 |
Експерт зазначає: «Українське суспільство — це суспільство, в якому постійно виникають турбулентності. Воно звикло до них. Загалом, перманентний стан кризи став для нашого соціуму звичним. Саме поняття "криза" в ньому рутинізувалося. Можна довго перелічувати різноманітні суспільні потрясіння, пережиті нами за 30 років: від розпаду СРСР через фінансові, політичні, "бензинові", "цукрові", "гречані" кризи, анексію частини територій, війну — до пандемії, котра, як явище для нас, поки що — нова реальність. Однак почуття, породжувані нею, зовсім не нові для більшості українських громадян. Тривога, невизначеність, страх були нашими вірними супутниками у 1990-х, 2004-му, 2008-му, 2014-му, 2015-му і продовжують жити з нами пліч-о-пліч. Змінюються лише їхні об'єкти. Черговий раз масштабна турбулентність оголює фундаментальні характеристики нашого суспільства, які й у відносно спокійні періоди раз у раз проявлялися та фіксувалися вітчизняними соціологами в численних дослідженнях. Ці риси впливали на наше повсякдення, на функціонування держави, побудову демократії і громадянського суспільства, на повсякденні комунікації між українцями.
Що ж це за характеристики? Насамперед — недовіра, практично, до всіх інститутів держави та влади. Ми не віримо, що держава в надзвичайній ситуації зможе про нас подбати і правляча еліта буде зайнята вирішенням кризи, а не власним порятунком. (...) Недовіра породжує іншу характерну рису — відсутність у переважної більшості людей відчуття відповідальності за те, що відбувається в країні й навіть у їхній спільноті. Інакше кажучи, недовіра до офіційних інституцій, з огляду на їхню неефективність та неможливість контролю з боку громадян, приводить їх до думки, що вони мало на що можуть вплинути, отже й відповідальність лежить не на них. (...) Важливо, що вина за це лежить на обох сторонах. Відтак, коли виникають критичні ситуації, кожна зі сторін починає вирішувати проблему, виходячи зі свого бачення та можливостей, паралельними курсами. На синхронізацію зусиль необхідний час. Інколи — багато часу. Останнє ж, як усі ми знаємо, в ситуації з коронавірусом відіграє ключову роль».
Олександр Шульга пояснює чому схильність українського суспільства до патерналізму небезпечна: «Але якщо ми не довіряємо державним інститутам, якщо ми не відчуваємо особистої відповідальності за стан справ у країні, то хто ж тоді має все виправити? Відповідь на це запитання вже багато років одна й та сама — сильний лідер або кілька сильних лідерів можуть зробити набагато більше й ефективніше, ніж усі дискусії та правила демократії. У цьому все ще переконана більшість українських громадян. Тобто наші співвітчизники впевнені не в потенціалі офіційних інститутів суспільства, а в "ролі особистості в історії". Загалом, кожні парламентські, й особливо президентські вибори в нашій країні — цьому підтвердження. Отже, наше суспільство не жалує етатизм, але в цілому схильне до патерналізму. Народ вважає, що не система, а лідери врятують нас у тяжкі часи. (...) Однак підкреслимо головне: більшість виборців покладала надії на конкретну людину, яка впевнено обіцяла, що підніме країну з занепаду і зробить її успішною. Бажання "сильної руки" в більшості в суспільстві під час реальних загроз не нове. Воно досить поширене у світі. Описані сутнісні характеристики нашого суспільства — недовіра, безвідповідальність, антиетатизм і водночас схильність до патерналізму — в нинішній ситуації пандемії та загрози колапсу звичному життю створюють надто велику спокусу для появи цієї самої "сильної руки". (...) Можна припустити, що вжиті нею жорсткі й рішучі заходи з неминучими "перегинами на місцях" згодом принесуть результат і допоможуть стабілізувати ситуацію. Однак це буде лише тимчасовий успіх. Адже жодна "сильна рука" не готова послабити свій хват після стабілізації ситуації та поділитися з кимось навіть частиною влади; повернутися до, хай і недосконалого, методу управління з механізмами стримувань та противаг. А це, з високою ймовірністю, означає спроби закріплення обмеження громадян у правах, тотального втручання держави у справи громадян, що в умовах надзвичайної ситуації сприймалися суспільством як вимушені й тимчасові. Тут не завадить знову згадати схильність більшої частини нашого суспільства до антиетатизму і традиційні реакції на такі спроби. (...) Тому, хоч би як усім нам хотілося простих відповідей на сучасні виклики, хоч би яку недовіру до державних інститутів ми відчували, тільки їхня злагоджена, хай і зі скрипом, із запізненням і спочатку з низькою ефективністю, робота — єдино правильна і збалансована відповідь».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією тижневика «Дзеркало тижня»