Цього літа вчені Інституту історії України НАН України Геннадій Боряк та Оксана Юркова, реалізуючи пілотний проєкт «Scattered and Unknown Holodomor Era Visual Documents: Kyiv Region» («Розкидані й невідомі візуальні документи часів епохи Голодомору: Київська область»), підтриманого Науково-освітнім консорціумом з дослідження Голодомору (Holodomor Research and Education Consortium, HREC), відвідали 26 районних, міських та сільських краєзнавчих музеїв Київщини. Метою цих поїздок було виявлення, копіювання і подальше оприлюднення на сайті Інституту у вільному доступі фотодокументів міжвоєнного періоду. Загалом, дослідникам вдалося зафіксувати кількасот візуальних джерел, відомих лише на локальному рівні. Крім того, вони віднайшли й зібрали докупи досі не відомі унікальні свідчення очевидця Голодомору 1932–1933 років – щоденникові нотатки та поезії вчителя Оксентія Мусієнка, що зараз готуються до друку окремим виданням. Про карколомну долю самого Оксентія Мусієнка та цінність його записів для історичної науки розповіла в ефірі програми «Імператив» радіостанції «UA:Українське радіо «Культура»» провідний науковий співробітник відділу історії України 20–30 рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України кандидат історичних наук Оксана Юркова.
 Оксентій Мусієнко. Фото середини 1930-х рр. З родинного архіву |
«Про Оксентія Мусієнка як поета літературознавці знали і раніше, – говорить учена, – його біографія у середині 1990-х років навіть опинилася в «Українській літературній енциклопедії». Невелика довідка про нього (але без фото) є і у Вікіпедії, хоча містить кілька помилок. Уперше про Мусієнка стало відомо в середині 1960-х років, коли почали з’являтися друком його фронтові поезії.
Народився Оксентій Мусієнко 1914 року в родині коваля у селі Станішівка Іванківської волості Радомисльського повіту Київської губернії (донедавна це село Іванківського, а нині Вишгородського району Київської області). У 1930-х роках навчався в Київському та Житомирському педагогічних інститутах, вчителював у селах неподалік його рідної Станішівки – Оцителі (сучасна назва – Соснівка), Доманівці, Прибірську. У 1939 році, з початком Другої світової війни, був мобілізований до Робітничо-селянської Червоної армії, служив у складі військових частин, які окупували Литву. За офіційною довідкою, загинув 6 жовтня 1941 року в бою під Вязьмою [Смоленська область, Росія]. Насправді ж у родині зберігся унікальний документ, який свідчить, що Мусієнко разом із понад 600 тисячами червоноармійців потрапив у полон. Його та його друзів перевезли до відомого шталагу №352 [німецький табір для військовополонених на території Білорусі] біля села Масюковщина, що під Мінськом, звідки він надіслав батькові листа з проханням про порятунок. Проте знайти його родичам, які приїхали з села, так, на жаль, і не вдалося. Вочевидь, він загинув у другій половині грудня 1941 року. Маю сказати, що такі унікальні пам’ятки, як цей лист, доходять до нас вкрай рідко.
Текст листа
(тут і далі авторську орфографію та пунктуацію збережено)
«Київська область
Іванківський р-н
с. Станішівка
Мусієнку Оксентію Антоновичу
6.ХІІ.1941 р.
м. Минськ Від вашого сина Оксента
Добрий день, дорогий, незабутній і неоцінимий мій тату, мати, дорогі брати Мусій і Ваня, сестричечки Уляна і Маруся і всі родичі і знайомі! Посилаю вам усім свій сердечний привіт і повідомляю, що я поки жив, хоч напевно мене більшість вважали убитим. Та хоч і живий я, то здоров’я моє дуже і дуже погане. 6-го жовтня, якраз 2 місяці тому назад, попав я в німецький плен. Був я ранений в праву ногу. Рана не дуже опасна і скоро зажила. Але не встигла зажити рана, як приключилось інше лихо: захворів я на дизентерію. Зараз, правда, і хворість минула, але організм такий безсилий і тощий, що ледве ноги вожу. Харчів мало: 150 грам хліба в сутки і 2 рази суп, але суп то такий, що краще помиї їсти, ніж його.
