Так, газета «День» (№147-148, п’ятниця субота 16-17 серпня) надрукувала статтю Людмили Тарнашинської «Маестро високого стилю», присвячену Валерію Шевчуку. Дебютувавши на початку 1960-х, витворивши цілу школу прозаїків, він плавно й досить успішно перейшов в нинішню епоху з її гаджетами, фейсбуками, розмитими цінностями й страченими ілюзіями. І хоча сам письменник досі користується «старосвітським» методом писання творів (ручкою та друкарською машинкою), це жодною мірою не впливає на письменницьку продуктивність. Його творчий набуток подиву гідний – на сьогодні опубліковано 168 книг. Основні твори письменника перекладено 22-ма мовами світу. Усвідомлюючи своє незаперечне місце в історії української літератури, письменник наголошує: «Ми повинні бути людьми своєї української культури». Їй він безоглядно присвятив своє подвижницьке життя письменника за покликанням і за переконанням.
 |
Якби треба було відповісти одним реченням на запитання про значення творчості цього письменника для нашого сучасника, відповідь можна було б сформулювати так: потужний гуманiстичний її заряд, цiлiсна фiлософська система бачення свiту як арени боротьби мiж добром i злом дають тривкiшу й реальнiшу можливiсть знайти точку опертя в нинiшньому посттоталiтарному суперечливому свiтi й не пiддатися вiдчаєвi од марнотностi зусиль досягти в ньому справедливості й гармонiї. Письменник не тільки займається «людинознавством», він ще й застерігає. Йдеться насамперед про той потужний антиімперський викривальний струмінь, яким пронизана переважна більшість творів Шевчука. І це особливо увиразнилося п’ять років тому, коли Російська імперія, символічно уособлена Шевчуком в образі Дракона, як до часу приснула чума, в образі сучасної путінської Росії намагається постати з попелу й відродитися у найогидніших своїх форматах, включно з нинішньою російсько-українською війною. Це застереження щодо вічної імперської загрози особливо корелює також із застереженням щодо синдрому Юди, котрий так яскраво засвітився в сучасному українському суспільстві. Тож і роман «У пащу Дракона» (1993), і повість «Син Юди» (2007) прочитується нині по-новому, через цілу систему застережень і сигналів, що їх письменник посилає нам зі сторінок своїх творів. Так тема «письменник і суспільство» повертається нині іншим боком, сфокусовуючи фактично всі напрацювання В. Шевчука й розбиваючи своєю конкретикою його ж тезу про власну нібито аполітичність…
Повністю статтю можна прочитати за посиланням: https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/maestro-vysokogo-stylyu
Іншій публікації Людмили Тарнашинської присвятив свою шпальту тижневик «Дзеркало тижня» (№34, субота, 14-20 вересня): йдеться про статтю «Пекучий моральний максималізм»: 20 вересня виповнилося б 90 років шістдесятнику-дисиденту Іванові Світличному».
Поет, перекладач, лiтературний критик, громадський дiяч, шістдесятник-дисидент, правозахисник, багаторiчний полiтв’язень – вiн був душею українського шiстдесятництва, його натхненником, совiстю i надiєю. З iменем I. Свiтличного пов’язується iдеологiчне спрямування шiстдесятницького руху, в якому, звичайно, переважав молодечий максималiзм, часто наївний романтизм, точнiше, свiдоме дон-кiхотство. Сам Світличний самокритично зізнавався: «У багатьох iз нас одразу пiсля ХХ з’їзду було багато наївного, рожевощокого оптимiзму, телячого ентузiазму, багато було iлюзiй, побудованих на пiску; багатьом здавалося, що всi проблеми народного життя вирiшуються одним махом, i нам нiчого не лишається, як з високо пiднятими прапорами урочисто марширувати до комунiзму» (З виступу І. Світличного на вечорі пам’яті В. Симоненка в Київському медінституті у грудні 1963 р.). Вже в нинiшньому часi досить вичерпно визначив його ідеологiчнi прiоритети I. Дзюба: «Iдеологiчне кредо своє iдентифiкував як демократичний соцiалiзм. I до українського патрiотизму йшов не вiд нацiонального сентименту та емоцiй, а вiд загальнолюдських гуманiстичних понять i цiнностей, вiд почуття справедливостi. Казав: буде демократiя – буде й Україна, не буде демократiї – не буде й України».
