View message

Заступник директора з наукової роботи Інституту математики НАН України, заступник директора з розвитку та інновацій Київського академічного університету (КАУ), керівниця Інноваційного центру КАУ доктор фізико-математичних наук Олександра Антонюк долучилася до панельної дискусії «Наука як покликання та професія» в межах «Фестивалю ідей – 2020», яку модерував учений-фізик, популяризатор науки і відомий блоґер, старший науковий співробітник відділу фізичної електроніки Інституту фізики НАН України кандидат фізико-математичних наук Антон Сененко. Нижче наводимо головні тези з висловлювань ученої-математикині.

Доктор фізико-математичних наук Олександра Антонюк (фото: Пресслужба НАН України)

«Іще Іммануїл Кант говорив, що кожна наука настільки наука, наскільки у ній присутня математика, – зауважує Олександра Антонюк. – Математика подобається мені тим, що вона не залежить від конкретики, а намагається дослідити явище у найбільшій загальності, відкидаючи все зайве. Це відрізняє її від інших наук – таких, як хімія, біологія, суспільні науки тощо. Тим не менш, усі ці науки є важливими, і для мене у кожній із цих дисциплін важливий спосіб доведення й аргументованість висновків. Тому і свої дослідження, і дослідження інших учених я завжди аналізую з точки зору доведеності тверджень. На мою думку, про яку б дисципліну не йшлося, вчені завжди мають говорити правду, даючи суспільству певні точки відліку.

Якщо говорити про суспільство, то за демократичного устрою кожна людина стає цінністю і набуває свободи, зокрема й свободи творчості. Дослідження базуються саме на свободі творчості, яка дозволяє будь-якій науці розвиватись і бути саме наукою, а не сукупністю догм. Свобода досліджень і свобода підприємництва – ось, як на мене, дві головні ознаки нашого часу.

Загалом існують два принципово різні підходи до управління – адміністративний і демократичний. З точки зору управління великими системами, обидва вони досить ефективні. Кожен із них має як переваги, так і недоліки. Перевага адміністративного підходу – у швидкій реакції та виконанні поставлених згори завдань. Але адміністративне управління є більш нестійким у разі виникнення незначної похибки. Демократичне ж управління повільне, тому що потребує постійного узгодження інтересів і дотримання процедур. Натомість це мінімізує ризики й убезпечує від значних помилок. Говорячи математичною мовою, а саме – термінами теорії динамічних систем, навіть найпростіші детерміністичні динамічні системи можуть демонструвати хаотичну поведінку, за якої будь-яке незначне випадкове зовнішнє збурення здатне справити фатальний вплив на остаточний результат. Демократичне управління роблять стійким запобіжники у вигляді, як сказали б математики, постійних ітераційних процесів – узгодження, консолідації думок та ідентифікації правильних рішень.

Останнім часом завдяки Інтернету й соціальним мережам значно пришвидшився обмін інформацією. Це формує нову реальність і нові виклики, на які потрібно відповідати, у тому числі науковцям. І тому ще гостріше постає проблема академічної доброчесності, недотримання якої не просто є неетичним у науковій спільноті, а може становити загрозу національній безпеці, безпеці суспільства і кожного його члена.

Повертаючись до демократичного управління, яке оперує значно мірою не імперативами, а стимулами: держава має відігравати роль не так адміністратора, як сервісу. Саме так діють уряди провідних країн світу. Скажімо, коли німецьке федеральне Міністерство освіти і науки хоче зорієнтувати німецьких науковців на певний напрям і спосіб діяльності, там міркують не в термінах примусу, а про те, яким чином можна заохотити дослідників вчинити ті чи інші дії. Тому що для них свобода як абсолютна цінність починається зі свободи й незалежності професора, на яку ніхто не може вплинути ні ідеологічно, ні економічно. Якщо ж уряд зацікавлений у найкращих науковцях, він стимулює внутрішню конкуренцію в науковому середовищі – конкуренцію ідей – і тоді на перший план виходить якість досліджень (Excellence of research), яка належним чином винагороджується.

