 Осучаснений Шевченко в образі активіста Євромайдану (художник Юрій Шаповал) і Супермена (художник Андрій Єрмоленко) |
Авторка статті зазначає: «Супермен та активіст Євромайдану – у такому образі оновлений і деколонізований Тарас Шевченко повернувся в український публічний простір у 2014 році, в розпал Революції Гідності. Так закінчилося його майже 100-річне символічне поневолення. Саме поразка Армії УНР та утвердження влади більшовиків в Україні вдягнули на Шевченка символічні кайдани у вигляді "кожуха пролетарського поета". 27 лютого 1920-го розпорядження Наркомату освіти УСРР про вшанування пам'яті поета ініціювало дискусію "Кому належить Шевченко?". "Слава пророку пролетарской победы - Тарасу Шевченко!" - саме такий заголовок прикрашав першу шпальту газети "Красная Армия" 11 березня 1920-го. (…) Газета "Красная Армия" була друкованим органом Політичного Управління Українського воєнного округу (ПУУВО), що з 1919-го виходила в Києві російською мовою. Іншими словами, це був один із провідних засобів пропаганди в лавах РСЧА».
 З першої шпальти газети "Красная армия" від 11 березня 1920 року |
Яна Примаченко пише про передумови до використання комуністами шевченківської спадщини, про залучення широких верств українського селянства у протистоянні з Армією УНР, про започаткування шевченківських днів та перейменування низки вулиць.
Учена підсумовує: «Уся кампанія з ушанування 59-х роковин Шевченка зводилася до риторичного питання: "Кому належить Шевченко?" На всіх перших шпальтах, під час усіх мітингів і акцій радянська влада переконливо доводила, що він є виразником перш за все соціальних інтересів бідного селянства і робітників, читай – радянської влади, і є чужим для "дрібнобуржуазних українських шовіністів". Мало того, у 1920-му Шевченка навіть означали як "українського більшовика". Про це, зокрема, у своїй промові сказав Володимир Затонський: "В п'ятдесят дев'яті роковини смерти поета бідноти совітська влада закладає йому пам'ятника. [...] Ми шануємо Тараса як нашого попередника, як справжнього українського більшовика". Фінальним акордом цього дійства стало заснування Канівського музею-заповідника "Могила Тараса Шевченка" 20 серпня 1920 року (нині – Шевченківський національний заповідник у Каневі). Саме ця подія стала точкою відліку інкорпорації відформатованої спадщини Шевченка в радянський канон. Шевченкова могила, впорядкуванням якої тривалий час займалися українські меценати, громада та родичі поета, перетворювалася на офіційне місце пам'яті. Попри те, що у 1921 році радянська влада відмовилася від ідеї зробити день пам'яті Кобзаря вихідним днем (як відзначалося в одній із газетних статей, намагалися "ліквідувати культ Шевченка", хоча на тій же Київщині у 1924-му цей день увійшов у перелік "особливих днів відпочинку), шевченківські дні стали частиною офіційного канону. З 1921 року організовувався т. зв. "недільник пам'яті", коли українське населення зобов'язувалося безкоштовно працювати на громадських роботах. Звісно, що така форма святкування була більш корисною для відновлення зруйнованої економіки країни. Крім того, у 1921-му Президія Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) ухвалила постанову встановити у всіх губернських, повітових містах та великих селах пам'ятники Шевченку. Таким чином, почалося тиражування образу поета в публічному просторі. Популяризуючи Кобзаря як "пролетарського поета", українська компартійна еліта і сама була прихильною до Шевченка на практиці. У помешканнях багатьох українських комуністів поряд з портретами Маркса і Енгельса можна було зустріти і портрет поета. Траплялися і портрети усіх трьох разом, як це було, наприклад, на посвідченнях делегатів з'їзду Комітету незаможних селян (комнезамівців). (…) Таким чином, у 1920-му році, були зроблені засадничі кроки на шляху інкорпорації Кобзаря в радянський публічний дискурс. Українські націонал-комуністи, що стояли в авангарді "червоного ренесансу", йшли у фарватері власної візії українського національного генія. Але на догоду політичній кон'юнктурі зі спадщини Шевченка поволі зникала антиколоніальна складова. Його дедалі більше подавали широкій публіці винятково як борця за соціальне визволення. До Шевченка міцно приросли епітети співця селянської бідноти, народної волі, пролетарської перемоги, трудового люду без згадки про ідею національного визволення в його творчості. Не кажучи вже про суто естетичний, художній вимір його текстів – його більшовики узагалі воліли ігнорувати, зводячи "Кобзар" до набору більш або менш актуальних гасел. Саме в 1920 році був в публічний обіг було введене "правильне" зображення поета. З того часу радянські газети як правило використовували автопортрет Шевченка 1860 року в шапці та кожусі, стилістично витриманий у селянському дусі. І навіть після проголошення незалежності "звільнення" Шевченка відбулося не відразу».
За інформацією тижневика «Деловая столица»