 |
Історик зазначає: «Наприкінці 1917 року будівлею тоді ще Генерального секретарства освіти Української народної республіки (УНР) часто ходила ділова жінка. Це була Марія Загірня – вдова Бориса Грінченка. Вона ходила від міністра Івана Стешенка до завідувача канцелярією Павла Зайцева, від дверей до дверей, від одного чиновника до іншого. Просила не за себе. А за Івана Нечуя-Левицького. Заслужений 80-річний український літератор перебував у дуже скрутному становищі. Він жив на маленьку пенсію в орендованому житлі. Найближчі родичі – сестра, племінниця та племінник – не надто опікувались стареньким письменником, що самостійно уже не міг себе обходити. Іван Нечуй-Левицький уже не користувався популярністю. Особливо після дискусії навколо українського правопису на початку 1910-х рр. Автору "Миколи Джері" та "Кайдашевої сім’ї" (...) не подобалися апостроф та літера "й" наприкінці слова. Він забороняв публікувати свої тексти, якщо редактор вставляв ці знаки та літери. Твори поступово перестали видавати, а його самого уже не запрошували на жодні заходи. Він харчувався однією булочкою на день та часом навідувався до сусідів, які його й підгодовували. Власник квартири – чиновник високого рангу – запрошував і до себе. Але не з милості, а щоби посміятися зі слабкого українця, його мови та переконань. Там Іван Семенович почувався некомфортно. І з часом перестав ходити туди на обіди – не хотів бути придворною розвагою.
За ініціативи Марії Загірні українська громада Києва зібрала кошти. Чимало долучився Сергій Єфремов. У другій половині 1917 року черкаське видавництво "Сіяч" перевидало шістнадцять творів Івана Нечуя-Левицького. Це трохи покращило фінансовий стан письменника. Однак гонорари були одноразовими, а не стабільними фінансовими надходженнями. Ситуацію потрібно було вирішувати кардинально, на рівні держави. Марія Загірня добивалась призначення йому державної пенсії.
Поки тривали бюрократичні процедури, Іван Нечуй-Левицький упав і зламав ногу. Родина перевезла його до лікарні поблизу Софійського собору. Це сталось якраз перед приходом більшовиків до Києва. Шпиталь мав бути ліквідований, а тому невдовзі Івана Нечуя-Левицького перевели до Дегтярівських богоугодних закладів. Він доживав віку "в страшній своєю репутацією "Дегтерівці"" – доброчинному закладі-притулку для немічних, самотніх, безнадійно хворих. Там він пережив більшовицьку окупацію. А владі УНР, вочевидь, було не до законів про персональні пенсії. На розгляд Центральної Ради питання про Нечуя-Левицького винесли аж 30 березня. Постановили: пенсію призначити. Бюрократія заворушилась».
Віталій Скальський пояснює чому це рішення влади УНР було вже не на часі: «Наступне засідання парламенту відбувалось 2 квітня. У малому залі, на третьому поверсі обирали суддів до Генерального та Київського Апеляційного судів. Поки йшов підрахунок голосів, голова Всеукраїнської виборчої комісії Михайло Мороз "дав звідомлення про хід виборчої справи". Вирішували долю Українських Установчих Зборів – скликати чи проводити нові вибори. Обговорення звіту перервав Михайло Грушевський з позачерговою заявою. Він повідомив, що о 10 ранку 2 квітня помер український письменник Іван Нечуй-Левицький. "Рада по пропозиції М. Грушевського вшанувала його пам’ять вставанням, ухвалила прийняти похорон на державний кошт і взяти під охорону майно небіжчика, яке по його заповіту є державною власністю". Наступного дня, українські газети вийшли із траурними урядовими повідомленнями.
 Траурне оголошення в газеті «Нова Рада», 1918, № 48, 3 квітня |
Похорони Івана Нечуя-Левицького відбулись у Києві. Панахиду служили у Софійському соборі 4 квітня 1918 року о першій годині дня. Марія Грінченко у спогадах писала: "Побачила я Ів. Семеновича вже в Софії, в труні: висхле, поважне, навіть суворе обличчя, міцно стиснені уста". (...) На прощанні із письменником промову виголосив і міністр освіти В’ячеслав Прокопович: "Сьогодні вперше в старій Софії лунали голоси смутку над домовиною простого чоловіка. Цей простий чоловік був письменником українським, і сьогодні уперше Українська держава ховає свого письменника державним коштом". (...) Смерть повернула Івана Нечуя-Левицького у публічний простір. Про нього, забутого, нужденного та покинутого у Дегтярівській богадільні, знову заговорили. 21 квітня Українське наукове товариство зорганізувало публічне засідання. Михайло Грушевський прочитав реферат "Пам’яті Івана Нечуя-Левицького". Своїми спогадами про померлого поділився Орест Левицький. Олександр Грушевський виголосив промову "Сьогочасне і минуле в творчості І.С.Нечуя-Левицького". На "дев’ятини" у рідному селі письменника – Стеблеві (Канівський повіт, Київська губернія) – місцева Просвіта організувала жалобні заходи. У Чернігові подібний вечір відбувся за участі міського голови Аркадія Верзілова та у будівлі міської думи. Утім, невдовзі небіжчик знову пішов у забуття. Настільки, що через якийсь час, уже за радянської влади, на його надмогильному памʼятнику навіть написали невірну дату смерті».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією порталу «Історична правда»