22 травня 2019 року Кабінет Міністрів України затвердив своєю постановою нову редакцію Українського правопису, котра набула чинності 3 червня. Про те, яких змін зазнав каркас української літературної мови і чому потрібно було їх вносити, в ефірі чергового випуску програми «Наука ХХІ» (спільний проєкт парламентського телеканалу «Рада» та Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій) розповів заступник директора з наукової роботи Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України кандидат філологічних наук Олександр Скопненко.
«Аби простежити історію українського правопису, потрібно здійснити екскурс в історію української літературної мови. Назагал люди гадають, що українська мова – монолітна й непорушна. Насправді ж слід відрізняти українську літературну мову від української мови в інших її різновидах: діалектне і побутове українське мовлення – це теж українська мова. Але українська літературна мова розвивалася за власними законами та жанрами, – пояснює вчений. – Розвиток нової української мови (й, відповідно, нової української літератури) бере початок від кінця XVIII століття і триває досі. Сучасна українська літературна мова обслуговує потреби нашого суспільства протягом останніх 50 років. Від 1798 року, коли з’явилась «Енеїда» Івана Котляревського, і до 1905 року в українській мові існувало півсотні різних правописних систем, які конкурували між собою. Вони мали різні ареали поширення і, дуже часто, різні засадничі принципи, проте всі вони були спрямовані на те, щоб передати живе українське мовлення, адже українська літературна мова базується не на книжній, а саме на народно-розмовній традиції та мові».
«У ХІХ столітті українська літературна мова пройшла великий і напружений шлях розвитку, – продовжує Олександр Скопненко. – У цей час між собою конкурували такі правописи, як «максимовичівка» (базувалася на правилах, запропонованих першим ректором Київського національного університету імені Тараса Шевченка Михайлом Максимовичем), «желихівка» (містила правила, які почали впроваджуватись у мовну практику після виходу у світ «Словника» Євгена Желихівського на західноукраїнських теренах), «кулішівка» (правописні правила, запропоновані письменником і громадським діячем Пантелеймоном Кулішем), «драгоманівка» (автор – науковець, громадський і політичний діяч Михайло Драгоманов). Усі ці правописні системи намагалися підкреслити живе народне мовлення, хоч і по-різному підходили до передавання його звучання на письмі. Варто також зауважити, що протягом усього ХІХ століття тривала боротьба між так званим етимологічним правописом, який базувався на давній українській книжні традиції, пов’язаній із попередніми століттями українського мовного розвитку, та фонетичним правописом у різних його варіантах.
Отже, говорячи про правопис, слід передусім розуміти, що це каркас літературної мови у писемній практиці. Тобто йдеться про регламентацію не живого мовлення, а писемного. Ясна річ, писемне мовлення так чи інакше впливає на усну мову, вимову, тому що історичні долі окремих слів складаються по-різному і дуже часто ми сприймаємо деякі з цих слів із літератури, а не з мовної практики. Наприклад, саме книжним шляхом до нас прийшли більшість запозичень із латини.
За новою, нині чинною редакцію Українського правопису, слово «проєкт» і всі похідні від нього слова, запозичені з латинської мови, писатимуться через літеру «є». Так вони писалися до 1933 року – за правилами так званого харківського правопису (або ж «срипниківки»), схваленого 1928 року, який поєднував західноукраїнську та східноукраїнську традиції. У 1933 році відбулася мовна реформа, яка усунула з Українського правопису чимало питомо українських традиційних орфограм і штучно наблизила його до російської правописної традиції. Слово «проєкт» – це зразок гіатусу, або ж зяяння: для українського мовлення не характерний збіг голосних, тому природно вставляти між голосними приголосний звук, яким найчастіше є «йот». Чинна редакція враховує цю особливість українського мовлення, повертаючи норму, котра як єдина правильна орфограма була чинною у 1928–1933 роках.
Загалом, нова редакція зберігає каркас Українського правопису, закладений іще у «Головніших правилах українського правопису» 1919 року, запропонованих професором Іваном Огієнком (відомим також як митрополит Іларіон), і «Найголовніших правилах українського правопису» 1921 року. Водночас, вона повертає паралельні написання, що, звичайно, посилює традиційний принцип у правописі. Це, наприклад, варіантне вживання слів «міф/міт» (і, відповідно, «міфологія/мітологія»), «Афіни/Атени», «ефір/етер» тощо, а також деяких іменників жіночого роду – «радості/радости», «любові/любови», «Білорусі/Білоруси» й інших (причому орфограми із закінченням «-і» – на першому місці, з «-и» – на другому). До речі, форма «Білорусія» – це історизм в українській мові, вживати який доречно тільки при описі ситуації у цій країні за радянських часів; від 1990-х років основна, стилістично нейтральна у сучасній українській мові форма – «Білорусь», історично вмотивована й закорінена у традиціях як білоруської, так і української мови.
