Про те, чому Радянський Союз був приречений на розпад, як за роки Незалежності змінилась Україна та в який бік еволюціонує наше суспільство, в інтерв’ю YouTube-каналові «Petro Chtyvo» (книжкові та газетно-журнальні огляди) розповів заступник директора з наукової роботи Інституту соціології НАН України член-кореспондент НАН України Євген Головаха. Нижче пропонуємо вашій увазі головні тези цієї розмови.
 Член-кореспондент НАН України Євген Головаха (фото – з Facebook-сторінки Інституту соціології НАН України: https://www.facebook.com/InstituteofSociology/) |
Про життя і смерть радянської системи:
«Перша половина 1950-х років була періодом великого оптимізму. По-перше, почалося масове будівництво житла. Доти ж абсолютна більшість населення мешкала в «комуналках». Крім номенклатури – партійного і державного керівництва та його обслуги (митців і науковців). Скажімо, Павло Тичина був номенклатурою ЦК [Центрального комітету Комуністичної партії УРСР], а поет меншого масштабу – номенклатурою міськкому [міського комітету партії]. Тому вони мали окремі квартири, а звичайні громадяни – ні. І скільки б не глузували з «хрущоб» (а вони справді були неоковирні й малометражні), та все ж люди отримували власне житло. Для того часу це була казка. Потім СРСР вивів на орбіту перший штучний супутник і запустив у космос першу людину.
Моє дитинство минуло без телевізора й холодильника – щоб масло не згіркло, батьки тримали його шматочки у банці з водою. А тут почалося серійне виробництво телевізорів, холодильників, пилососів та іншої побутової техніки. Здавалося, ще 10-15 років – і ми житимемо у світі, де люди не вмирають, а тротуари рухаються, як ескалатори в метро.
Та якщо ви хотіли користуватися телевізором радянського виробництва, треба було кожні півроку (а то й щокварталу) викликати майстрів. Коли наш телевізор перегорів, батьки вирішили його не лагодити. Мені він теж був не потрібен. Мене вражала література, я читав усе. Але така тоді була культура. Бо чим було займатись, якщо не читати? Батьки підписувалися всі багатотомні видання – і американську літературу, і сучасну німецьку, і молоду радянську, не кажучи вже про класику.
У 1960-х роках країну охопила продовольча криза («дефіцит хліба»), зросли ціни на м’ясо. Було придушено заворушення у Новочеркаську, про яке, хоч і потайки, але говорили – і стало зрозуміло, що не все так райдужно. Тому Хрущова, який був, сказати б, «стихійним селянським демократом» і таки зробив для країни чимало доброго (перед тим запозичивши це у США, як, наприклад, універсами), прибрали – «волюнтариста» (як його згодом назвали) замінили колективним керівництвом.
Наприкінці 1970-х років в економіці СРСР почалися великі проблеми. Хоч я й не економіст, але бачив, як вона поступово гине, і чи не найбільше боявся «закручування гайок», що Андропов і зробив у 1983 році. Але люди вже втратили віру в так звані ідеали – цьому дуже посприяв Брежнєв, герой неймовірної кількості політичних анекдотів. Ну, бо хто ж міг повірити, що людина в маразмі приведе країну до «світлого майбутнього.
Це неправда, що в СРСР не було корупції. Через постійний дефіцит вона була всюди. Будь-що в будь-яких обсягах можна було вивезти практично з будь-якого радянського підприємства. «Ти – мені, я – тобі» – таким був головний принцип життя радянської системи. Триматися тоталітаризм може тільки на двох стовпах – абсолютній брехні та страху. Тому коли під час перебудови ці стовпи почали руйнуватися, Союз був приречений».
Про перші кроки в професії та культурний шок від закордону:
«Мої батьки, філософи за фахом, приїхали до Києва «за розподілом» після закінчення Московського університету. Я народився в Києві в академічному домі на вулиці Івана Франка, де й досі знаходиться магазин «Академкнига».
По закінченні університету [того ж Московського державного] я опинився у Києві в найспокійніший період. 1972–1979 роки були апофеозом застою, після якого сталося вторгнення до Афганістану і в СРСР почалися великі проблеми. Але займатися наукою мені ніхто не заважав і не забороняв – ні тоді, ні пізніше. Я почувався вільною людиною. І дві найвідоміші свої праці написав теж у найважчі часи застою – на початку і в середині 1980-х. Перефразовуючи Миколу Островського, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки, треба було провести їх в Академії наук.
Аспірантом я отримував дозвіл на використання наукової літератури з так званого «спецхрану» Ленінської бібліотеки. Нічого, сказати б, крамольного, «антирадянського» там не зберігалося – виключно західні фахові журнали та монографії, яких у Києві, як на периферії, було дуже мало: практично всю цю літературу замовляли в Москву, бо за все платили доларами. І от мені доводилось їхати до імперського центру, як із якогось Геркуланума до Риму.
За кордоном уперше побував 1979 року, в тодішній Чехословаччині – у складі групи комсомольських активістів Київської області (механізаторів, бухгалтерів та інших). Пам’ятаю, з якою дивовижною ненавистю на мене, як і на інших радянських людей, дивились у Празі [1968 року радянські окупаційні війська вторглися до Чехословаччини і придушили хвилю масових народних протестів]. Там усе вражало, бо все було інше – культура, побут. Усюди панувала чистота – і в під’їздах, і у вбиральнях. Вдруге за кордон за радянських часів я потрапив 1983 року – до Угорщини, в межах наукового співробітництва. Там вразили приватні магазини, мені як радянській людині неможливо було це уявити.
