Геннадій Боряк зазначає: «Архіви мене захопили на все життя. Першу дисертацію написав цілком на архівних документах 15–16 ст. (друга була присвячена вже сучасним архівно-інформаційним системам). Я в своєму житті працював всього в двох місцях: в архівах і в Академії наук. Перші десять років я “відсидів” в архіві, потім пропрацював майже десять років в Академії наук, потім майже на десять років знову повернуся в архіви, туди ж, де починав, але в дещо іншому статусі, спочатку як заступник очільника архівної служби, потім – Голова Держкомархіву. Після цього вже понад десять років – знову в Академії. Доля водить колами між Солом’янкою і Кірова/Грушевського. Далеко не відпускає».
Учений розповів про університетські роки, свого наукового керівника, навчання в аспірантурі та актуальні для нього зараз наукові та професійні інтереси: «Для мене основна тема на сьогодні – це архівоцид, феномен винищення архівів у XX ст. У мене є публікації на цю тему, і я продовжую далі цим займатися. Працюю над монографією. Не знаю, чи зможу завершити її, – катастрофічно бракує часу. А почалося все із таємничої історії зникнення актових книг. З того колись цілісного потужного масиву джерел із ранньої нової і нової історії України (XVI–XVIII ст.) – так званих актових книг – на сьогодні збереглися лише ті, які німці вивезли з Києва під час Другої світової війни. Їх нараховується близько двох тисяч. А чотири тисячі зникли. Згідно з офіційною версією, вони згоріли під час пожежі у червоному корпусі Університету. Але це майже неймовірно, адже це книги з спресованим кількома століттями папером, який не так просто запалити. Тисячу, півтори тисячі спресованих аркушів книги в твердій шкіряній палітурці дуже важко підпалити, а знищити чотири тисячі таких книг абсолютно безслідно? Як це можливо?».
Геннадій Боряк наостанок дав поради студентам-архівістам та абітурієнтам, які вступають на кафедру архівознавства: «Порадив би уважно прислухатися до себе і намагатися іти туди, де вам цікаво; займатися тим, що цікаво, і в жодному разі не ламати себе через коліно. Я можу вважати себе щасливою людиною, бо все життя займаюся улюбленою справою. Я свідомо обрав архіви, хоча мотиви для цього були не дуже, так би мовити, порядні. Можливо було б цікавіше, якби я сказав, що в мене з юнацтва була якась шалена пристрасть до науки, до архівів, що мене це дуже захоплювало, але я був би при цьому нещирим (…). Ні, цього не було. Я просто не хотів до нестями вчителювати, не хотів в поті чола копати землю і не хотів займатися жодною справою, пов’язаною з комуністичною пропагандою. От і все. Я втікав від реалій, а втекти можна було або в музей, або в архів. У музеї було нецікаво (нехай не ображаються колеги-музейники), бо там у фондах є певна обмежена кількість експонатів, архіви ж, – вони невичерпні! Резюмуючи поради: слухайте себе. І закохуйтесь!».
За інформацією Інституту історії України НАН України