 |
Тамара Гундорова розказує про становлення кітчу: «Є різні версії, як постало це явище. Важливо, що кітч пов’язаний із становленням модерного суспільства й соціокультурними змінами, коли виникає феномен культурного капіталу й актуалізується тенденція до зміни станової та класової ієрархії. У модерні часи так званим «високим» мистецтвом починає цікавитися середній клас, міщанство, яке хоче піднести свій соціальний статус. Коли культура стає цінністю, яка означає комфорт і статус, а так звані «культурні речі» можна купити, повісити в себе вдома, створити за їх допомогою затишний простір, виникає попит на копії високомистецьких речей. Такий культурний, символічний капітал, що надає тобі додаткову цінність через причетні до вищого світу атрибути, незалежно від твоєї соціальної ролі, професії, походження. Власне, це явище поширюється в 1870–1880-х роках у різних країнах. Є також теорія, що кітч виникає в мистецьких майстернях: він асоціюється зі «скетчем», «замальовкою», чимось, що нашвидкуруч створюється й легко поширюється. А вже в ХХ столітті народжуються теорії, які негативно маркують кітч, пов’язують його з так званим псевдомистецтвом, підробками, копіями, сентиментальними образами. Вважають, що кітч відбиває несформовані смаки, він позбавлений справжньої «аури» мистецтва й виникає внаслідок швидкої урбанізації і зростання міського населення. За Клементом Ґрінберґом, кітч є мистецтвом перехідного декласованого стану – наприклад, селянства, яке масово перебирається у місто й теж, так би мовити, обростає кітчем, аби долучитися до міської культури. Ось таку соціокультурну транзитну функцію приписують кітчу. Тоталітарні ідеології й масове мистецтво, які активно розвиваються в першій половині ХХ століття, теж часто ним послуговуються. Очевидно, що були й естетичні передумови – наприклад, поява так званого академізму в ХІХ столітті. Ідеться про такий собі псевдокласицизм, який переростає в шаблонне малювання, наприклад, римських руїн, красивостей природи або сентиментальних дитячих образів. Кітч багато черпає з романтизму. З одного боку, романтизм – це великі характери та пристрасті, а з другого – замилування в екзотику, споглядання красивих місць (наприклад, екзотичного Сходу) чи гарних жіночих образів. Таке споглядання не пов’язане з глибокими і складними переживаннями. Ширяться імітації, орієнтальні стилізації, що теж стають ґрунтом для кітчу. Серед цих творів було чимало якісно виконаних, тобто я не сказала б, що від самого початку кітч був низькопробним. Було б перебільшенням також вважати, що кітч – це, так би мовити, відходи культури. Він виконував різні функції і мав свою естетику. З часом вона змінювалася, а сьогодні стала основним образотворчим матеріалом масової культури».
Учена також пояснює в інтерв’ю, як кітч пов’язаний із популярною й масовою культурою, чи може кітч стати високою культурою, а висока культура перетворитись на кітч, чи вдається до кітчу сучасна українська культура, чи стирає кітч межу між високою культурою і повсякденням і чи можливий кітч у науці.
Щодо останнього пункту Тамара Гундорова зазначає наступне: «Кітч у науці – це своєрідний жаргон, коли ти читаєш і бачиш посилання на модні імена – Дерріда, Бодріяр, Фуко; через слово «дискурс» чи «деконструкція» – і все одне на одному стоїть, хоч можна було би сказати трохи інакше, простіше. На рівні методів кітч теж так само може існувати. Скажімо, фемінізм, ґендерні студії. У нас в Україні, попри популярність цього напрямку, з нього часто видаляють саму суть – радикалізм, протестність; він адаптований, стерилізований. Замість говорити про серйозні речі, туди просовують ідею фемінності, жіночності, «берегині» – тобто абсолютно традиційні, патріархальні речі. Відбувається така собі «капсуалізація», коли беруть західні терміни, викидають із них фактично все, їм властиве, а замість цього запаковують туди «традиційні цінності». Ми взагалі любимо таке робити. Кітч не йде вглиб, він розтікається по поверхні. Проблема полягає в тому, що сучасні люди й не хочуть знати глибини. Ця поверхня їм подобається, вона легша, комфортна, модна, не доводиться задумуватися про якісь складніші речі. І вона впізнавана – це дуже важливо: упізнаваність діє на тебе одразу, нібито сам так думав. Це теж відучує від глибшого осмислення речей».
За інформацією порталу «Verbum»