На викорінення релігії в СРСР викидалися мільярди рублів і людських ресурсів. Церкви закривали, свята спотворювали, а священників звинувачували в поборах і пияцтві. Особливо жорстко радянська утиль-машина працювала на території України, на яку припадало 50% всієї релігійної мережі СРСР. За віру доводилося розплачуватися свободою, а часом і життям. Але навіть в найтемніші часи, в ГУЛАГу і на Соловках, віруючі продовжували відзначати свято Світлої неділі.
Релігія була колосальною конкуренцією для комуністичної ідеології. І керівництво СРСР це добре розуміло, розповідає завідувач відділу філософії та історії релігії Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України доктор філософських наук Людмила Филипович: «Два найстрашніших для партії свята були, звісно, Різдво і Великдень. Тоді всіх партійних працівників і педагогів піднімали в ідеологічне «ружйо». Їх виставляли на чергування біля храмів із завданням переписувати поіменно всіх, хто відвідував службу. Потрапити на гачок було вкрай небезпечно, тому що твою історію потім розбирали на комсомольських зборах, могли виключити з інституту, вигнати з роботи. Бути християнином за радянських часів – це був своєрідний героїзм».
Якщо Західна Україна постраждала в цій боротьбі значно менше і там не вдалося до кінця зачистити ці традиції, то в центрі і на сході були цілі безрелігійні території. Наприклад, у Запорізькій області кілька районів залишилися взагалі без церков, бо їх знесли або закрили.
Старший науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України кандидат історичних наук Ігор Козловський згадує історію мешканки одного з сіл теперішнього Бахмутського району: «Сім’ю цієї жінки переселили з польської частини Лемківщини в донецькі степи. Сталося це після операції «Вісла» в 1947 році. І ось, в перший Великдень на новому місці сімʼя зібралася йти до церкви. Одягли вишиванки, взяли кошики, але коли прийшли під церкву, там їх зустрів оперативний загін з комсомольців. Вони відібрали кошики, розбили писанки і паски, одяг вимазали в багнюку. Цей спогад вкарбувався їй, тоді ще маленькій дівчинці, у душу на все життя».
Особливо гостро питання пропаганди стояло тоді в школах, стверджує Людмила Филипович. Всі вчителі були працівниками ідеологічного фронту. Вимогою партійного керівництва було: переконувати школярів та їхніх батьків, що Бога немає.
Історик Ігор Козловський має особистий досвід святкування Великодня в ув’язненні. Але вже в нинішній час. Він відсидів два роки у вʼязниці «ДНР» за проукраїнську позицію. Вийти на свободу вдалося в грудні 2017 року. Вчений згадує, як в одну таку Світлу неділю за ґратами отримав несподіваний подарунок: «Вранці, близько шостої, хтось постукав у віконце камерних дверей, звідти простяглася рука з маленькою паскою. Я питаю: звідки? Кажуть: від братви. Це було дуже зворушливо. Я її куштував і думав: ось, весна настала, життя триває і це найважливіше».
Релігієзнавець Людмила Филипович переконана, що зараз, в умовах пандемії, віруючі будуть відмовлятися від пишних форм і надмірностей, які витіснили суть свята: «Багато священників скаржаться, що служби на великі свята перетворилися на покази мод. А мислячій людині не повинно бути важливим – наскільки дорого вона вдягнена, на якій машині приїхала або які делікатеси лежать у неї в кошику. Не це визначає рівень. Подивіться на Папу Франциска – він приклад того, як людина настільки високого сану може вести досить аскетичне життя».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією інформаційної платформи «Газета по-українськи»