У часописі «Українська мова та література» за лютий 2020 року опубліковано статтю провідного наукового співробітника відділу української літератури ХХ ст. та сучасного літературного процесу Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, керівника наукового Центру дослідження проблематики українського шістдесятництва доктора філологічних наук, професора Людмили Тарнашинської «За них говорили і вчинки, і творчість». Тема розмови – особливий вплив шістдесятників на українську культуру, літературу, історію, суспільство.
Відповідаючи на запитання кореспондента Наталії Коваль, Людмила Тарнашинська розповідає, з чого почалося її захоплення темою шістдесятництва (зокрема, неабияку роль тут відіграло спілкування з цими неординарними людьми), як поступово вона йшла до ґрунтовних досліджень, системних узагальнень.
Дослідниця також ділиться думками про те, з чого починалося шістдесятництво, як дослідник цього явища має дотримуватися потрібного «балансу» між вчинками й творчістю його представників, як українські шістдесятники пов’язані з кіно, як через призму шістдесятництва можна подавати школярам «нелюбого їм Кобзаря», про кого з шістдесятників і чому їй було найважче писати тощо.
В інтерв’ю порушується особливо актуальна для літературознавства тема канону в дослідженні цього явища. Дослідниця окреслює свої підходи та наголошує, що її методика визначення канону шістдесятників у цьому контексті лежать у різних площинах: 1) художньо-естетичній, 2) топологічній (як обраний шлях), морально-етичній (як вибір вчинків, часто вибір на межі). Вона також зазначає, що кілька підходів окреслили, власне, самі шістдесятники. Так, Євген Сверстюк наголошував, що шістдесятниками можна вважати тільки тих, чиї твори ходили в «самвидаві» (тобто переважно дисидентів), а Валерій Шевчук обстоює таку позицію: тих, чия творчість заперечувала естетику соцреалізму, виходила поза межі соцреалістичних приписів і табу (йдеться про оцінювання самих текстів). Завдання ж дослідника цього явища, зауважує Л. Тарнашинська, – згармонізувати обидва підходи, знайти «золоту середину», адже крайнощі та радикалізм шкодитимуть насамперед адекватній оцінці самої літератури, яку в найкращих її проявах треба навчитися цінувати, а не обтинати її «поле успіху» на догоду певним категоричним підходам.
Розповідаючи про те, як українські митці-шістдесятники своїми творами й активною громадською діяльністю відроджували національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, дослідниця наголошує, що шістдесятництво ще відкриватиметься нам знову й знову новими своїми гранями.
Інтерв’ю містить багато імен, цікавих фактів, подробиць, живих вражень від дослідницького процесу. Адже, як підкреслює Л. Тарнашинська, тільки з такої сув’язі імен, постатей, творів і вимальовується загальна картина українського шістдесятництва – явища цілком унікального, яке хоч і було співзвучне світовим процесам того часу, але заявило про себе як цілком своєрідне, національно заангажоване, відмінне від, скажімо, російського шістдесятництва.
Насамкінець, відповідаючи на запитання кореспондента про те, як можна пояснити учням важливість вивчення творчості шістдесятників, їхню унікальність і чого можна у них навчитися, дослідниця резюмує: «По-перше, творчість шістдесятників уже займає незаперечне місце в історії української літератури, а саме явище шістдесятництва загалом у його формі дисидентства – в історії України й національно-визвольних змагань. І це не можна спростувати ніколи й нічим. Щоб зрозуміти саме явище шістдесятництва, так би мовити, «зсередини», треба знати сюжети, колізії, деталі, події, учинки, розуміти мотивацію, порухи, міру переживання драм і трагедій – тоді тільки тексти цих людей «оживатимуть» на ваших очах, наповнюватимуться особливим змістом».
ОЗНАЙОМИТИСЯ З ПОВНОЮ ВЕРСІЄЮ ІНТЕРВ’Ю За інформацією Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України