…Випускник Старобiльської середньої школи № 1, що на Луганщині, І.Світличний 1952 р. закінчив з вiдзнакою факультет української фiлологiї Харкiвського державного унiверситету, вступив до аспiрантури академiчного Iнституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка, де, здавалося, на нього чекала успiшна кар’єра вченого – тим бiльше, що науковим керiвником його дисертацiйного дослiдження «Теорiя лiтературного образу» був академiк О. Бiлецький, котрий вважав, що з незначними доробками його можна захищати як докторську. Однак сам Свiтличний виявив настiльки високу самовимогливiсть, що вирiшив не подавати до захисту майже завершене наукове дослiдження.
Та висока мiрка, якою Світличний мiряв найперше самого себе, i взята ним висока «планка» визначили всю подальшу долю письменника – прохiдних речей вiн собi не дозволяв. Ще один показовий факт: коли на повний голос зазвучали поезiї Ліни Костенко, М. Вiнграновського, I. Драча, В. Симоненка, В. Стуса, Свiтличний вiдмовився вiд намiру надрукувати пiдготовлену збiрку власних вiршiв «Рiдний корiнь», вважаючи ці поетичнi спроби не настiльки помiтним явищем. По закiнченнi аспiрантури – вiд 1955 р. – Свiтличний працював завiдувачем вiддiлу редакцiї журналу «Днiпро». Цього ж року з’явилася i його перша публiкацiя у пресi.
Задовго до першого арешту Свiтличного (30 серпня 1965 р.), а особливо пiсля того, як було розiгнано Клуб творчої молодi (створений на початку 1960 рр. й очолюваний Олесем Танюком), оселi А. Горської – В. Зарецького та Iвана й Леонiди Свiтличних стали фактично його своєрiдними фiлiями. Цей скромний чоловiк iз неповторною усмiшкою магнетично притягував кожного, хто мав щастя з ним запiзнатися, об’єднуючи довкола себе таких рiзних, часом доволi складних i нiбито «недоступних» і занадто прискiпливих, а насправдi товариських i щирих людей. Першою спонукою такого гуртування, звісно, була культурологiчна, особливо з-поміж тих, хто шукав себе в поезiї, прозi, малярствi: вони прагли неофiцiйного спiлкування, гарячих дискусiй. Але не тільки: молодь шукала правди, істини, справедливості, оновлення. У Свiтличних, в тiсному гуртi однодумцiв, розмовляли не тiльки про щойно написанi твори, новi видання, самвидавнi матерiали, до розмноження й поширення яких Iван Олексiйович мав найбезпосереднiший стосунок, публiкацiї в журналах «Дукля» (Чехо-Словаччина) чи «Наше слово» (Польща), бо вже в 1963–1965 рр. українські часописи перестали друкувати шiстдесятникiв i лише iнодi вдавалося щось «проштовхнути» пiд псевдонiмом або чужим прiзвищем. Обговорювалися i суспiльно значущi подiї, зокрема такi, як сумнозвiснi зустрiчi М. Хрущова з iнтелiгенцiєю 17 грудня 1962 р. та 8 березня 1963 р., що стали початком нагiнок на «зухвалу» творчу молодь; нарада активу творчої iнтелiгенцiї та iдеологiчних працiвникiв України в Києвi 8 квiтня1963 р., де з уст провiдних iдеологiв пролунала нищiвна критика на адресу I. Драча, I. Дзюби, Л.Костенко, I. Свiтличного, М. Вiнграновського, Є. Сверстюка…
