна, і стан свідомости українського народу та його готовність або не готовність до того чи того різновиду визвольних змагань. Куліш поставив перед собою та українською інтелігенцією завдання сформувати в українців такий рівень національної свідомости й політичної культури, який уможливив би їм, на його погляд, найефективніше, найпевніше і з найменшими людськими втратами виборення омріяної незалежности».
Із повною версією статті можна ознайомитися за посиланням: https://zbruc.eu/node/91265 .
Джерело: інтернет-газета «Збруч»
(допис від 7 серпня 2019 року)