View message

Автор зазначає: «Є відомий вислів: ми ніколи не будемо такими, як дотепер. Щодня починаючи від ранку ми виконуємо силу-силенну ритуалів, які дають нам змогу перекочувати з одного виміру в інший. А далі нараховуємо ще безліч подібних ключових точок власного «перемикання». Та невдовзі вони стають настільки звичними й непомітними, що робляться автоматично. Проте знайдеться й чимало таких, на які не вдасться досить легко перейти без посутньої трансформації. Вивчаючи архаїчні суспільства, етнографи й антропологи не раз вказували на те, що згадані перетворення позначають цілі етапи життя. Пересуваючись у просторі чи соціальному середовищі, зазнаючи інсайдів, утрапляючи в певні стани свідомості чи просто дорослішаючи, вливаючись у ті чи ті спільноти, людина змушена займати різні позиції. Одначе в цих процесах неабияку цікавість викликає ситуація, що вирізняється перебуванням, сказати б, посередині між двома світами. Таку проміжну модальність Арнольд ван Ґеннеп колись окреслив словосполученням «ритуали переходу». Це зовсім не карколомний стрибок від однієї позиції до іншої. До того ж ідеться не про дуальну, а передовсім про потрійну модель опису: спочатку відбувається відокремлення від минулого, потім триває проміжний період і нарешті набувається новий статус. Своєю чергою, Віктор Тернер увиразнює середній компонент наведеної тріади, а саме лімінальний (межовий, пороговий, маргінальний), адже тут почасти відбуваються найнесподіваніші речі.  Приміром, тільки-но хтось опинився на межі, він поволі позбувається колишніх своїх характеристик, однак ще не здобуває нових. У цьому разі не випадає пристати до жодного берега й доводиться залишатися в підвішеному становищі, маркованому без’якісними, незрозумілими, неоднорідними, анонімними, безстатусними, а здебільшого подвійними ознаками. Жодні чіткі класифікації тут незастосовні. Людина вже не виказує прикмет попереднього життя, позаяк готується до нового народження. Годі говорити про її стійке самоусвідомлення. Вона ізольована, усамітнена, опрощена, зазнає вигнання та приниження. Їй несила піклуватися про власну зовнішність: вряди-годи на ній занедбане лахміття, а нерідко й відсутнє абияке вбрання. Та варто зазначити, що лімінальність проявляється не лише на індивідуальному (стреси, критичні переживання, проблеми дорослішання), груповому (локальні братства, меншини) та суспільному (навали, революції, карнавали) рівнях. Під цю назву підпадають і топоси (прикордонні чи спірні території, зони відчуження) з ефектами (затемнення, світанок, сутінки). Щоправда, важливо, як усе це впливає на людину».

Тарас Лютий пояснює, як перебування «між» чи «на межі» впливає на людське буття: «Чітко розмірене життя суттєво відрізняється від неструктурованих острівців безформності, розташованих між світлом і тінню, небом і землею, сакральним і профанним. У такі періоди впору зазнати низки випробувань, позбавляючись усіляких вигод і привілеїв. Ба більше, доводиться зійти на найнижчий щабель існування. Тобто збагнути підйом і зростання непросто, якщо не мати відповідного досвіду опускання до самісіньких низин. Водночас таке чергування дає змогу скоригувати будь-який планомірний поступ. І це зовсім не фази тотального забуття. Нерідко потрібно з покорою та прийняттям нести важкий тягар. Але для чого потрібні згадані негаразди? Либонь, щоб залишити все пройдене й набути чогось усуціль нового. В Україні колись цю роль відігравали старці, сліпі музиканти з поводирями, мандрівні дяки чи філософи (на думку вмить спадає постать Сковороди), які ніколи не прагнули соціалізації, хоч і нагадували про найнекомфортніші моменти існування. Це роздвоєні люди, яким усякчас доводилося стояти на роздоріжжі. У новітні часи такими фігурами є представники субкультур (бітники, хіпі), сквотери, нелегали, переселенці, трансгендери чи бісексуали, гібридні персонажі (трикстери, кіборги), які не належать до жодної соціальної системи й не дуже поспішають запізнатися з нею. Їм доводиться підтримувати спонтанний зв’язок з іншими й фактично наново налагоджувати суспільні зв’язки».

Також учений пояснює, чим є цей «рубікон» для України: «В останні роки показовими прикладами межового буття для України залишаються Майдан і окупація. У першому випадку спостерігаємо типову спробу залишити домівку й оселитися в середмісті, у наметі, немов у якомусь невизначеному локусі. Протестувальник будує альтернативну соціальну організацію відкритого типу, переймається місцем, на якому закріпився, відчуваючи, що вороття назад більше немає. Окуповані території теж є теренами без виразних кондицій, які функціонують у специфічному квазірежимі. Та найдивніше спостерігаєш тоді, коли в когось виникає нарочите бажання закріпити за ними статус цивілізаційної роздвоєності. Що ж нам показує пороговий рубікон? Передовсім оголення життєвих швів, нерівномірних за тривалістю й змістовим напов­ненням. Це не так зупинка налаштованої схеми існування, як потрапляння у двозначність. І нехай якийсь час вдаватиметься переносити невизначеність, навіть радіти їй. Але нескінченно так тривати не може. Неодмінно доведеться шукати нових можливостей і досвідчувати їх. У кожному разі тимчасова втрата ґрунту під ногами має завершитися здобуттям себе, а не низкою марних самовтрат».

За інформацією щотижневого часопису «Український тиждень»