View message

Соціолог пояснив співвідношення та зміст понять «політична культура» і «політична свідомість»: «Політична культура — це стійкі форми політичної поведінки та політичної свідомості. Я переважно вивчав саме політичну свідомість. Це набір політичних установок, орієнтацій та переконань — ті елементи, з яких складається політичний дискурс людини. Нагадаю: дискурс — це особлива форма спілкування та розуміння навколишнього світу. У цій ситуації йдеться про ту частину світу, яка стосується політики. (...) Політична свідомість містить багато різних компонентів. У своєму дослідженні я вивчав лише деякі з них: ставлення до демократії, установки на громадську активність, геополітичні орієнтації, авторитарні установки, а також рівень аномії. Під аномією соціологи розуміють невідповідність культурно встановлених цілей інституційно встановленим способам їх досягнути. Це, звісно, інтегральне явище, але на нього впливає і політика. Якщо подивитися на всі ці чинники, то маємо таке. Найперше — наше суспільство є аномійним. Це довгий тренд, від якого ми більш-менш відхилялися лише 1992 року, коли ще діяли спільні норми, вироблені в радянському суспільстві. Відколи вони зруйнувалися, рівень аномії в Україні залишається високим. Тобто зневіра в те, що існують певні норми, які дають нам змогу спільно діяти для вирішення спільних проблем, — характерна для абсолютної більшості населення. А от геополітичні орієнтації нас, навпаки, диференціюють. Існує анклав проросійських орієнтацій — останніми роками він дуже зменшився і не домінує навіть на Сході, але зберігає певну стійкість. Є сегмент суспільства з проєвропейською орієнтацією. Є ті, хто має виразно антиросійську орієнтацію, проте стосовно ЄС налаштовані досить нейтрально».

Сергій Дембіцький розповів також про авторитарні установки в політичній свідомості українців, погляди на демократію та взагалі специфіку формування політичної свідомості українців: «Що стосується авторитарних установок, вони існують, але якщо й можна в цьому випадку говорити про звернення до патерналізму, то це дуже своєрідний його різновид. Свої особисті проблеми українці вирішують самостійно — і роблять це досить успішно. Твердження, що вони — патерналісти, які просто сидять і чекають, що хтось покращить їхнє життя, украй сумнівне. Але водночас суспільство очікує, що до влади може прийти якась особлива людина, здатна зрушити системні зміни. Такі установки можна назвати авторитарними лише умовно. Щойно українці бачать, що черговий лідер не справляється з поставленими завданнями, його харизматичні чари розвіюються. Тобто жоден лідер, хай би які великі надії на нього було покладено, не є для українців сакральною фігурою. Утім, це не заважає експлуатувати надії та очікування громадян у передвиборчій боротьбі.  Тобто в політичній свідомості українців справді є авторитарні установки. Проте ці установки не поширюються на решту їхнього життя, у якому українці, як я вже сказав, поводяться досить самостійно. Понад те, згідно з нашими дослідженнями, наші громадяни віддані цінностям свободи. Якщо держава починає втручатися в їхні особисті справи, вони реагують дуже гостро. У цьому сенсі українці якщо й хочуть якогось авторитаризму, то лише на їхніх умовах. Тобто щоб лідер розв’язував системні проблеми держави, але в життя громадян особливо не втручався. Це ніби суперечність, але так воно є. (...) На мій погляд, джерелом головних ідеологічних дискурсів у нашому суспільстві є історичні події XX століття. Якщо ми розглядаємо посткомуністичний дискурс, то повинні вести мову про наявність його дуже різних варіантів. Хтось може сповідували відвертий сталінізм, а хтось наголошувати лише на принциповій необхідності державної підтримки та володіння великими підприємствами. Своєю чергою, націоналістичний дискурс закорінений у боротьбу, яку вели проти радянської влади та проти інших окупантів. Можна копати глибше, але загалом ХХ століття сформувало ті дискурси, які впливають на різні групи українського суспільства й нині. Ідеологічні полюси, що задаються цими дискурсами, є найстабільнішими. Саме тому політична гра на полюсах допомагає тим чи тим силам перемагати, але зазвичай це перемога без перемоги. Бо, експлуатуючи полярні дискурси, та чи інша сила може прийти до влади, але не посісти в ній головного місця. Водночас є значна частка громадян, орієнтована не на минуле й ті ідеї, які були сформульовані тоді, а на сучасність. Це прагматичне ядро, яке насамперед цікавиться якістю свого життя та життя близьких людей. І ось для цієї частини в історичному вимірі визначальним є саме період незалежності України. А це якраз період патологічної відірваності так званих політичних еліт від широких верств населення, ключовим наслідком чого є загадана вище аномія. Розвиток демократії в умовах аномії — це шлях до нівелювання демократичних цінностей, а також вихідний пункт для популізму та спекуляцій на різноманітних проблемах, що існують у суспільстві. Усе це і відчиняє двері для появи тієї специфічної форми патерналізму, про яку йшлося вище. Звичайно, все можна списувати на посткомуністичний синдром, але минуло майже 30 років. Покоління змінюється, суспільство змінюється, а разом із цим змінюється й політична система України».

За інформацією агентства «Український тиждень»