Воші заїдають безпощадно. За два місяці ні разу в бані не були, білизни не міняли. Люди мруть, як мухи. Крім мене в цьому лагері знаходяться люди із Станішівки Юрко дядька Федора, Мартищенко Іван Андрійович, Старовойт Опанас, Воробей Іван Юхимович. Воробей був дуже худий, чорний як земля, ми його одвели в лазарет. Там він мабуть і помер, бо ніякої звістки про його нема. Юрко ще здоровий, ходить на роботу, на роботі годують по 3 рази в сутки. Я його насилу взнав, коли зустрілися, обріс такою бородою наче йому років 80.
Дорогий тату, спасайте нас усі гуртом, бо дні наші лічені. В таких умовах прожити довго не можна. Візьміть у старости требованіє, справки про те, що ми не комуністи і що староста ручається за нас, приїздіть сюди і визволіть нас всіма силами, бо ми помремо. Поїздом їхати тепер трудно. Краще всього кіньми. Дорогу на Мінськ розшукати не так уже й трудно. Як здоров і дома Андрій дядька Федора, то нехай приїде він, він нас швидко розшукає. Нехай захватить ще когось із собою. Коли староста свій хлопець, то краще всього було б щоб приїхав він сам. Словом, вам там дома видніше. Не щитайтесь ні з чим, спасайте нас як поскорше. Як тільки получите наші письма (а пишемо ми удвох я і Мартищенко, бо більше паперу нема) беріть пару добрих коней і рушайте до нас. Захватіть сухарів, картоплів, дещо з жирів. На декілька день харчів, бо тут тоже чимало волокити пока відпустять. Знайти нас не дуже важко. Ми знаходимося в лагері № 352, за 7 км від Мінська на захід. Центральний лагер знаходиться у Мінську, там його тоже не важко знайти. Хто їхатиме, хай захватить з собою побільше махорки, тут за махорку можна дістати все. Кінчаю. Цілую вас і обіймаю всіх. Юрко передає всім поклон, Мартищенко тоже.
Ваш Оксент
Посилаю я це письмо через людей із села ст. Соколи. Як дійде воно додому, то я знаю, що в нас ще є трохи щастя. Ваш Оксент».
 Лист Оксентія Мусієнка до батька. 6 грудня 1941 р. З родинного архіву |
Ось такий проникливий лист. Він, як і зошити із щоденниковими записами та поезіями Оксентія Мусієнка, зберігається в його родині, у племінників – Олега Степановича Коваля в Енергодарі та небог Світлани Степанівни Собіченко і Людмили Степанівни Худенко у Станішівці. А перший зошит, з якого, власне, й розпочалася вся ця історія, знаходиться в Іванківському районному історико-краєзнавчому музеї. Його ми там побачили (до певної міри, випадково) в серпні цього року, коли разом із Геннадієм Боряком [заступник директора з наукової роботи Інституту історії України НАН України, завідувач відділу спеціальних галузей історичної науки та електронних інформаційних ресурсів цього Інституту, член-кореспондент НАН України] їздили у пошуках фотодокументів 1920-х–1930-х років. Завідувачка музею Галина Миколаївна Корінна поставилася до нас дуже приязно, показувала нам фотографії, які ми сканували для бази даних, що зараз створюємо. Коли переглядали документи у вітрині, нашу увагу привернув зошит без обкладинки і без етикетки (на жаль, інформації про автора записів та час передачі зошита до музею в інвентарних книгах не було; імовірно, частина даних була втрачена до ремонту, що нещодавно відбувся в музеї). Нас вразило датування: списано цей зошит було наприкінці 1932 – на початку 1933 року. Випадково розгорнули його на сторінці запису за кінець грудня 1932 року, а там внизу сторінки слово великими літерами – «СТРАШНО». Попри красивий почерк і грамотність, важко було зрозуміти, хто ж автор, хоча майже одразу виникла ідея, що це вчитель. Перефотографувавши весь зошит, ми повернулися до Києва і розгадали цю загадку – за ключовими словами «вчитель», «Станішівка» та «Оцитель» знайшли в Інтернеті згадку про те, що в Оцителі вчителював уродженець села Станішівка поет Оксентій Мусієнко. Поки друкували з рукопису ці приголомшливі тексти, вирішили, що їх неодмінно треба опублікувати. Але зі змісту нашої знахідки випливало, що автор вів не один, а багато зошитів. Тож ми знову звернулися до Галини Миколаївни Корінної з проханням допомогти знайти когось із родичів Оксентія Мусієнка.