Чи конкуруватимуть (і як довго) між собою ці паралельні норми та котрі з них переважать – ніхто не може сказати напевно. Усе залежить від того, як суспільство ставитиметься до запропонованих для вибору варіантів, як трактуватиме свою спадщину. Неправильно розглядати мову відірвано від суспільства: саме суспільство та його духовні потреби впливають на використання мови, її функціонування і, зрештою, на напрацювання підходів до правопису».
Як пояснив гість телепередачі, частина змін, внесених до Українського правопису в редакції 2019 року, стосуються мовних запозичень, які з’явились у ХІХ столітті: «Крім повернення орфограм, кодифікованих правописом 1928 року, потрібно було також адаптувати до нашої мовної системи дуже багато запозичень з англійської мови. До того ж, Національна комісія з питань правопису мала врахувати практику українського друку й української літературної мови, що склалась упродовж останніх 30 років.
Серед найпомітніших змін – правопис префіксів (їх іще називають префіксоїдами), запозичених з англійської мови (а англійською – з латини). Раніше вони писалися через дефіс зі словами, яких стосувалися, відтепер писатимуться разом. Наприклад: «ексміністр», «вебдизайн», «мініспідниця», «топновина». Але – «Інтернет-видання», тому що слова «Інтернет» і «видання» позначають самостійні поняття, а отже, їх слід поєднувати за допомогою дефісу. На перший погляд, узвичаєння цього правила може здатися складним, але практика допоможе швидко його засвоїти. Потрібно тільки запам’ятати логіку, якою керувалися кодифікатори, а також те, що в англійській мові чимало подібних слів із префіксоїдами пишеться якраз без дефіса.
Окремо й без апострофа та без дефіса писатимуться слова з префіксом «пів» (наприклад, «пів яблука», а не «пів’яблука» чи «пів-Києва», як раніше), якщо слово з «пів» не становить єдиного поняття – «півострів», «півріччя», «півкуля» тощо.
Нова редакція Українського правопису значно розширює використання літери «ґ» за рахунок альтернативного написання іншомовних власних назв (наприклад, «Гете/Ґете»), залишаючи її в питомо українських словах («ґедзь», «ґава», «ґирлиґа», «ґніт», «ґанок», «ґрунт» та інших). Нагадаю, під час мовної реформи 1933 року літеру «ґ» було викинуто з Українського правопису, й понад пів століття вона перебувала під забороною».
Таким чином, зміни зачіпають головно іншомовну лексику, правопис із дефісом і без, паралельне відмінювання іменників, варіантне написання іншомовних власних назв, – підсумовує Олександр Скопненко.
«Слід підкреслити, що в усіх країнах світу з викорозвиненими літературними мовами періодично з’являються нові правописні кодекси: експерти періодично збираються, обговорюють питання, що постають перед літературними мовами, та пропонують зміни до правописних правил, – говорить науковець. – Правописні реформи – це частина гуманітарної (зокрема соціогуманітарної) політики держави, і, звичайно, мовна політика є такою галуззю, котра не може не торкнутися нормування й кодифікації літературної мови.
Питання правопису актуальні завжди, тому що мова не консервується одномоментно й навіки. З іншого боку, правописний кодекс не може оновлюватися щороку, оскільки кожне покоління має користуватись усталеними нормами. Високорозвинений народ повинен мати уніфіковану літературну мову, плекаючи її як вершину своєї мовної творчості й, водночас, шануючи інші різновиди мови, зокрема діалектне мовлення.
Ідеться ж не просто про мову, а про розуміння місця певного народу у світовому культурному просторі, яке залежить від його (народу) ставлення до власної культури й мови. Правописні правила в межах будь-якої літературної мови складаються не відірвано від інших мов і закорінені в місцеву традицію. Кожен правописний кодекс спрямований на максимальне передавання особливостей мови народу, який сформувався на конкретній території. Тобто іншою, навіть близькоспорідненою, мовою важко передати звучання української: фонетична система мови не завжди може адаптувати й передати звуки з мови-джерела. Тому, працюючи над змінами до Українського правопису, Українська національна комісія з питань правопису, звичайно, враховувала зарубіжний досвід, але передусім спиралася на нашу власну мовну традицію».
