View message

Автор статті зазначає: «Виховання, освіта, медіа, ідеологія, пропаганда — це невеликий перелік доволі відомих чинників, які трактують нас як піддатливий для ліплення різнопланових форм матеріал. Питання в тому, наскільки ми свідомо чи ні погоджуємося на це і чи здатні використовувати спроби внадитися в наш простір для творення самих себе у співіснуванні з іншими. Тож порівнюватимемо ідентичності зі специфічними оболонками, які даватимуть нам змогу існувати як цілком самобутнім істотам, а також уживатися в надіндивідуальні структури. Якщо спростити, то уявімо собі шафу з одягом, де вбрання не просто комфортне чи красиве, а спеціально розроблене для виконання певних функцій, взаємодії, ба навіть осягання ключових моментів тощо. Наша самість передбачає наявність різних модусів Я, своєрідних двійників або поіменованих словом «ідентичність» утворень із безліччю налаштувань, які ми створюємо, щоб нарешті відбутися як особистості, які самочинно проходять шлях від самоусвідомлення до самопрезентації на вищому рівні. У зв’язку з цим важливо відповісти на одне вагоме запитання: «А що важливіше: існувати поодинці чи всім разом?». У всякому разі первісне формування ідентичності відбувається на локальному рівні. Втім, так чи інак, а залишатися всуціль відокремленою одиницею неможливо. Щоправда, так само, як і наша індивідуальна ідентичність, колективна також не є раз і назавжди встановленою сутністю. Про це свідчать регулярні збурення в нашому суспільстві в останні десятиліття, що спалахують як революції або й запеклі збройні протистояння. Отже, єдиної ідентичності на все життя бути не може. Тому-то в соціумі мусить постійно укладатися нова суспільна угода. Вона натомість дає змогу кожному переглядати свою окрему ідентичність: і на рівні індивіда, і на рівні громадянина. Окрім біологічних чинників вряди-годи даються взнаки непрості цивілізаційні умови. Напруги чи навіть конфлікти виростають із середовищ, які норовлять заявити про себе на макрорівні, накидаючи свою позицію. Зовнішні втручання видаються несправедливими, коли зникає повага й толерування Іншого. Так, війна може ставати додатковим чинником формування або й виборювання своєї ідентичності. Тоді змагання ідентичностей у вужчих рамках хоч і не зникатиме цілковито, але відступатиме на задній план, щоб увиразнити щось загальніше, без чого врешті-решт не вдасться прослідковувати свою унікальність на тлі більших формацій. Одначе на цьому рівні ще треба зрозуміти, що краще: стратегія незалежних індивідів, які вміють домовлятися, чи формування об’єднаної сили однодумців. Важко пристати до думки про відмову від локальної ідентичності на користь якоїсь загальнішої. Визнаймо, конфлікти між такими формуваннями виникатимуть і далі. Але це зайвий раз доводить, що ідентичності — не назавжди застиглі оболонки. Їхній природі притаманно вступати у протистояння, позаяк остаточної стійкості їм усе одно не набути. Ідентичності пов’язані з постійними ваганнями, а точніше — зі зважуванням, примірянням і обмірковуванням свого статусу в соціумі чи й у всьому бутті».

Тарас Лютий окреслює й пандемію COVID-19 як важіль трансформації ідентичності людини: «Зачепімо ще один сюжет. Численні розмови про пандемію, які повсюдно нуртують у карантинні часи, переважно зводяться до того, що людство буцімто вкотре має справу з тривіальною загрозою, а не з хоч трохи серйозним викликом. Так само кружляють і невигадливі міркування, мовляв, пандемія — це чиясь злісна вигадка, хитра маніпуляція, у кращому разі випробування, а в найгіршому – покарання. І нехай бракує рефлексій щодо того, чи пандемія облаштувалась у світі назавжди, а чи невдовзі промайне, вона в кожному разі поволі додається до факторів індивідуальної та колективної трансформації. Щонайперше про це свідчить наше вправляння в самоізоляції, яке скидається чи то на різновид самоув’язнення, а чи на усамітнення. Вона показує, що на самоті в нас виникають змішані почуття. Щоб сформувати про себе притомну думку, потрібно відокремитися від решти, а відсторонившись, недовго й очманіти від самого себе».

Наостанок філософ зауважує: «Хай би як там далі складалося, а мусимо визнати: попри те, що загрозливі явища не надто приємні, вони дають змогу виявляти причини невдоволення собою. Бо ми всякчас потребуємо відповідей на певні запитання: чому не завжди вчиняємо обачливо, буваємо агресивними й нетерпимими до іншості, нарочито відокремлюємося від усього чужого, намагаємось окреслювати свої горизонти; воліємо змінюватися й водночас уважаємо себе доконечно сформованими створіннями; відкриті до новацій, але в чомусь проявляємо впертість і не здатні ні на йоту поступитися нікому й ні в чому; легко зачудовуємося тим, чого не вміємо самі, але не завжди визнаємо здобутки ближніх; багато чого наслідуємо й водночас наполягаємо на своїй правоті; захищаємо скривджених, але не хочемо дати ради собі? У цих багатозначних подвійностях і намагаємося знаходити себе».

За інформацією журналу «Український тиждень»