Про українські сподівання, реалії та перспективи:
«Наприкінці «перебудови» серед українців побутувало масове переконання (зафіксоване у даних соцопитування), що капіталізм подарує їм манну небесну, а незалежність її ще й примножить. Що загалом правда, проте, по-перше, забувалося, що соціальні блага не з’являються самі по собі, – для цього потрібно багато працювати. А по-друге, вважалося, що ми годуємо голодну Росію, тоді як направді близько 70% української промисловості працювало на її оборонний комплекс – і ці великі підприєства ми практично одразу ж втратили. Це стало трагедією для великої кількості людей (передусім інженерів і кваліфікованих робітників), задіяних у виробництві.
Але поступово ми рухаємось у правильному напрямку. Хоча глибоку кризу 1990-х Україна могла пройти значно краще, шанси для цього були. Треба було робити, як поляки, а ми скопіювали російську грабіжницьку модель ваучерної приватизації. Люди не знали, що з тими ваучерами робити, – на таку безпорадність більшості й розраховувала обізнана меншість, яка прибрала все до рук (невипадково на Заході дуже популярним було визначення нашого суспільства як «схопленого» – воно «погано лежало»). Внаслідок цього в Україні сформувався новий суспільний прошарок – неофеодальний. Це люди, котрі завдяки своїм статкам живуть абсолютно за іншими, ні решта суспільства, принципами, бо можуть купити все і всіх. Наприкінці 1990-х вони просто «приватизували» правоохоронну та судову системи. Та й нинішні антикорупційні органи, які працюють за наші податки, ще жодного великого корупціонера не притягли до відповідальності.
Далі Україна, на мою думку, еволюціонуватиме за кількома напрямами. Насамперед поступово змінюватиметься економічно. Йдеться не тільки про ВВП – сформується нова економічна культура, адже у нас більшає самодостатніх людей, задіяних в інноваційній сфері. Наразі ж ми виживаємо за рахунок двох ресурсів – агробізнесу та людського капіталу. Українці вміють багато і якісно працювати, тому за них конкурують іноземні роботодавці і відкривають для них кордони навіть у часи пандемії. За рахунок цього й виживаємо. А жити почнемо, коли наш інноваційний сектор запрацює на повну потужність і коли зрозуміємо, що на освіті й науці не заощаджують (чим займалися всі наші можновладці).
Я запропонував для України дефініцію «країна стихійної трансформації з постійно відкладеним транзитом». Що це означає? Ми переживаємо нецілеспрямовані перетворення, але з однієї точки в іншу (в нашому випадку – від радянського соціалізму до розвиненої демократії) не переходимо. Якби шлях нашої країни визначали дійсно талановиті, безкорисливі та вольові керівники – транзит міг би відбуватися значно швидше. Старше покоління – наприклад, люди мого віку – не змогло і вже не зможе цього забезпечити, бо не має необхідного досвіду. Раніше ми мусили пристосовуватися до багатьох умов, які самі вважали гидкими, і тепер здатні лиш аналізувати й оцінювати ситуацію, не більше. Багато українців покладали надії на молодь, але керувати країною – найважча у світі справа. Якщо ці можновладці не навчаться, ми, звісно, оберемо нових, але втратимо ще 5 років (щоправда, з точки зору цілеспрямованого транзиту, а не стихійного переходу до нормального життя). Нам потрібен новий спосіб управління державою, а не той, що домінував в Україні за радянських часів і в пострадянський період. Треба вчитись, як керують у цивілізованих країнах із розвиненою економікою та демократичною системою.
Оптимізму додає те, що за останні роки українці стали здоровішими. Принаймні вони себе такими вважають, про що свідчать дані моніторингу. Крім того, порівняно з 1995 роком середня тривалість життя зросла у нас на 5 років. Але живемо ми не тільки довше, а й краще. 2018 року соціальне самопочуття наших співгромадян уперше стало радше позитивним, ніж негативним. Тобто головних соціальних благ нам зараз більше вистачає, ніж не вистачає. Це неймовірний результат за якихось 30 років! І останнє: якщо в середині 1990-х років зубожілими вважали себе 90% українців, то тепер – лише 12% (бідними – ще майже третина). Отже, ми змінюємось (і візуально теж, а наш життєвий простір стає чистішим і комфортнішим). На жаль, надто повільно, суперечливо й непослідовно, але неминуче».
Про сусідів:
«Білоруси просто законсервували радянську систему, і все. Тому зараз мають проблеми. Можливі три варіанти розвитку ситуації в їхній країні: ще жорсткіша диктатура, демократія за українським зразком або «прихоплення» Росією (в тій чи іншій формі). Гідність – дуже коштовна річ. За неї життям платили, а не тільки валовим внутрішнім продуктом. Українці після 2013 року стали втричі біднішими, ніж були, але це була плата за гідність. Тепер за гідність заплатять білоруси. Не знаю, витримають вони чи ні, – дай Боже їм наснаги. Українці, до речі, витримують. Дуже їх за це поважаю. <…>
Чому нам так важко з росіянами? Бо навіть найпрогресивніші з них десь у глибині душі однаково вважають себе великою нацією. Ми відрізняємося від них відсутністю такого комплексу, і слава Богу! Нам би ще свого комплексу меншовартості позбутися (що вже поступово відбувається) – і все буде чудово».