 Інтронізація патріарха Сергія (Страгородський) в Богоявленському (Єлоховському) соборі Москви, 12 вересня 1943 року |
Авторка пояснює передумови зміни церковної політики радянської влади: «Майже двохсотлітнє державно-синодальне управління Російська православна церква (РПЦ) завершила у грудні 1917 року поставленням патріарха Московського і всія Росії Тихона (Беллавіна). Його служіння припало на часи комуністичного будівництва і тотального знищення релігії та церкви. (...) Однак ліквідувати релігію та церкву у стислі терміни можливості не було, то ж владі довелось створити екзархат Московського патріархату для Західної України та Білорусі з центром у Луцьку, висвятити для нього кількох єпископів і зберегти залишки церковного життя в Україні. Обов'язки екзарха з 7 жовтня 1939 року виконував архієпископ Мінський та Білоруський Пантелеймон (Рожновський), а з 28 жовтня 1940 року — митрополит Волинський Миколай (Ярушевич), котрого 15 липня 1941 року призначили на «незаняту» київську кафедру з титулом митрополита Київського і Галицького, священноархімандрита Києво-Печерської Лаври, екзарха всієї України. З початком Німецько-радянської війни ставлення до церкви змінилося не одразу. Попри звернення 26 червня патріаршого місцеблюстителя митрополита Сергія до пастирів і вірних РПЦ та молебень «Про дарування перемоги» в Богоявленському (Єлоховському) соборі в Москві, арешти духовенства тривали до осені 1941 року. У той же час 30 червня у Львові відбулося проголошення Акту про незалежну Українську державу і проукраїнська частина духовенства відгукнулася архіпастирськими та пастирськими посланнями на її підтримку. Одночасно йшов процес відродження Української автокефальної православної церкви: на Пінському соборі 7-10 лютого 1942 року вона організаційно оформилася на підставі закону Директорії УНР про автокефалію 1919 року і обрала адміністратором митрополита Полікарпа (Сікорського). Крім того, значна частина кліру УАПЦ підтримала оунівське підпілля, а пізніше, в 1943 році, виник інститут польового духовенства на чолі з о. Олексієм (Гуменюком). У серпні 1941 року на території Райхскомісаріату Україна проросійська частина духовенства на підставі рішень Всеукраїнського собору 1918 року скасувала Екзархат Московського патріархату і об'єдналася в Українську автономну православну церкву на чолі з митрополитом Олексієм (Громадським), але зберегла при цьому канонічне підпорядкування РПЦ. Загалом церковне відродження було настільки значним, що на жовтень 1943 року на окупованій території діяло 6500 храмів.».
Далі історикиня аналізує спробу радянської влади перетворити церкву на інструмент активної контрпропаганди на окупованих теренах; видання кількома мовами пропагандистського збірника «Правда про релігію в СРСР»; залучення митрополита до антифашистської пропаганди.
Підсумок цих процесів Тетяна Євсєєва описує так: «12 вересня 1943 року у Богоявленському кафедральному соборі відбулася урочиста інтронізація патріарха Московського і всієї Русі Сергія (Страгородського). У своєму першому патріаршому посланні він закликав віруючих облаштовувати парафіяльне життя за церковними правилами, охороняти православну віру і всіляко «брати участь в загальнонародному подвигу протистояння загарбникам». Цього ж дня вийшов друком і обіцяний Сталіним перший примірник «Журналу Московської патріархії» з матеріалами Архієрейського собору. Організацію взаємин між державою і церквою РНК СРСР поклала на утворену 14 вересня при уряді Раду у справах РПЦ на чолі з полковником Георгієм Карповим, який зберіг за собою і посаду в НКДБ. Уже 19-28 вересня новообраний патріарх прийняв делегацію архієпископа Йоркського Сиріла Ф. Гарбетта. Напередодні Тегеранської конференції візит дав очікуваний пропагандистський ефект — цитуючи архієпископа, світова преса писала про «свободу відправи релігійного культу в СРСР», — а також забезпечив політичну підтримку Сталіна у Великій Британії з боку Англіканської церкви та «Об'єднаного комітету допомоги СРСР», очолюваного давнім симпатиком більшовиків «червоним деканом Кентербері» Г'юлеттом Джонсоном. Від часу реставрації РПЦ патріарх Сергій прослужив лише 8 місяців — 15 травня 1944 року він помер від крововиливу у мозок. Його наступником 4 лютого 1945 року став Алексій (Симанський)».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією ресурсу «Цей день в історії»