 Група урядовців ЗУНР на чолі з членом Директорії УНР Є.Петрушевичем в Кам'янці-Подільському. 1919-й. Віртуальний музей УНР |
Автор статті зазначає: «Договір від 17 листопада 1919-го про перехід Української галицької армії (УГА) на бік російського Білого руху засвідчив поразку боротьби за державність соборним фронтом. Попри відмову від ратифікації підписаного 6 листопада 1919-го Зятківського договору, галицьке командування не мало альтернативи продовженню переговорів з ворогом задля порятунку. Сильні проденікінські настрої галичан та катастрофічне становище на фронті змусили погодитися на переговори з білогвардійцями й Директорію та уряд Української Народної Республіки (УНР). (…) Переговори з УГА, яка фактично втратила боєздатність, не заважали білим продовжувати бойові дії проти підрозділів Дієвої армії УНР, союз з якими був для них неприйнятним. Стратегічної перемоги загони ЗСПР досягли 10 листопада, коли захопленням важливого залізничного вузла м. Жмеринка роз'єднали підрозділи УГА і Дієвої армії УНР. Врятувати становище УНР могло лише диво».
Віктор Крупина розповідає про наслідки Зятківського договору, рішення Головного Отамана Симона Петлюри і Диктатора ЗОУНР Євгена Петрушевича, зокрема, передумови того, чому Євген Петрушевич констатував політичну поразку українського національного фронту, і як Петлюра залишився єдиним членом і головою Директорії УНР водночас.
Підсумовуючи Одеську угоду, експерт зазначає: «Власне, обидві сторони залишилися задоволеними Одеською угодою. Для УГА її умови були цілком прийнятними з військової точки зору, адже виснажена армія не брала на себе ніяких бойових зобов'язань і лишилася на старих позиціях. Головне, чого досягли галичани, це фізичний порятунок армії. (…) Разом з цим благородна мета фізичного виживання заради продовження боротьби внесла розкол в український національний рух, підриваючи ідею соборності. Угода стала зрадою соборної України. Були задоволені договором і в Ставці ЗСПР. Ліквідація деморалізованої Дієвої армії УНР проблем не віщувала, тож можна було очікувати на ліквідацію одного фронту. Це була політична перемога, яка дещо підсолоджувала гіркоту втрати стратегічної ініціативи у російській Громадянській війні - білі армії котилися з-під Орла і Воронежа на південь колишньої Росії. Однак у військовому плані знесилена УГА жодним чином не могла допомогти ЗСПР у боротьбі проти Червоної армії. Одеська угода поставила у складне становище Дієву армію УНР. Лінія українсько-білогвардійського фронту невпинно зміщувалася на захід приблизно від лінії Брацлав-Ямпіль до Нової Ушиці - Дунаєвців. Згодом українська армія та уряд переїхали в район Старокостянтинова та Любара. На численних нарадах обговорювалися різні варіанти розвитку подій, поки 3 грудня 1919-го не було вирішено продовжити боротьбу за державність у партизанській формі».
За інформацією тижневика «Деловая столица»