Для держави життєво важливо мати своїх власних справжніх фахівців, до яких можна завжди звернутися за порадами, особливо з приводу стратегічних питань. Якщо таких фахівців немає – відсутні й відправні точки для розвитку, і держава слабшає. …Я багато років прожила у Німеччині, але ніколи не прагнула там залишитись і завжди хотіла повернутися додому. Моє особисте відчуття: де б ти не був, як би добре не асимілювався – все одно залишаєшся чужинцем. І тільки тут, в Україні, ти – вдома. Тому, на мою думку, так важливо побудувати свій дім тут. Затишним, процвітаючим і комфортним. І тому, зокрема, необхідно сформувати систему, в якій справжні вчені почувалися б затребуваними й оціненими. Іншим країнам це вдалося – і ми теж зможемо.

І у Національної академії наук, і в університетів є розробки, які можна було б активніше впроваджувати у виробництво. Але для цього потрібно створити відповідні умови. До науки в Україні зараз ставляться як до чогось зайвого, непотрібного. У неї не вкладаються кошти навіть на мінімально необхідному рівні, а це означає, що ми й далі пастимемо задніх. Як показала нинішня ситуація з пандемією COVID-19, наша держава не може поставити на порядок денний питання про створення й виробництво вакцини. Не через брак фахівців, які б могли цим займатись, а тому, що в Україні немає жодної відповідно обладнаної лабораторії з належними ступенями захисту.

Але витрачатися на власну науку в будь-якому разі дешевше – пандемія продемонструвала, що не все можна купити і краще мати власні дослідження та власних науковців.

Слід відзначити, що, попри роки нехтування українською наукою, наш інтелектуальний потенціал усе ще зберігається, але якщо ми його втратимо – відновити буде дуже важко, і це коштуватиме великих грошей. Погляньмо на Африку: там виділяється неймовірне фінансування на створення бодай якихось осередків науки.

Для України фінансування науки є питанням самозбереження. Водночас, наука має бути якісною. Чим забезпечується якість у науці? У першу чергу, рецензуванням («peer review») – оцінкою рівних рівними. Саморегуляція за принципом «одна голова добре, а дві – краще» – це основна засада функціонування сучасної науки, покладена і в основу роботи усіх провідних фахових видань світу. Як вона виникла? Спочатку науковці листувалися з колегами, ділилися своїми результатами, отримували зворотній зв’язок. У такий спосіб відбувалася взаємна перевірка досліджень і концепцій. Коли ж таких листів стало забагато й потрібно було якось систематизувати процес їх аналізу – з’явилися наукові журнали як інструмент конгломерації наукової думки.

Добре відомо, що переважна більшість нових ідей виникає у процесі спілкування, як відповідь на ідеї інших людей. Україна дуже довго існувала у замкненій системі – тепер вона відкрита до світу. Тому для нашої країни (як і для інших пострадянських країн) та для сталого розвитку нашої науки особливо важливою є міжнародна співпраця, і серед іншого – зовнішня експертиза вітчизняних наукових установ та університетів (у частині їхньої наукової діяльності). Це нормальна, прийнятна практика.

Я цікавлюся нелінійним аналізом. Теорема Ерроу–Дебре (1954 р.) доводить те, що в економіці називається законом Адама Сміта, або ж правилом «невидимої руки», котре встановлює зв’язок між переслідуванням кожним гравцем ринку його особистих інтересів та досягненням, у підсумку, спільної вигоди. Якщо умови цієї теореми перекласти з математичної мови на звичайну, то вони такі: доброчесна конкуренція, висока швидкість поширення інформації, свобода у прийнятті рішень кожним із агентів, відсутність монополій. Дотримання цих умов дає змогу досягти рівноваги за Вальрасом – в економіці це ціна, яку формує вільний ринок. Тобто система саморегулюється. Однак між математичною моделлю та реальним світом завжди є певний розрив – невеликий «епсілон» [«епсілон» – грецька буква, яка в математиці позначає нескінченно малу величину]. І це обов’язково потрібно враховувати. Тому, щоб ефективно управляти країною, урядовці мають, умовно кажучи, звертати увагу не лише на математичний результат цієї теореми, а передусім на її умови та виконувати їх.

Ми не завжди знаємо на самому початку досліджень, яку користь вони принесуть (особливо це стосується фундаментальних досліджень), але одне очевидно: без фундаментальної науки не буде джерела наповнення новими ідеями для прикладної науки, а без останньої неможливі проривні інноваційні розробки, на яких будуються всі сучасні економіки, базовані на знаннях. Тому, прагнучи збереження свободи дослідника як однієї з умов побудови конкурентоздатної економіки, ми сприяємо розвитку нашої чудової країни та побудові успішної національної економіки».