 Світлана Степанівна Собіченко та Людмила Степанівна Худенко біля будинку клубу та бібліотеки у с. Станішівка. 2 вересня 2020 р. |
Одночасно дізналися, що в Іванківській бібліотеці є укладена брошура із бібліографією його творів. Тому поїхали до Станішівки, де місцева бібліотекарка Наталія Оденюк разом із небогами Мусієнка зустрілися з нами, показали інші його зошити й фотографії та люб’язно дозволили їх скопіювати. Дуже багато для збереження пам’яті свого дядька зробила Людмила Степанівна Худенко, яка теж багато років пропрацювала у бібліотеці. Від небог ми дізналися, що частина зошитів зберігається в їхнього брата – Олега Степановича в Енергодарі. З ним ми також сконтактували. Допомогли тамтешні колеги. Викладач з Енергодару Валерій Синиця перефотографував матеріали, які були в Олега Степановича, в тому числі й той напівзітлілий лист із шталагу. Небіж також дуже добре обізнаний із долею свого дядька і, до речі, так само, як і він, пише вірші (наскільки ми зрозуміли, багато представників цієї родини мали й мають поетичний талант). У такий спосіб вдалося зібрати 4 зошити із записами та поезіями за 1930–1934 роки. Достеменно відомо, що це рукописи Оксентія Мусієнка, адже, по-перше, більшість із них зберігалась у його родині, по-друге, деякі зошити були підписані, по-третє, одні зошити містили посилання на зміст інших.
Решту записів сподіваємося знайти у інших родичів або в музейних колекціях. А те, що маємо наразі, уклали в збірку, що практично зверстана. Частину віршів, написаних після 1934 року, вже видавали, але сильно відредагованими, я б навіть сказала – радянізованими. Завдяки цим поезіям Оксентій Мусієнко увійшов в українську радянську літературу як «поет-фронтовик». З одного боку, це було добре, бо його легалізувало, героїзувало і вводило до радянського літературного канону. Навіть більше, завдяки цим поезіям його прийняли до Спілки письменників УРСР – уже посмертно, в середині 1980-х років, а згодом видали одну збірочку його поезій. Це було б неможливо, якби з’ясувалися справжні обставини його загибелі, адже смерть у німецькому полоні вважалася великою і незмивною ганьбою, тому родина про це мовчала.
Нашу ідею з публікацією книги із зошитами Оксентія Мусієнка у вересні підтримала Іванківська районна державна адміністрація, на друк книги вже було знайдено кошти (до слова, зовсім невеликі), але через пандемію ці гроші, як і багато інших спрямованих на культуру видатків, місцева влада передала на заробітну платню лікарям. Сподіваємося, наступний рік буде хоча б трішки легшим, та в будь-якому разі ми з Геннадієм Боряком відшукаємо можливість видати книгу.
То чому ж історія цього поета, цього юного хлопчика (на початку вчителювання йому було всього 18 років) заслуговує на те, щоби про нього пам’ятали не тільки в межах Іванківщини, а й по всій Україні? Відповідь – у його віршах.
Голод
(вірш написано 9 січня 1933 року в с. Станішівка)
Виє метелиця…
Холод…
Картина:
Грає сердито страшна хуртовина.
І на морозі в цю пору, тепер,
Боса дитина, бліда, наче смерть
Ручками в сніг занурившись, лежить
І... не голосить. І… не дрижить.
