View message

Учений зазначає: «Між науковою діяльністю і популяризацією науки є велика межа, що має назву прірва. На превеликий жаль, інтерес до історії «вбивають» переважно вже в школі, коли дітей змушують вивчити лише певну дату, подію чи персоналію, щоб скласти іспит чи написати контрольну. Скласти, отримати оцінку й забути. В школі здебільшого не навчають історії як суцільної оповіді. Натомість історія — це величезна річка, яка наповнена камінцями — датами, подіями. Як наслідок, так складається (не лише в нас, а в усьому світі), що люди, які намагаються довідатися щось про історію, — дізнаються те, що їм цікаво. Комусь цікава історія УПА, комусь — історія козаччини, комусь — розшифрувати тризуб, а комусь — зрозуміти невідомі написи. Проте кожний історичний факт обов’язково пов’язаний з іншими. Тож маємо ситуацію, коли українці начебто цікавляться історією, знають якісь конкретні події, а оцю от річку — не те що містками, вбрід, напряму, перейти мало кому вдається. Тривалий час я працював та й працюю як академічний історик. Я дослідник джерел — грубо кажучи, фактів, від яких відштовхуються дослідники. А джерелознавство — це специфічна справа. От, наприклад, знаходиш у іноземних архівах якийсь козацький реєстр, вичитуєш, публікуєш, і він потрібний кільком десяткам твоїх колег. А люди питають, для чого тих істориків утримувати, коли цей реєстр нікому життя не полегшить. Але це маленька цеглинка, з яких ми вибудовуємо наш історичний мур, наш гуманітарний бастіон. (...) Люди цікавляться минувшиною, подіями, які возвеличували б нашу історію. Це все тісно пов’язано з пошуком нашої ідентичності. Скільки років Україні? 29? 102? 300? 500? На превеликий жаль, в українців дуже коротка пам’ять, на відміну від інших націй, які не зазнали таких втрат, як у час Голодомору, який перебив хребет нашої пам’яті, зробив пам’ять небезпечною для багатьох поколінь. А пошуки ідентичності наших людей зводяться переважно до визвольних змагань ХХ ст., впираються в козаччину. В Україні ж і досі не сформований державницький міф. Величезний поступ був зроблений у 1990-х роках, коли почали розвивати тему козаччини, проте оминули тему Русі. Хтось почав займатися Трипіллям — і це висміяли. Однак потрібно розуміти, що академічна наука й державницький міф — не тотожні поняття, часом навіть не сумісні».

Олександр Алфьоров також розповів про свою нещодавню знахідку у Національному музеї історії України: «Що таке шолом Стефана Великого (роблю поправку, що це може бути і шолом його сина — Стефана ІV, але на моє глибоке переконання, це все-таки шолом молдавського господаря)? Для багатьох це дивина. Однак ми знаємо, що Молдавське князівство виникло після династичної кризи на південних землях держави, яка мала назву Королівство Русі (в шкільних підручниках — Галицько-Волинське князівство). Ми й досі не підібрали спадок наших предків — його підбирають інші, але не зовсім вдало (з пам’ятником Володимира в Москві постало більше питань, ніж відповідей). У цьому контексті шолом Стефана Великого — добрий приклад. Він понад 50 років висів у Національному музеї історії України й був підписаний як шолом «литовського/руського/московського дружинника», підписи в різні роки змінювалися. А головне, що серед сотень тисяч людей, які проходили через шолом, лише деякі звертали увагу, що там щось намальовано. Багато років тому я підійшов до цього шолому, сфотографував зображення, і  коли збільшив на моніторі, то побачив зображення голови тура й навколо літери. Працюючи з джерелами, зміг реконструювати напис: «Стефан, воєвода й господар землі молдовської». І поділився з колегами, вирішив опублікувати, втім, публікація затрималася. Та нещодавно я зрозумів, що треба вийти з академічної площини, щоб ці відомості стали відомі не лише науковцям. Тож розповів про це на Фейсбуці. Першими і єдиними, хто зреагував, було Посольство Молдови в Україні. Жодна українська інституція, зокрема й власник, не звернули увагу. Мабуть, це закономірно».

Історик розказав і про відкриття невідомих раніше імен Київського митрополита та кількох єпископів доби Київської Русі, про порятунок «половецької баби» та «Городницький скарб».

За інформацією газети «День»