Зазначена комісія, до складу якої ввійшли науковці НАН України та провідних вітчизняних університетів, провела велику і непросту роботу, часом між її членами виникали досить гострі дискусії, передусім щодо варіантних форм деяких слів, – говорить Олександр Скопненко: «Проте експерти мусили зважати на те, що, коли Україна здобула незалежність і почала розвиватись як демократична держава, у публічний простір повернулася велика кількість раніше забороненої літератури 1920-1930-х років із правописом, який відрізняється від сучасного, і склалася мовна практика, котра потребувала унормування. Зміни, зафіксовані в новій, чинній редакції Українського правопису, можна вивчити за кілька тижнів – незмінними залишилися понад 95% орфограм. Засвоїти новації допоможе й паперовий варіант Українського правопису, видання якого з’явиться згодом».
На завершення програми гість студії коротко розповів про історію та головні здобутки Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України: «Наш Інститут належить до найстаріших українських академічних наукових установ. Історико-філологічний відділ, який став основою розвитку соціогуманітарних наук і в межах якого пізніше виникли різні мовознавчі наукові установи, постав одним із перших у структурі Академії. Через деякий час на базі різних установ було створено Інститут української наукової мови, Комісію для складання словника живої української мови та Правописно-термінологічну комісію. Академічний Інститут мовознавства заснували 1930 року, згодом йому було присвоєно ім’я видатного українського лінгвіста Олександра Потебні. Основні віхи діяльності та найбільш значні досягнення нашої установи викладено у виданні, що побачило світ до одного з попередніх ювілеїв: «Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України: 1930 – 2005. Матеріали до історії».
 |
Учені Інституту дуже багато зусиль доклали до вивчення української мови в контексті мов світу. Так, у нашій установі було укладено всі великі словники української мови, якими зараз користуються в різних країнах, і не лише українці. Крім того, сучасні комп’ютерні системи, що враховують українську мову, базуються саме на продукції, створеній в Інституті мовознавства імені О.О. Потебні НАН України. До найбільш знакових і помітних видань установи належить «Етимологічний словник української мови» (наразі опубліковано 6 томів цього видання). Він показує, наскільки давньою є українська мова і як її лексика розвивалась у зв’язку з іншими мовами світу – як слов’янськими, так і загалом європейськими, а також мовами позаєвропейських мовних ареалів.
В Інституті мовознавства імені О.О. Потебні НАН України опубліковано численні монографії, присвячені історії української мови, її фразеологічному багатству («Словник фразеологізмів української мови» й інші видання).
Зусиллями науковців-мовознавців свого часу було укладено 11-томний тлумачний «Словник української мови» – наразі найбільше українське лексикографічне видання у світі, в якому відображено українську лексику від Івана Котляревського до 1980-х років. Певна річ, частина матеріалів цього словника вже застаріла, оскільки вони стосуються попереднього етапу розвитку української мови, проте ним і досі можна користуватися.
Найповніший, 20-томний «Словник української мови» зараз укладається та поступово видається.
Майбутнє нашого Інституту залежить від того, наскільки держава усвідомлюватиме роль української мови й українських соціогуманітарних досліджень у розвитку європейської та світової науки, а також, у першу чергу, для плекання й піднесення освітнього і культурного рівня українського народу. Мовознавці – це вчені, які, з одного боку, працюють із дуже конкретним матеріалом, а, з іншого, занурюються в такі глибини, де, говорячи філософською мовою, оприявнюються проблеми світового духу, буття українців і людства загалом. Бо не існує мови, відірваної від мов світу, і, разом з тим, кожна конкретна мова настільки унікальна, що показує світ у своєрідний, відмінний від сусідів, спосіб. У цьому й полягає інтелектуальна та культурна сила людства».
Відеозапис телепередачі доступний за посиланням: https://youtu.be/bjp4nSUrf8Y.
Текст нової редакції Українського правопису: http://www.nas.gov.ua/UA/Messages/Pages/View.aspx?MessageID=5106.
Додатково з теми читайте в наших попередніх матеріалах:
http://www.nas.gov.ua/UA/Messages/Pages/View.aspx?MessageID=5131
http://www.nas.gov.ua/UA/Messages/Pages/View.aspx?MessageID=5187
Електронна бібліотека видань Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України: http://www.inmo.org.ua/library.html
Ілюстрації – Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України,
Пресслужби НАН України,
з відкритих Інтернет-джерел,
а також кадр відеозапису парламентського телеканалу «Рада»