Зовнi м’який, надзвичайно делiкатний, усмiхнений, Свiтличний був твердим i непоступливим у своїх судженнях i переконаннях. Пройшовши тюрми, табори, зазнавши душевних терзань, вiн не зломився пiд пресом тоталiтарної системи. Дванадцять «ґратованих» рокiв (саме стільки мав у своєму тюремному «стажі») – це цiла епоха в життi Свiтличного. У спогадах його дружини виразно постає атмосфера 1965 р., на який припадає перший арешт і перебування Світличного у слiдчому iзоляторi КДБ. У той час він був уже без роботи: спроби працевлаштуватися успiху не приносили. Телефон прослуховувався, а самi вони (Іван та Леонід Світличні) постiйно вiдчували стеження. 31 серпня у їхньому помешканнi вiдбувся цiлодобовий обшук. Було вилучено самвидав, рукописи, окремi книжки, навiть Святе Письмо, нотатки письменника з розмiченими наголошеними i ненаголошеними складами для перекладу якогось вiрша, що прийняли за шифр. Через кiлька днiв обшук повторився, тим часом як Світлична з тривогою очiкувала на повернення чоловiка, вiд якого не було жодних вiстей. Тiльки через тиждень, пiсля офiцiйного звернення до КДБ, їй повiдомили про арешт. Одночасно з Світличним тодi ув’язнили братiв Горинiв, М. Косiва, О. Заливаху та iнших. Усiх звинуватили за ст. 62 ч. 1 КК УРСР: антирадянська агiтацiя i пропаганда. Хвиля арештiв, що прокотилася мiстами України, не залишила байдужою громадськiсть Заходу. Так, наступного року на свiтовому Конгресi письменникiв у Нью-Йорку голова комiсiї для оборони ув’язнених письменникiв при ПЕН-Iнтернейшнл Пол Таборi пiдтримав клопотання Об’єднання українських письменникiв «Слово» винести на загальну сесiю питання про звiльнення Свiтличного. Конгрес прийняв вiдповiдну ухвалу, в якiй засудив насильство над українськими письменниками в СРСР. 30 квiтня 1966 р. його звiльнили «як соцiально безпечного».
Та на волi йому судилося бути тiльки шiсть рокiв. Цей перiод був заповнений наполегливою працею: з огляду на неможливiсть друкуватися вiн багато перекладав, захопився мовознавством… І зрештою – другий арешт 12 сiчня 1972 р. 27-29 квiтня 1973 р. вiдбувся судовий процес, на засiдання якого нi Iванову матiр, нi дружину не пустили. Леонiда Павлiвна змогла його побачити тiльки через шiстнадцять мiсяцiв пiсля виголошення вироку, який звучав так: 7 рокiв таборiв суворого режиму і 5 рокiв заслання. Термiн Свiтличний вiдбував у таборах ВС 389/35,36 Пермської областi. Звiльнили його (з огляду на важку хворобу й фактично прикутість до ліжка) 23 сiчня 1983 р. Останнiй перiод свого життя – вiд зими 1983 р. до 25 жовтня 1992 р. – Iван Світличний повнiстю був на руках своєї героїчної дружини.
Іван Світличний має найвище визнання, яке тiльки може заслужити людина земним своїм шляхом: спогади тих, хто близько його знав, хто дiлив разом із ним його тюремні буднi, кожен з яких – хоч би що там було i хоч би де вiн його зустрiчав! – Іван Олексійович називав Великоднем (i в цьому сприйнятті життя як найвищого дару – його найвища «свiтлiсть»).
