View message

Роки, коли на території Львова лютували епідемії.

Майже 200 років тому, 1831-го, коли у Європі лютувала холера, яка не оминула й Галичини, одним з методів «боротьби» з пошестю стало спалювання тих, кого підозрювали у відьомстві. Свого часу ці факти описав Іван Франко в нарисі «Спалення упирів в Нагуєвичах 1831 року». Як зазначає письменник, ці розповіді він чув ще у дитинстві. За даними видання Gazeta Lwowska від 1848 року, яку цитує Іван Франко: «Жахлива епідемія – холера, яка охопила всю Європу у 1831 і 1832 рр., не оминула й Галичини. За урядовими підрахунками, холера у той час з’явилася в 3608 місцевостях з населення 3 148 235 людей, з яких захворіли 255 774, а померли 96081». Найбільший відсоток тих, хто захворів, був у Стрийському та Самбірському округах, де захворіли 12% населення. Щодо смертності, то на Галичині зі 100 хворих помирали 38, у Львові – 52.
Археолог Микола Бандрівський вважає, що місця спалення людей, яких звинувачували у відьомстві – це абсолютно новий вид археологічної пам’ятки, який потребує дослідження і ознакування: «Мені видалося це цікавим, бо йдеться про абсолютно новий вид археологічної пам’ятки – місця, де людей, звинувачених у відьомстві, піддавали тортурам. Спалювання на вогні – це один із найжорстокіших способів позбавляння життя. І очевидно, що мешканці багатьох сіл знали місця біля своїх поселень, де ці речі відбувалися. На сумні видовища збиралися люди і з сусідніх сіл. Тому, я вважаю, що такі місця треба виявляти, наносити на карту, картографувати, брати під охорону і досліджувати. Тобто щоб вони не забудовувалися і не розорювалися. Чисто з людських міркувань їх треба позначати, адже там багато людей прощалися із своїм життям у важкий спосіб». Вважається, що найбільш запекла боротьба з «відьомством» у Західній Європі тривала у період з 1450 по 1750 роки. За словами Миколи Бандрівського, наш регіон, зокрема Гуцульщина, Бойківщина, Прикарпаття не були винятком на тлі тогочасної Європи: «Так само спалювали і знищували підозрюваних у чаклунстві. Тут є дуже цікавий момент, що люди не просто кивали пальцем на того чи іншого, звинувачуючи у відьомстві. До цього спричинялися або пошесті, або якісь природні катаклізми – наприклад, посухи. І тоді люди шукали винних. Дуже цікавий аспект, як тогочасна церква реагувала – православна чи уніатська – на подібні прояви: є відомі випадки, коли священники стримували людей від таких дій і казали, що це не богоугодна справа. Та переважно люди брали справу у свої руки, вважаючи, що тільки у такий спосіб можна відвернути посуху, тиф, холеру та інші біди. У містах такого бути не могло, бо більшість з них мали Магдебурзьке право. На нього поширювалися чіткі законодавчі регламентації – що можна робити, як, хто має бути присутній, чи має надаватися адвокат тощо. Багато наших львівських дослідників пов’язують інквізицію з братами-проповідниками, яких з XIV століття стали називати отцями-домініканцями. (...) Та ченці вивчали виключно теологічний, догматичний аспект вчинків, якими книжками користувалася підозрювана у відьомстві чи говорила якісь закляття, хто це чув і бачив. Але інквізиція ніколи не приймала жодного рішення про спалення чи вбивство в інший спосіб людей. Інквізиція давала свій вердикт як релігійна інституція – чи узгоджується це зі Святим письмом, чи не узгоджується, і передавала цей вердикт світській владі. Тому вироки виголошувалися не братами-домініканцями, а саме світською владою», – пояснює Микола Бандрівський. Дослідник вважає, що на території Галичини, здебільшого у сільській місцевості, є чимало місць, де селяни влаштовували розправу над тими, кого підозрювали в накликанні бід на їхні домівки. «Є топоніміка згарищ, адже це відбувалося не будь-де. Біля кожного другого чи третього села були відведені певні території – у ярах або за межами сільськогосподарських угідь. Безперечно, це не були одноразові акції. Львів, наприклад, щокільканадцять років потерпав від різних епідемій. Зрозуміло, що в ті самі роки від таких самих епідемій потерпала і вся Східна Галичина», – веде далі археолог. І додає, що його як фахівця цікавить, до якого виду пам’яток належать місця спалення людей: «Це не можуть бути місця культу, до яких належать святилища, капища, божища, кам’яні фігури, жертовники. Так само згарища не належать і до поховальних культів – найпоширеніших видів археологічних пам’яток, – адже людей там ніхто не захоронював. Тобто на сьогодні ще ніхто не досліджував подібні місця спалювання людей. Навіть не стояло питання про те, щоби такі місця розглядати як окрему археологічну пам’ятку. Ці речі не вкладаються у рамки традиційних археологічних пам’яток», – пояснює археолог. І додає, що дослідження подібних пам’яток має відбуватися на стику кількох наук, зокрема археології, релігієзнавства, частково медицини тощо.

За інформацією тижневика «Деловая столица»