Може б спитати, де мати її,
Може б узнати, з чиєї сім’ї,
Тільки – нащо? Однаково… Нехай…
Швидше свій погляд ізвідси ховай:
Так, може, треба. Треба… Лежить…
Вже не підвестись, не жить.
Виє метелиця… День увесь так
Всі обіходять живий ще кістяк.
Хліба ніхто вже не покладе
Так вже сніжинками і припаде,
Так, як оце підібгавшись, лежить…
І… не голосить. І… не дрижить.
 Сторінка із зошита Оксентія Мусієнка з віршем «Голод». Іванківський районний історико-краєзнавчий музей |
* * *
Закрийтеся, очі!..
(написано 16 березня 1932 року у Станішівці)
Закрийтеся очі, покиньте боліть!
Умерти б на лоні без муки,
узявши наган чийсь у руки
на міть.
Болять мої очі за край, за людей,
де висне примарою голод,
де смерть сміючись, як ніколи
іде.
Болію душею за тих, що ідуть
з сліпими обличчями в далеч
і падають чорні, як галич –
в біду.
Закрийтеся очі, покиньте боліть!
Хай серце обернеться в камінь,
хай думка моя колосками
тремтить…
Можливо, літературознавці матимуть претензії до стилю, але з віршів видно, що Мусієнко ще тільки «виписувався». Він багато читав і багатьох наслідував – Маяковського, Єсєніна, Сосюру. Експериментував з різними форматами. Та його поезія цінна передусім як свідчення очевидця, людини, котра бачила те, про що писала. Більше того, розуміла, що нікому цих поезій показувати не можна. Коли Оксентія мобілізували, його записи переховував батько. За переказами небог Мусієнка, зошити поклали до скриньки й закопали. Відкопали тільки після війни – частково пошкодженими й погризеними мишами. Проте більшість із того, що бачили ми з колегою, досі можна розібрати й прочитати. Це кілька поем і вірші, з яких нас цікавить близько 60-ти, написаних у 1930–1934 роках і досі не публікованих. До речі, ще 1931 року автор почав писати про голод, який охопив села на Київщині. У Мусієнка про це сказано досить відверто. І про те, як у 1931–1932 роках, намагаючись урятуватися, люди залишали свої родини та їхали з села у пошуках заробітків, зокрема на Донбас. Крім того, поезії мають чітку локалізацію.
Серед нововиявленого доробку Оксентія Мусієнка також кілька прозових творів, які він називає поемами і які за своїм стилем справді схожі на поеми.
Про що шептав вітер
(прозова поема, червень–липень 1932 року, уривки)
… ПРО ЩО ШЕПТАВ ВІТЕР…
(поема)
Пролог
Шептав вітер весняної ночі. Перегортав листи непочатої книги і навівав сум-журбу для людей знедолених працею, розтерзаних, убогих… Розгортав болючі думки про прийдешні покоління, що прийдуть покалічені з туману будучини невідомо коли і якими шляхами.
І
Ой. Тиша-тиша в тій хатині запанувала! Могильна тиша…
Бо у дворі почулися кроки і повз низеньке вікно промайнула висока, в плечах зігнута постать. Ще не проскрипіли двери, ще не показалась давно чекана на дверях кострубата тінь, – а вже з кутка в куток розкотилось таке тривожне й радісне:
– Батько!!
Зникла зосередкована тиша, зник чийсь і спокій, зникла і… радість на яку потрачено так багато надій, бо коли прочинилися двери, і четверо дітей галасуючи вхопились за батькові поли, а батько тільки матюкнувся сціпівши зуби і впав на лаву, – тоді зникла і радість…
Діти знову розбіглись по своїх кутках і в кожного в них в очах застигло болюче питання: «Адже ж батько обіцяв хліба принести?» – і турботними очима переглядались перш одне на одного, потім на батька, що зігнутий сидів на лаві так і не випускаючи з рук сокири, що з нею ввійшов у хату. І коли б не закричало біля порога найменше дитинча, а слідом за ним не простогнала на печі здається всіма вже забута мати, – не знати скільки б він ще так просидів закаменівши.