Повністю статтю можна прочитати за посиланням: https://dt.ua/personalities/pekuchiy-moralniy-maksimalizm-323475_.html
На сайті цього ж тижневика «Дзеркало тижня» вміщено статтю Людмили Тарнашинської до ювілею Алли Горської «Народжена шістдесятництвом»
Без перебільшення можна сказати, що Аллу Горську – ту, яка залишилася в пам’яті поколінь легендою, – «народило» саме явище шістдесятництва. Адже вона прийшла з російськомовного середовища, і її «активна українськість» була не тільки маніфестацією вільного вибору, а й викликом тоталітарній системі, яка всіляко придушувала національні імпульси української інтелігенції.
…Народилася Алла Горська 18 вересня 1929 року у Ялті у родині Олександра Горського, одного з організаторів радянського кінематографу. Разом із матір’ю пережила дві блокадні зими у Ленінграді. Батьки ще в ранньому віці виявили в Алли хист до малювання й віддали її до Київської художньої школи ім. Шевченка, оскільки на той час уже мешкали в Києві. Згодом Алла стала студенткою живописного факультету Київського художнього інституту. Влітку 1952 р. вона вийшла заміж за Віктора Зарецького – й до самої трагічної Аллиної смерті їхні імена завжди називалися в парі. Квартира подружжя на колишній вулиці Рєпіна, так само, як і майстерня на вулиці Філатова, у шістдесятих роках були місцем, де збиралися, гуртувалися молоді неофіти – ті, чиї імена стануть згодом символом незалежної України. «Саме Алла і є найяскравішим прикладом неофіта на ниві національного усвідомлення. В ній, людині мистецьки вразливій, емоційно багатій, променіє пристрасть новопосвяченого. Щойно припала до національного джерела, відкрила для себе Україну, її мову і себе в Україні, звідси бажання напоїти з цього джерела інших, активне «вербування» соратників – як сенс життя, як мірило оцінок, як спонука до чину. Все її життя, вся діяльність, лінія поведінки – свідчать про це», – так окреслила шлях Алли Горської Михайлина Коцюбинська.
Алла Горська була не тільки серед тих, хто підписав т. зв. лист 139, а й серед ініціаторів написання листа до ЦК КПРС – Л. І. Брежнєву, а також О.М. Косигіну і М. В. Підгорному – на знак протесту проти арештів кращих представників української інтелігенції. Була присутньою на процесі В. Чорновола 15 вересня 1967 р. у Львові, де разом із іншими киянами заявила рішучий протест проти незаконного ведення суду. Та чи не найбільшу лють представників влади викликало те, що Алла Горська разом із Василем Симоненком, Лесем Танюком та іншими активістами у 1962-1963 рр. оприлюднили факти масових розстрілів людей органами НКВС на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, а також у Биківні. З цієї нагоди вони надіслали т. зв. «Меморандум №2» до Київської міськради. Як наслідок цього – стеження КДБ, постійні виклики на «розмови». Однак це не зломило її волі. За кілька днів до своєї трагічної загибелі 28 листопада 1970 р. вона склала лист-протест до Верховного суду УРСР про незаконний і необґрунтований вирок В. Морозу.
За принципову позицію, бунтівну вдачу і непокору Горську було виключено зі Спілки художників України. Однак найбільшим ударом стала для неї (як і для її колег-однодумців) безпрецедентна цинічна руйнація Шевченківського вітражу в Київському університеті, в який Алла разом з друзями вклали не тільки майстерність, напружену працю, а й душу та сподівання на світлу майбутність рідної України Нині цей мистецький витвір талановитих рук можна побачити хіба на сторінках книг і фотоальбомів – зацікавлених подіями тих років відсилаю до видань «Алла Горська. Червона тінь калини: листи, спогади, статті» (упор. О. Зарецький та М. Маричевський, «Спалах ЛТД», 1996), «Алла Горська. Душа українського шістдесятництва (упор. Л. Огнєва, Смолоскип, 2015), «Алла Горська. Спалах перед світанком» (упор. О. Лодзинська, «Кліо», 2019) та ін.
