Автор статті відзначає: «Коли читаєш твори Ніцше, не раз в око впадає їхня продумана драматургічна композиція. Тому це не лише філософські, а ще й літературні тексти. Бо не останнє місце в них знаходять собі проникливі художні персонажі. Зрештою, Ніцше вчить нас звикати, що інтелектуальні позиції нерідко виражаються концептуальними типажами, які розігрують деяке дійство. А позаяк він мислитель парадоксальності, впроваджувані ним постаті завжди неоднозначні».
Тарас Лютий окреслює чим є акторська гра як така для Фрідріха Ніцше та як він її використовує у власній творчості: «Спочатку важливо збагнути, як Ніцше ставиться до лицедійства як такого. Власне, акторство для нього не просто прагнення зіграти якусь роль, а передовсім мистецтво відповідати незвичним реаліям. (...) Неймовірно привабливими персонажами Ніцше є ті, котрі якнайбільше спантеличують і захоплюють. У «Народженні трагедії» він експериментує з Діонісом. Відомо, що цей бог має зооморфні еквіваленти (риба, дельфін), а в трагедіях здобуває двійників (Едіп, Прометей). Про це свідчать і подвоєні маски, які його репрезентують. На додачу до того, що Діоніс невпинно відновлюється по смерті у своїй попередній подобі, його щедро наділяють двоприродними, андрогінними характеристиками. Неабиякої багатоликості зажив і Заратустра. Маючи за двійника-напарника Сонце, своє завдання він бачить у тім, щоб донести світло мудрості. Водночас він здає собі справу, що має «подвійне воління», оскільки тягнеться до надлюдського, хоч і прив’язаний до земної людини. Роздвоєність Заратустри вхоплюється за допомогою зображення тіні, якій притаманна ціла палітра смислів. Нею позначені несхожі аспекти особистості — від слабкості до могутності. (...) Варто згадати ще один сюжет роздвоєності. Заратустра помічає диявольського блазня, чиї витівки спричинили смерть усім тим, хто зробив небезпеку своїм покликанням. Лихий фігляр готує випробування кожному, хто трапиться на дорозі. Далі тема набуває нежданого повороту. Лукавий кривляка провіщає несподіванку та безглуздя. Так, після промов Заратустри про надлюдину його слухачі приндяться, виказуючи злостиві ремствування, а отже, небажання змінюватися. Проте Заратустра блазнює й сам: жартує, каламбурить, гіперболізує тощо. Не менш суттєвою ознакою в системі образів-двійників є дзеркало. Побачивши вві сні дитину з люстром, Заратустра розпізнає в цьому алегорію загрози для свого вчення. А відтак готується вкотре народити свою «дику мудрість». Його дитина (творчість) стає останнім етапом переходу духу від витривалості до самовладності. Так метафора свічада розкриває перспективу майбутнього, у яке будь-хто мусить крокувати, попри можливі випробування».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією журналу «Український тиждень»