 |
Автор статті зазначає: «У величезній кількості публікацій, присвячених історії «Великої Жовтневої соціалістичної революції», немає відповідей на такі прості запитання: хто скликав ІІ Всеросійський з’їзд рад, як більшовики досягли чисельної переваги серед делегатів? Але факти з газети «Известия ВЦИК», яка виходить в Росії й досі, заперечити неможливо. Використовуючи факти, які в дискурсі про Російську революцію мали сенсаційний характер, Річард Пайпс у книжці «Російська революція» зробив такий висновок: «Все це було так. Проте, хоч есери й меншовики оголосили прийдешній Другий з’їзд незаконним і непредставницьким, вони все-таки дозволили йому зібратися. 30 жовтня Бюро Виконкому погодилося на скликання Другого з’їзду, поставивши при цьому дві умови: по-перше, він почне роботу п’ятьма днями пізніше, тобто 7 листопада, щоб делегати з провінцій встигли дістатися до Петрограда; і, по-друге, його порядок денний буде обмежений обговоренням внутрішньої ситуації в країні, підготовкою до Установчих зборів і перевиборами Виконкому. Капітуляція ця дивна і непоясненна». Капітуляцію есеро-меншовицької більшості в бюро ВЦВК не можна обґрунтувати документально. (...)
Тимчасовий уряд робив усе можливе для протидії більшовикам, які вже не приховували свого наміру здійснити державний переворот. Як голова уряду і Верховний головнокомандувач, О. Керенський віддав суворі накази Ставці (Могильов) і штабу Північного фронту (Псков) організувати безперебійний рух військ із фронту до столиці. Він був переконаний, що його розпорядження виконуватимуть, і не розумів, що вже втратив контроль над подіями. (...) Остаточно переконавшись у тому, що більшовики наважилися на державний переворот, праві есери, есерівський центр і меншовики покинули з’їзд у перший день роботи. 9 листопада (27 жовтня ст. ст.) центральний орган ЦК РСДРП(б) газета «Рабочий путь», якій цього дня повернули первинну назву — «Правда», так прокоментувала наслідки демаршу противників більшовиків: «Вони бажають, щоб ми одні взяли владу, щоб ми одні упоралися зі страхітливими утрудненнями, які постали перед країною. Що ж, ми беремо владу одні, спираючись на голос країни і в розрахунку на дружню допомогу європейського пролетаріату. Але, беручи владу, ми застосуємо до ворогів революції і до її саботерів залізну рукавичку. Вони марили про диктатуру Корнілова, про відновлений ним порядок. Ми їм дамо диктатуру пролетаріату і революційний порядок». Як тут не згадати все, що відбулося потім, аж до терору 1937 р., коли Й. Сталін за допомогою М. Єжова взяв таки країну в «єжові рукавички»...».
Станіслав Кульчицький описує роботу ІІ Всеросійського з’їзду рад, виголошення на ньому В. Леніним «Декрету про мир» та «Декрету про Землю», а також затвердження уряду, названого Радою народних комісарів.
Наостанок автор підсумовує: «Коли загроза з боку поваленого Тимчасового уряду зникла, В. Ленін зайнявся опозицією, яка оформилася в уряді і в Центральному комітеті у питанні про те, повинні чи не повинні більшовики поділити державну владу з соціалістичними партіями. 15 листопада відбулося бурхливе засідання ЦК, цілком присвячене обговоренню написаної вождем резолюції «У питанні про опозицію всередині ЦК». Головний її пункт виглядав так: «Центральний Комітет покладає всю відповідальність за гальмування революційної роботи і за злочинні в теперішній момент хитання на цю опозицію, запрошує її перенести свою дискусію та свій скептицизм у пресу і відсторонитися від практичної роботи, в яку вона не вірить». (...) Наступного дня подала свій голос опозиція. Заяви її були опубліковані в газеті «Известия» 18 листопада. У заяві членів ЦК Л. Каменєва, О. Рикова, В. Мілютіна, Г. Зінов’єва і В. Ногіна відстоювалася необхідність утворення однорідного соціалістичного уряду. «Ми вважаємо, — писали вони, — що створення такого уряду необхідне заради попередження подальшого кровопролиття, голоду, що насувається, розгрому революції калединцями, забезпечення скликання Установчих зборів у призначений строк і дійсного проведення програми миру, прийнятої ІІ Всеросійським з’їздом рад ... Ми не можемо нести відповідальність за цю згубну політику ЦК, що проводиться всупереч волі величезної частини пролетаріату і солдатів, які прагнуть найшвидшого припинення кровопролиття між окремими частинами демократії. Тому ми знімаємо з себе звання членів ЦК, щоб мати право відверто сказати свою думку масі робітників і солдатів і закликати їх підтримати наш клич: Хай живе уряд з радянських партій!». (...) Ленін сприйняв демарш опозиції всередині ЦК і Раднаркому цілком спокійно. Рішенням ЦК від 21 листопада Л. Каменєв було усунуто з посади голови ВЦВК. Його замінив Я. Свердлов, який одразу перетворив на фікцію підпорядкованість очолюваного Леніним Раднаркому Всеросійському центральному виконавчому комітету. Не питаючи схвалення ВЦВК, вождь заповнив вакансії, що утворилися в уряді. Лідери опозиції — Г. Зінов’єв і Л. Каменєв — швидко визнали провину і повернулися в ЦК. Вони, як і всі інші протестувальники, дістали високі посади в партійно-радянському апараті після того, як підпорядкувалися волі Леніна. Наприклад, О. Риков став головою Раднаркому після того, як Ленін змушений був відійти від політичної діяльності внаслідок хвороби».
За інформацією газети «День»