Повністю статтю можна прочитати за посиланням: https://dt.ua/personalities/narodzhena-shistdesyatnictvom-323892_.html
«Українська літературна газета» до ювілею письменника-шістдесятника Володимира Дрозда друкує у чотирьох номерах (№№15, 16, 17, 18) (з продовженням) розділ з другого видання монографії Людмили Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний та поетикальний аспекти» («Смолоскип», 2019). Публікація має назву «Розіпятий між двох епох» і висвітлює колізії творчого шляху та особливості творчої манери письменника.
Володимир Дрозд увійшов в українську літературу разом із цілою плеядою українських шістдесятників: Вал. Шевчуком, Є. Гуцалом, Іриною Жиленко, Іваном Драчем, Юрієм Щербаком… Уже в двадцять три роки видав першу свою книжку новел і оповідань «Люблю сині зорі» (1962), яка привернула увагу критики індивідуальним стилем: ліризмом, психологічною розгорнутістю характеру, тонким проникненням у світ природи. Через десятки років, 1996-го, письменник зізнається: «З написаного, видрукуваного найдорожчі для мене – перші оповідання. Як перша любов. Найсерйозніша моя річ – справді-таки, мабуть, епічний роман «Листя землі»», – за цей роман-епопею (книга перша і друга) письменник отримав Державну премію України імені Т. Г. Шевченка (1992) і ним, фактично, вінчав свій земний і творчий шлях.
Певною мірою підсумовуючи пройдене, В. Дрозд не уникав відповідей на незручні запитання щодо своїх стосунків із владою, точніше, офіційними структурами, що уособлювали комуністичну ідеологію. І відверто зізнавався: «…І зрозумів: машина мене легко зламає – я не здійснюся як письменник. А здійснитися, реалізуватися мусив, це було поза моєю волею. «Я їх одурю…» – подумав я, як мій кінь Шептало – конюха Степана». І через десятиліття зміг чесно підсумувати: «Я їх справді одурив, багато в чім здійснився, реалізувався, але й вони мене – одурили, бо не в усьому я реалізувався, не на повну силу. Цілком безпрограшних ігор із Сатаною просто не буває. Але це тепер я вже розумію. Життя проживши. Насправді усе було ще складніше. Бо комуністична ідеологія мала у собі не лише тоталітаризм і таке інше, а й дещицю того, у що вірили кращі уми світу. А я, земна людина, тим більше не міг не вірити. Маю на увазі ідею соціальної справедливості, ідею рівності. Не лише в теорії, а й практиці тогочасного суспільства було дещо таке, що я й нині не радив би викидати на смітник історії. Бо підбирати доведеться…».
В часи панування соцреалістичної естетики В. Дрозд був одним із-поміж тих, хто розбивав уявлення читача про культ позитивного героя. І казав про своє літературне покоління шістдесятників так: «Ми поламали традицію соцреалістичної белетристики ділити героїв, а отже, і людей, на позитивних і негативних». Людина для нього – не носій ярлика із «плюсом» чи «мінусом», а специфічна психологічна «лабораторія», дослідний майданчик, де вступають у взаємодію різні психологічні «інгредієнти», настояні на субстанції добра і зла, і від ступеню їх активізації та міксування й залежить міра порядності/непорядності,моральності/аморальності людини. Власне, чи не кожен персонаж В. Дрозда – це витвір подібного міксування й тієї чи тієї міри дисбалансу психологічних характеристик, які, зрештою, й визначають не тільки «послужний список», а й долю людини.
З публікацією можна ознайомитися за посиланнями:
№15 (початок статті): https://litgazeta.com.ua/articles/rozip-yatyj-mizh-dvoh-epoh/;
№16 (продовження): https://litgazeta.com.ua/uncategorized/rozip-yatyj-mizh-dvoh-epoh-2/;
№17 (продовження): https://litgazeta.com.ua/articles/rozip-yatyj-mizh-dvoh-epoh-3/;
№18 (закінчення) (готується до друку). Див. на сайті газети: https://litgazeta.com.ua/
За інформацією Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України