 |
Микола Мушинка розказав як він звернувся до вивчення народної української творчості: «Після середньої школи я вступив до Інституту російської мови й літератури у Празі, тому що там був предмет українська мова – викладав його професор Іван Панькевич, діалектолог, фольклорист. У радянській Україні його затаврували як буржуазного націоналіста, не видавали, а у Празі дозволили працювати. Панькевич найбільше вплинув на зміну моєї національної свідомості: я з ним багато спілкувався. Якось він мене спитав: “Я хотів би своїх студентів в експедицію взяти, щоб навчити записувати народні говори і фольклор. Куди б ви порадили поїхати?”. Я запропонував рідне село. Ми ‒ четверо його студентів ‒ поїхали. Це були щасливі дні. Електрики тоді в Курові ще не було, а ми вже мали магнітофон. Клали його на встелений соломою віз, запрягали батькових коней – і їхали записувати фольклор у навколишні електрифіковані села. Увечері повертались й обговорювали почуте й записане. Так я вирішив цим і далі займатись. Курсову роботу, пізніше і дипломну, писав про обряди рідного села».
Учений розповів як на нього вплинули український архітектор Артем Корнійчук, колишній президент Гуцульської Республіки та міністр оборони Карпатської України Степан Клочурак, фольклорист Орест Зілинський та інші українські емігранти.
Микола Мушинка розповів і про свій приїзд у 1960-х до оптантів для дослідження фольклору: «Після закінчення вишу у Празі та дворічної військової служби, восени 1960 року, я найнявся на роботу в Кабінет народної словесності Університету імені Шафарика у Пряшеві. Звідти 1963 року мене направили в аспірантуру на кафедру етнографії і фольклористики Карлового університету у Празі. Там мені затвердили тему кандидатської дисертації “Відображення заробітчанського переселенства у фольклорі українців Словаччини”, для якої я мав уже багатющий матеріал, зібраний під час польових експедицій від заробітчан, що повернулися із США, Канади та Західної Європи. Такі повернені переселенці в той час жили в кожному селі, від них я записав не тільки багато заробітчанських пісень, але й спогадів, народних оповідань, легенд, казок, повістей. Та оскільки в Чехословаччині не було спеціаліста з українського фольклору, мене направили на трирічне аспірантське стажування до Києва. Згідно з аспірантським планом я навів і три експедиції до оптантів Рівненської та Волинської областей. Та виявилось, що тема “української еміграції”, хоч і “заробітчанської”, у Радянській Україні була не бажана і мене змусили її замінити на “Володимир Гнатюк ‒ дослідник фольклору Закарпаття і його зв’язки з чехами та словаками”. На заміну я згодився, бо творчість Гнатюка була мені близькою, але все ж вимагав відрядження до оптантів Рівненської області. З певними труднощами поїхати в експедицію мені все ж дозволили. В офіційній посвідці значилося, що я маю право користатися магнітофоном, фотоапаратом і було ще й прохання до місцевих органів сприяти мені. Ця посвідка для мене мала магічну силу. У Рівному навіть машину мені виділили. І дали супровідника, який мав мені, “чехові”, це все перекладати. Насправді це був кадебіст, який просто стежив за мною. Експедицію розпочав у хаті тітки Катерини в селі Миротин Здолбунівського району. Мій “перекладач” по-українськи не розумів, по-лемківськи тим паче. Усе перепитував: “Что он сказал? Что они сказали?”. Аж доки я не зірвався: “Ви бачите, що ви мені тут не потрібні? Ви заважаєте, йдіть геть!”. “А что я начальству скажу?”. “Скажіть, що я й сам справляюсь”. Він таки поїхав. Тоді вже по-іншому за мною стежили, але працювати не заважали. За три тижні я об’їздив десятки сіл, де жили оптанти зі Словаччини. Тут я став свідком іншого фольклорного явища, незвичного для рідних місць – проводів в армію. Коли всі збирались гуртом, робили промови, співали пісні, ворожили. У нас ніколи такого не було – а в Радянському Союзі ніби на смерть проводжали. Невідомо ж було, де опиниться хлопець: в Дагестані чи в Сибіру. Яким повернеться і чи повернеться взагалі. Ніхто не вірив, що я приїхав лише фольклор записувати. Там якраз організовувались, щоб повернутись до Словаччини, радянська влада тому перешкоджала. І люди сподівались, що я таємно маю дослідити, як вони тут живуть. І я таки повідомив чехословацьку владу: люди хочуть назад. Мене попросили зробити звіт про експедицію і я його написав. Правда, щоб не дражнити спецслужб, більше уваги звертав на те, що люди не мають жодних культурних зв’язків із колишньою батьківщиною. Чому б наш театр чи ансамбль не могли б поїхати туди виступити? І чому оптанти не можуть приїжджати, бодай на могили рідних? Після 1965 року їх почали пускати».
За інформацією журналу «Локальна історія»