View message

Історик пояснила, що таке «держава Річ Посполита», яка постала у 1569 році на Люблінському сеймі в результаті об’єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства (Польської Корони); які саме переваги отримала українська шляхта і чому цього не можна було здобути в Великому Князівстві Литовському. Щодо останнього Наталія Старченко зазначає: «Волинські князі і шляхта (а саме вони перші з’явилися на сеймі та вирішили справу приєднання до Королівства) говорять про себе як окремий народ зі своїми давніми правами, пропонують коронній шляхті організувати окремий сейм та поговорити про умови такого союзу («спілки»), вимагають присяги від короля, сенаторів і послів на підтвердження власних. Для коронярів це був шок. За їхніми уявленнями, українські землі були колись відірвані від Корони, тож на Люблінському сеймі відбувається акт справедливості – повернення їх назад, а руська шляхта, їхні брати, приєднуються як рівні до коронних прав і вольностей. Заявка на свої права – це в категоріях тогочасного правового мислення серйозна заявка на власну суб’єктність. Додаймо, що для повноправного двостороннього договору-унії потрібен був володар. Він був у Великому князівстві – великий князь, і він був у Королівстві – король. Байдуже, що це була одна й та сама особа – Сигізмунд Август. Згідно з тодішніми уявленнями територія, що не має володаря, може претендувати лише на приєднання як частини. Українські ж землі не мали у Великому князівстві Литовському жодної автономії. Звернімо увагу на мову унійних актів: Князівство уживається паралельно з Литовським народом, Королівство – з Польським, однак у привілеях Волинській землі та Київському князівству немає народу, є лише стани, що приєднуються за власною згодою як «рівні до рівних і вільні до вільних». (...) Отож несподівано для учасників сейму в Любліні з’явився окремий Руський народ у складі Волині, Брацлавщини та Київщини. Він несподівано з’явився і для литвинів, які, схоже, розглядали мешканців українських земель у складі Великого князівства Литовського як свою частину. Тож із обох боків не було готовності визнавати за цим Руським народом політичних прав. Що ж саме вимагали волиняни, достеменно невідомо. Цей руський/український народ був певною несподіванкою і для істориків. Його поява на Люблінському сеймі ставить перед ними нову проблему – детальне дослідження витоків його ідентичності у Князівстві. (...) Люблінський привілей гарантував непорушність кордонів Волинського, Брацлавського та Київського воєводств, щоправда, останньому довелося розпрощатися з Мозирським повітом, який залишився у складі Великого князівства Литовського. Зауважувалося, що ці воєводства приєднуються «з усім і всіляким правом» до прав і свобод Польського Королівства. Уряди могла отримати лише місцева шляхта. Окремим пунктом гарантувалася відмова від ревізій маєтків, якої так боялися шляхетні мешканці Великого князівства Литовського через можливі проблеми зі статусом їх землеволодінь. Отож хто не мав королівських підтверджень на володіння, могли спати спокійно, як і ті, хто отримає від короля щось у майбутньому».

Наостанок учена підсумовує: «Я упродовж десяти років так чи так повертаюся до історії безкоролів’їв на українських землях, і от ніби й знаю, що хто там робитиме, а щоразу аж дух перехоплює від гордості, як вони організовують самотужки судочинство після смерті короля, спочатку не маючи прикладу, як переписують право на потребу моменту, як забезпечують порядок. І це ті сторінки історії, яких нам фатально бракує, бо вони не лише про боротьбу, а й про творення. Якщо ж говорити про технічний момент, то наша історія нам в поміч. Люди минулого викроїли на мапі Речі Посполитої Русь-Україну практично в сучасних державних кордонах, запропонувавши дуже сучасну модель ідентичності – політичну, а чи територіально-правову. Себто є загальна політична матриця історії Речі Посполитої, спільна для кількох народів, або зі своїми варіаціями, а далі ти маєш «свою» територію й людей. А що ще треба історикові? Однак для цього доведеться докласти зусиль».

За інформацією газети «День»