А цей крик дитини, цей голодний крик!.. Він вхопив за душу, здавив горло, і от не можна дихати – давить, пече…
Брязнула об підлогу сокіра і знову скрипнули двери, але вже не так повільно, як спочатку, а швидко гаркнувши від енергійної руки, від чого задзвеніли латані шибки на вікнах та горщики, що рядком на полиці стояли.
– Архипе!.. – простогнала жінка, але цей голос далеко не долинув, він закрутивсь на печі і незабаром зник безслідно. Діти кинулись до матери, а вона вже зовсім безсила, напівсмертна – підвелась зібравши ще останні сили, поцілувала четверо білявеньких дітей востаннє милосердно, так, як завжди цілує мати своїх дітей востаннє, потім йойкнула і – худе, холодне тіло впало в лахміття, що нерівними купками лежало на печі.
Мале кинулось матері на груди, але найстарший зробив застережливий рух і відтяг його від матері.
– Не турбуйте, нехай спить мама.
І знову застигла тиша, щоб не порушити материн сон. І знову сиділи діти мовчки і на щось чекали…
… А мати спала.
<…>
А Архип думав <…>
Що трапилось? – повстає питання перед Архипом, і в цей час скупчується в голові юрма думок.
Печальні думи!
Забирають хліб…
Везуть хліб…
Везуть хліб… останній!
Витягають все, останню корівчину,
останній спокій душі…
Кому? Куди? Для кого?
… І рве рука волосся на голові, і важко дихають груди.
Архип думає, Архип вирішає, вирішає твердо, твердо вирішає Архип! – і від цього заспокоєний засипає.
А на завтра ні Архипа, ні дітей його в селі на стало.
<…>
Заросла й Архипова хатина.
Як пішов – не вернувся. Кажуть тільки, що в місті один чоловік впав під трамвай, а на майдані бачили четверо білявеньких дітей, що сиділи на простеленій ряднині під телеграфним стовпом. Біля них лежало чотири рівненькі шматочки черствого хліба та зелений жмут цибулиння.
Вони страдними очима дивились на сонце, аж поки воно не сховалося за високими банями манастиря – чекали на батька.
А батько не вертався. Покинув на віки-вічні, щоб розбрелись по-під мурами й самі собі шукали дорогу до життя чи… смерти.
Така їх доля…
Ці поетичні документи дають дуже багато інформації. Крім того, у Мусієнка чимало віршів із промовистими назвами (скажімо, «Хахландіє»), які за своїм змістом, як справедливо сказав його небіж Олег Степанович, «антирадянські». Вони дійсно такі і є. В його поезії часто звучить мотив спротиву («Народе обшарпаний, затурканий дурними словами – встань! Устань!..»). Мусієнко, наприклад, пише, що не буде членом комуністичного союзу молоді. А один із віршів – «Голова» – розповідає про голову колгоспу, який намагався врятувати своїх односельців від вилучення всього хліба. За ним приїхали чекісти, але селяни голову не видали. Зрештою, його затримали, сильно побили та забрали…
Узагалі дивовижно, як, маючи такі погляди, Оксентій Мусієнко зміг вижити. Причому, навчаючись в інститутах і викладаючи в школах, де неодмінно працювали й чекісти. Або ж села, в яких він бував, знаходилися задалеко від міста. Або жив серед людей, які, знаючи про його погляди, не видали його. Або вони й самі ці погляди поділяли. Залишається багато питань, на які потрібно шукати відповідей. Але я впевнена, що публікація віршів та записів Мусієнка спонукає людей читати й аналізувати.
Ці свідчення доби цікаві ще й тим, що рідкісні. У нас правді обмаль документів у форматі щоденникових нотаток і поезій. Тож хочу подякувати його родичам і всім, хто, попри все, зберігав ці документи, а також колегам, які в різний спосіб консультували нас, коли ми намагалися з’ясувати долю Оксентія Мусієнка і зрозуміти, що він написав».
За інформацією Інституту історії України НАН України
та Пресслужби НАН України