 Відозва Врангеля до українців від 25 (12) серпня 1920 р. |
Автор статті зазначає: «Екстремальне становище Білого руху у березні–квітні 1920 р. вимагало від генерал-лейтенанта Петра Врангеля, який 4 квітня 1920 р. (за чинним у білому таборі юліанським календарем – 23 березня) очолив Білий рух, зміни методів боротьби з більшовиками. Аграрною реформою Врангель спробував завоювати довіру селян – найчисельнішої категорії населення півдня України і Криму. Цей революційний для Білого руху крок згодом був доповнений суттєвим коригуванням методів побудови небільшовицької Росії. Спочатку, не відмовляючись від провідної ідеї Білого руху – «відновлення єдиної, великої, неподільної Росії» – Врангель чітко заявив про прагнення відбудувати Росію на федеративних засадах. Зокрема, 4 серпня (22 липня) 1920 р. Головнокомандувач підписав угоду з козачими «державними утвореннями» Дону, Кубані, Тереку й Астрахані про визнання за ними «повної незалежності в їхньому внутрішньому устрої та управлінні». Попри відсутність принципової новизни у змісті прав і обов’язків сторін, цією угодою було створено важливий прецедент: її письмовий характер надавав південноросійському козацтву суб’єктності. При цьому, зрозуміло, Врангель зберігав за собою повноту влади над спільними збройними силами, монополію ведення зовнішньої політики тощо. Іншою антибільшовицькою і тому потенційно союзною силою була Українська Народна Республіка. Втім, її боротьба була спрямована на здобуття незалежності, що суперечило планам білогвардійців відбудувати «єдину, велику, неподільну Росію». (...) Політичний діалог з УНР був важливим для білого Криму як з практичних, так і пропагандистських розрахунків. У військовому сенсі українська армія могла б убезпечити від червоних лівий фланг Російської армії після її виходу на правий берег Дніпра. Саме по собі співробітництво з УНР посприяло б діалогу з українськими повстанцями, що діяли на Наддніпрянщині під українськими прапорами. Та й український фактор у самій Російській армії був важливим – за різними даними, українці в армії Врангеля складали від 50 до 75% особового складу (хоча не виключено, що частина видавала себе за таких). Голова української делегації до Криму Іван Литвиненко констатував проукраїнські симпатії: «Всі, без винятку, жалкують про війну з Україною в 1919 році й звинувачують за неї генерала Денікіна й його політику». Зрештою, офіційні контакти з «сепаратистами» мали засвідчити демократичність режиму Врангеля, у чому він намагався переконати Європу, а також підтвердити рішучість боротися проти більшовиків «хоч з чортом». Попри зміну національної політики, Врангель не виробив конкретної програми вирішення українського питання. Заважало цьому, зокрема, антиукраїнське оточення головнокомандувача, що сповідувало великодержавні погляди. (...) 25 (12) серпня 1920 р., рівно через рік після денікінського звернення «До населення Малоросії», Врангель оприлюднив відозву до українців. «Сини України! Покладаючи останні сили під червоним ярмом, Ви повстаєте на оборону Віри Православної, рідної Вкраїни, й всіх здобутків Ваших», – звертався лідер Білого руху. Він наголошував на спільності в українців і білогвардійців, по-перше, ворогів, які «знущаються над вірою, народом й нищать здобуте потом, та кров’ю батьків та дідів», та, по-друге, цілей боротьби за «щастя, вільність і славу батьківщини». Наголосивши, що «не відбудовувати старі порядки йдемо ми», Врангель апелював до ідеї народоправства, наголошував на намірі дати селянству «можливість самому бути господарем своєї землі». Пропонуючи угоду на аналогічних з козачими новоутвореннями умовах, він наголошував, що «у нашому єднанні – наш порятунок». Показово, що відозва не містила обвинувачень на адресу борців за незалежність України. Звернення «сини України», «браття», «ми, як рідні», разюче контрастувало з денікінським зверненням «Населенню Малоросії», в якому містилися закиди на адресу українського національного руху як «зрадницького», а Петлюри як німецького ставленика».
Далі Віктор Куприна розказує про поїздку у Крим делегації УНР на чолі з полковником Литвиненком та її наслідки: «Візит став відповіддю на відвідування Петлюри врангелівським представником полковником Ярославом Ногою у липні 1920 р. «Стараннями» Кирея, який завищив вимоги представників Головного отамана, зустріч делегації з Головнокомандувачем могла й не відбутися. Утім, колишній урядовець Української Держави Іван Чарниш, який перебував у Криму, переконав Врангеля у тому, що він «неправильно поінформований» про позицію української сторони. Зустріч делегації Литвиненка з Врангелем та його найближчим оточенням відбулася 10 вересня (28 серпня) у Севастополі. Вона стала знаковою – ніколи раніше ні Денікін як очільник Білого руху, ні його наступник Врангель офіційно не зустрічалися з представниками суверенної України. У своїй промові Литвиненко наголосив на доцільності об’єднання української і білої армій проти спільного ворога. У відповіді Врангель запропонував облишити «політику», зазначив, що «відмежувався від політики своїх попередників», натякаючи на гіркий осад від антиукраїнської політики свого попередника. «Я усвідомлюю, що Україна повинна цілком самостійно вирішити свою долю», – зазначив лідер Білого руху. Власне, інформаційний характер візиту представників Петлюри спричинив відсутність жодних домовленостей. У підсумку, обидві сторони залишилися задоволеними перемовинами, адже продемонстрували можливість розмовляти один з одним. Поїздка української делегації в білий Крим нагадувала розвідку і виявилася успішною. По-перше, було виявлено відмінність національної політики Врангеля від Денікіна. Офіційні особи УНР дізналися про готовність Врангеля підписати з УНР угоду на аналогічних з козачими новоутвореннями умовах від 4 серпня (22 липня) 1920 р. Петлюра висловив бажання ознайомитися з її змістом. По-друге, розуміння складності становища білого табору посилило позиції УНР у стосунках з білим Кримом».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією тижневика «Деловая столица»