View message

Історик зазначає: «Події сторічної давнини деякою мірою повторюються. Не в прямому сенсі, а через те, що не вирішено багато питань, пов’язаних, передусім, з поглиненням України Російською імперією а потім Радянським Союзом. Ще в 2014 році я думав, що нам буде складно жити з росіянами, з одного боку, але з іншого – може, прискориться процес роз’єднання. Суть у тому, що дуже багато росіян народилися в Україні. І нам треба якось жити з цими росіянами, нам треба якось довести, що Україна – це і їхня Батьківщина. Се складно. (...) Власне кажучи, українська нація з народності народилася в ХІХ столітті, до всіх пертурбацій, пов’язаних з Першою світовою війною. А тоді Україну перетинав державний кордон. Була Російська імперія і Австро-Угорщина. Україна була розділена між ними. Але зв’язки між людьми, письменниками, митцями були тоді цілком нормальними. І нація вже тоді народжувалася. (...) Історія повторюється багато разів. Тому що завжди є якісь залишки, які тягнуть у минуле, і завжди є щось таке, що тягне в майбутнє. У чому різниця в ставленні Росії до України? Якщо брати період царської імперії, то вона утверджувалася завдяки Україні. Вона заперечувала існування України, були лише губернії. Власне, для того, щоб позначити на мапі географічні кордони України, Винниченку довелося навесні 1917 року їхати в Петроград і доводити, що ці дев’ять губерній – це ті губернії, де більшість складають українці, дайте нам автономію в межах цих дев’яти губерній. Йому відповідали, що можемо дати автономію лише в масштабах п’яти губерній – тобто з тим, що приніс імперії Богдан Хмельницький. За нього захід України перебував у межах інших держав, не були колонізовані ні росіянами, ні українцями степи Причорномор’я, Приазов’я і Прикаспію. Потім українці його колонізували, росіяни теж це робили, але східніше, у частині, яка прилягала до Каспійського моря. А ми, українці, – це Кубань, Херсонщина, Одещина, південь Бесарабії».

Станіслав Куьчицький пояснює міф «Винниченко – гарний письменник.Ґ але поганий політик»: «Якщо людина – глава держави, то це вже рівень. І Винниченко якраз на цьому рівні й існує. Це й Грушевський, Петлюра, Скоропадський, Раковський. УНР Центральної Ради – це Грушевський. УНР Директорії – це Винниченко, а потім – Петлюра. Гетьманат – Скоропадський. І Раковський – це вже Радянська Україна. (...) Можна сказати, що Грушевський у нас “на коні”, так би мовити. Є пам’ятник, його твори – це класичні твори. (...) А що сказати про Винниченка? Він навіть вважав себе комуністом. Але у своєму щоденнику одного разу він записав: “Сонце Парижа – це явище майже унікальне. Все рівно, що комунізм в Росії”. Але, уже будучи в еміграції, коли він побував в радянських Росії та Україні, він зрозумів, що таке насправді комунізм. Він (та й не лише він) того раніше не розумів. Назовні все було красиво: робітничо-селянська влада. Але як там могла бути робітничо-селянська влада, коли керувала вузька групка більшовиків? Жителі Росії після повалення царя стали вже не підданими, а громадянами, вони стали суверенами влади. А після приходу до влади більшовиків, вони той суверенітет втратили, владу собі забрали більшовики. Нібито влада у народу, у суверена, а насправді? Радянський народ не був, сувереном була партія, насправді – її верхівка. Й ось Винниченко, коли бачить декрети Раднаркому, дивоглядні декрети, думав, що це і є радянська влада. А коли він приїхав в 20-му році, то побачив, що це насправді є радянська влада. І тому він відмовився від тих постів, які йому пропонувалися. Його хотіли зробити заступником голови Раднаркому України та наркомом іноземних справ. Він зрозумів, що він буде “штемпелем”, у своєму щоденнику він використав саме це слово. Тобто його іменем, дуже популярним тоді, будуть штемпелювати різноманітні заходи радянської влади. (...) Комунізм Винниченка абсолютно не схожий на комунізм тих соціал-демократів, які пішли за Леніним. Винниченка не можна оголосити націонал-комуністом. Він не служив радянському ладу. Він не був на території Радянської України після того, як в 1920 році тут побував і подивився своїми очима на той політичний лад, який тут влаштували більшовики. І він завжди любив Україну та бажав їй щастя і добра. (...) Його доля надзвичайно трагічна. Але треба розуміти, що він дожив до 70 років. Завдяки своїй принциповості, завдяки тому, що він не став “штемпелем”, не став одним із лідерів Радянської України, як, наприклад, Скрипник, чи інші націонал-комуністи. Він надавав перевагу фізичній праці на купленій коштом двох тридцятитомників, виданих в СРСР, земельній ділянці на березі Середземного моря, біля Канн. Це, до речі, Скрипник дозволив йому перерахувати гонорар. Він на цій ділянці вирощував овочі й жив з того. Йому доводилося дуже важко. І це – глава держави. Про якого всі забули, ніхто його не знав. Так само, як Махно. Винниченко був письменником. Це основна його професія. І ми бачимо, що він був недооцінений. У нього не існує досі повного зібрання творів. 21 том був виданий наприкінці 20-х років минулого століття в Радянській Україні, а потім – 23 томи. Третє видання в 12 томах закінчилося на третьому томі, коли Винниченко звернувся до Сталіна з дуже таким нахабним листом. Сталін зрозумів, що це його особистий ворог. І він розпорядився не знищити Винниченка, а просто – забути. Покарати його забуттям. І його покарали цим забуттям в радянській країні. (...) І лише в останні роки Винниченко почав розуміти, хто він і що він. До речі, його оповідання свого часу конкурували з Купріним, Чеховим, Коцюбинським. Він був письменником високої проби. Його роль у житті нашого суспільства необхідно переоцінити. Він закликав відмежуватися від росіян, російського народу. Зараз для нас це дуже важливо. Винниченко в цьому розумінні надзвичайно актуальний. І як письменник, і як політик».

За інформацією інформаційного агентства «Український інтерес»