 |
Автор статті зазначає: «Бути філософом віддавна означало не заживати собі слави мудреця. Все тому, що це виглядає зухвало й хвалькувато. Зате заведено любити мудрість і жити згідно з нею. В наші часи до філософії ставляться двояко: з одного боку, як до чогось зарозумілого, а з другого — з придихом і пієтетом. Мовляв, філософ — то такий собі поважний властитель опіній. Та все ж чим він має перейматися? Зауважмо, що від початку й донині в межах філософського пізнання формулюються граничні запити. А виражаються вони вряди-годи настільки широко, що спроби їх порушувати чи вирішувати засобами інших, бодай і суміжних типів знання, зорієнтованих здебільшого на конкретні речі, почасти навіть недоречні. Навряд чи якісь іще дисципліни згодяться для з’ясування суті таких тем, як минущість і вічність, суще і ніщо, життя та смерть тощо. Філософські осягання підводять до вельми бентежних проблем, а відтак вирізняють буття людини серед решти істот, бо саме їй випадає зробити ці питання предметом свого роздуму. Поза тим неоднозначно виглядає філософ, який не завдає собі клопоту вивчати усталені системи мислення, тобто не звертається до історії ідей. Адже без цього рівня дослідження філософська культура просто незбутня. Хоч як міркуй, а діалог і полеміка вихолощуються без занурення в традицію. Для належної рефлексії потрібен зв’язок із оригінальними текстами, а також фаховий переклад. Безглуздо нарікати на відсутність у національній культурі філософського дискурсу, якщо не запроваджувати в неї здобутки світової класики. Шанс створити власну філософію неодмінно зростатиме, щойно імена знаних мислителів заговорять твоєю мовою. Звісно, формальні ознаки філософування не переважають підставових. Ранні любомудри, підважуючи намагання міфологій і релігій окреслити координати світу, засновували власні задуми на засадах розумування, а не переконанні чи невибагливому постулюванні першої-ліпшої позиції. (...) Утримуючи зв’язок із попередньою спадщиною, філософ має не так зосереджуватися на творенні грандіозних учень — оскільки виглядає, що час подібних утворів минув, — як періодично конструювати нетривіальні теоретичні моделі. Це не завершені зразки, на які спираються, ніби на універсальні принципи. Такі конструкти радше мали би характеризуватися достатньою мірою інспірації. Через це відведена філософові роль скидається на інтелектуальну провокацію. Безперечно, мислення далеке від невигадливої комбінації постулатів, вимисливих тез і химородних термінів. Як не кортить виглядати оригінально, зрозумілість важить значно більше за випещену доктринальність. Сміховинним є також і нетерпляче бажання наживати собі послідовників. Невже філософська школа — це провід догматиків, які раз у раз зазирають у рота наставникові? За великим рахунком, філософія індивідуальна. Спробуймо виобразити колективне філософування. Ото дивакувате буде видовисько».
Наостанок Тарас Лютий підсумовує: «У всякому разі, якщо філософія є справою публічною, то значущу роль у ній відіграватиме спосіб її презентації. Як і всяке справжнє дійство, воно поліфонійне і перформативне, ще й на додачу розгортається в усній і текстуальній подобі. Щоправда, філософський перформанс — зовсім не розважальне видовище чи сеанс завороження слухацької та глядацької авдиторії сугестивними формулами спектаклю. Його завдання обертається довкола намагання розбурхувати пасивність і несміливість, спонуки наважитися на самостійну подорож у світ ідей. Спочатку нехай ознайомчу, а згодом уже ту, що заохотить до постійного витворення смислів на основі власного досвіду й судження. Може скластися враження, що перформанс передбачає домінування якоїсь схематичності. Натомість на увагу заслуговує мова висловлювань, яка виконує досить широкий спектр завдань: від когнітивних до естетичних. Негоже впадати в скепсис щодо категоріального апарату філософії, який постійно зазнає трансформації та оновлення. Водночас філософська мова не редукується до професійного сленгу, позаяк не чужа літературі. Поєднання пізнавальних моментів із художніми зближує філософський розмисел із зачудуванням істиною, а це, своєю чергою, заохочує робити рішучіші кроки до неї. Любов до мудрості не передбачає прагматичного ставлення до знання. Втім, не привчає вона і до беззастережного служіння, хіба лише до мистецтва розпізнавати свободу мислити, діяти розумно й оцінювати себе».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією журналу «Український тиждень»