View message

Тетяна Водотика розповіла про свій перший видавничий досвід, пояснила хто головніший – видавець чи автор та як автору й видавцю знайти один одного: «Перший видавничий досвід став можливим завдяки колезі, другу, співавтору Євгену Магді, з яким ми написали нон-фікшн про образ України у світі – «Ігри відображень. Якою Україну бачить світ». Вона вийшла у видавництві «Віват» у 2016-му році, і це був позитивний досвід. Жодна з моїх книжок мене не розчарувала. Коли отримуєш авторські примірники і починаєш гортати – всі негаразди вмить забуті, весь негатив, який міг накопитись в процесі підготовки, зникає. Але буквально від першої ж я зрозуміла те, наскільки важливою є комунікація і взаємна повага. Лише якщо комунікація ефективна і проходить на позитивній ноті, то можливо отримати продукт, який задовольнить усіх. Під час написання та редагування траплялись і будуть траплятись різні випадки, але впевнена – хвилювання, радість, гордість, які відчуваєш, коли тримаєш свою книжку в руках (а ще коли бачиш її в бібліотеках!), того вартують. Важливо розуміти – книжка це не лише автор. Це і редактор, і коректор, і верстальник, й ілюстратор. Автор і редактор повинні працювати у тандемі. Кожен з них має розумітись на історичній тематиці, відрізняти Донбас від басейну річки Сіверський Донець, бути делікатним і жорстким водночас, здатним верифікувати інформацію, яку подає автор не лише за Вікіпедією, бути на одній хвилі з автором і орієнтувати у темі. В моїй, поки ще недовгій практиці траплялись і хороші, і погані редактори. Деяких хочеться просити читати та правити твої тексти завжди. Але коли ти автор, то вже повинен бути готовим до критики, іноді навіть не конструктивної, змиритись ще до виходу книжки, що комусь вона не сподобається.  Книжка – це ще і зовнішній вигляд. Художник працює зі стилем верстки, готує макети обкладинки. Його праця теж важлива – адже це та «одежинка», за якою книжку зустріне покупець. І ця одежина має відповідати ще й внутрішньому наповненню тексту. Чудовий текст, якісну верстку та дорогий папір можуть зіпсувати неправильні перенесення. І читач тільки це і запам’ятає. Зв’язки між професійними спільнотами видавців та істориків існують більше на рівні особистих знайомств, аніж формальних контактів. Це наслідок практичної відсутності на ринку літературних агентів – важливих направду гравців. Вони забезпечують не лише комунікацію між автором та видавцем. Агент може мінімізувати ризики та збільшити прибутки як для одного, так і для іншого. Хто прочитає та фахово оцінить рукопис? Хто вичитає авторський договір та захистить як автора від нечесного видавця, так і видавця від недисциплінованого автора? Хто забезпечить піар книжки після її виходу? Літературний агент. Я би дуже хотіла мати такого».

Учена також розповіла про долю популяризаторів науки, перепони, які лежать на шляху наукового нон-фікшну, та особливості піару науково-популярної літератури: «Звідки видавці мають рекрутувати авторів? З академічних установ та університетів – це перше, що спадає на думку. Але чи багато науковців готові покинути башти зі слонової кістки та «зійти» до науково-популярних текстів? Ні, лише одиниці. Десятки та сотні кандидатів і докторів історичних наук вважають, що науково-популярна книжка – не наукова, цінності не має, тож і не варто за таке братися. Це не порожні слова. Кілька разів доводилось чути від видавців, що багато вчених відмовляються від видавничих проєктів. Чи всі із тих, хто таки погодилися підписати із видавництвом контракт, здатні написати якісний, «читабельний» нон-фікшн, який дорівняється до Стівена Хокінга? Ні. Лише одиниці.

Є й інша сторона – часто автори відчувають себе незахищеними перед видавництвом, бо вони не мають досвіду чи знань з авторського права, не завжди можуть відстояти свої роялті, а деякі видавці цим зловживають.  Але надія є – адже крига потроху скресає. Все більше істориків різних поколінь готові (чи заради заробітку, чи заради слави) пробувати свої сили на новому професійному полі. І небезуспішно. Брак класних авторів, фахових редакторів та дизайнерів зі смаком призводить до того, що видавництва ідуть легшим шляхом – купують права на вже готові західні бестселери, перекладають їх і видають. Це прибутково, а видавництва – це бізнеси, вони мають бути прибутковими. Українському історику складно конкурувати із західними колегами – інша культура, інший бекграунд, інші ресурси, інше ставлення колег (від тихої заздрості до списів у спину). Крім того, якість таких перекладів не завжди найкраща. Часто буває помітно, як під кінець книжки перекладачу допомагав Google Translate, а неоковирні речення залишилися нескоригованими. Аби заробити ще більше, друкуються переклади на тонкому, неякісному папері. Втрачає від цього в першу чергу споживач. (...) Піар може початись на будь-якому етапі процесу виготовлення книжки. Зараз є багато можливостей для просування. Є різні автори, ті що готові, люблять і вміють спілкуватись з журналістами, читачами. А є такі, хто має легке перо, але важкий язик. На жаль, для жодної з моїх книжок піаром видавництво цілеспрямовано і комплексно не займалось. Займалась я, а вони допомагали з презентаціями.

За інформацією інформаційного порталу «Читомо»