 В’ячеслав Липинський |
У першій частині статті Тетяна Осташко аналізує передумови формування самостійницьких поглядів окремих українських діячів, які не були акцептовані широким загалом українського національного руху. Серед таких діячів учена називає М. Міхновського та В. Липинського.
Однією з центральних тем нарису є розгляд таємної наради українських діячів 4—6 березня 1911 р. у Львові, яка, на думку авторки, стала одним із важливих етапів у становленні української самостійницької думки: «Вона була ініційована українськими соціал-демократами (УСДРП) А. Жуком, Л. Юркевичем та В. Степанківським і спрямована на посилення українського суспільно-політичного руху загалом. До участі в нараді був запрошений В. Липинський, який отримав можливість публічно задекларувати свою політичну позицію і, зокрема, своє ставлення до демократії. Лідер українських консерваторів заперечував політичне майбутнє для соціалістичної демократії в Україні, вважаючи її шкідливою в контексті боротьби за українську державність. (...) В середовищі учасників визначилися два погляди: самостійницький — без орієнтації на чужі сили, який представляв В. Липинський, і «сепаратистичний» («молодоукраїнський») з виразною орієнтацією на Австрію, який підтримували В. Кушнір і В. Степанківський. В. Липинський визнавав можливість орієнтації на Німеччину чи Австро-Угорщину виключно як тактичний тимчасовий крок. Л. Юркевич висловлювався за так зване класове вирішення проблеми. (...) Учасники наради вирішили налагодити контакти із самостійницькими організаціями в Наддніпрянщині (Українською народною партією М. Міхновського та організацією «Оборона України»). При цьому В. Липинський вважав необхідним розпочати організаційну діяльність щодо видання друкованого органу — «Вільна Україна». Обстоюючи саме цю назву майбутнього часопису, він писав, що його «ціллю є Україна, не «російська» і не «австрійська», а Україна вільна, тобто Україна, котра користується всіма засобами для вільного і всестороннього розвитку»».
У другій частині статті більшу увагу було приділено власне поглядам В. Липинського та його ідейному протистоянню із В. Степанківським і В. Кушніром. Зокрема, авторка пояснює зміст статті В. Липинського «Другий акт», яку він готував для видання «Вільна Україна»: «В. Липинський у цій статті, як і в більшості своїх публіцистичних праць, звертається до історичного минулого українців, шукаючи в ньому паралелі та історичні аналогії. Він намагається застерегти від повторення певних негативних процесів, які українці вже переживали у своєму минулому. «Процес державної асиміляції, поглинувши спочатку українську шляхту (на Лівобережній — козацьку старшину, на Правобережній — шляхту спольщену), вище духовенство, заможніше міщанство і дрібну буржуазію, має відтепер поширитись і на українські селянські та робітничі народні маси», — наголошує він у своїй статті. (...) В. Липинський упевнений, що варто розпочинати новий етап боротьби за національне визволення, другий акт боротьби — це боротьба з Російською державою, у складі якої українці не мають майбутнього і приречені на асиміляцію».
Натомість В. Степанківський та В. Кушнір 1 травня 1911 р. на противагу В. Липинському вирішили заснувати часопис австрофільської орієнтації: «Вони утворили політичну групу, члени якої називали себе «молодоукраїнцями». Це утворення мало на меті положення, тотожні тим, які висувала організація «Молода Україна» у Галичині (1899—1903), що придбала нову назву відповідно до новітніх радикальних національних течій («младотурки», «младочехи» і т.п.). Вона виступала з ідеєю самостійності України, вела боротьбу за українські вищі учбові заклади і підтримувала зв’язки з українською молоддю у Наддніпрянській Україні, де з аналогічною назвою існувала організація, заснована М. Міхновським та В. Шеметом. (...) Дискусії між прихильниками В. Липинського та «молодоукраїнцями», які тривали ще деякий час, бажаного об’єднання так і не принесли. (...) У грудні 1912 р. у Кракові В. Липинський виробив проект «Меморіалу до Українського [Інформаційного] Комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі», який мав на меті організацію боротьби за незалежну Українську державу в умовах можливого вибуху світової війни. Меморіал відображає політичну позицію автора, його послідовно самостійницьку концепцію перспектив розвитку України, висвітлює бачення можливості й шляхів здобуття останньою незалежності в разі вибуху світової війни. «Централізаторська, одинаково ліберальна і чорносотенно-націоналістична Росія є нашим непримиримим і головним ворогом», — підкреслював він. Не менш непримиренно висловлює він своє ставлення до Австро-Угорщини: «Консервативно-клерикальна католицька і ліберально-буржуазна Австрія не є нашим союзником». Тобто В. Липинський перш за все наголошує на неможливості для себе поступитися ідеєю самостійності, рішучим прихильником якої він себе заявив ще за гімназійних часів, на користь «якогось «фільства», з котрого — як він вважав, «святий знає, що вийти може»».
Ознайомитись із першою частиною статті Ознайомитись із другою частиною статті За інформацією всеукраїнської газети «День»