View message

Валентина Борисенко зауважує: «Як відомо, українська культура своїми особливостями, у першу чергу, завдячує землеробству та скотарству. Водночас протягом віків вона підпадала під вплив культур інших етнічних груп та племінних спільнот, які в різні історичні періоди мігрували землями сучасної України або ж осідали серед місцевого населення. І це швидше досягнення, аніж недолік, адже давня автохтонна культура завдяки взаємовпливам тільки збагачувалася. Одним із наслідків землеробсько-скотарського типу господарювання є культ хліба, який суттєво вплинув на символіку родинної та календарної обрядовості українців. Його справедливо можна вважати феноменом народної культури і незамінним компонентом духовних цінностей.  Без обрядового печива на території України не обходилося жодне свято народного календаря та жоден з обрядів сімейного циклу».

Щодо зимової обрядовості українців, пов’язаної з хлібом авторка зазначає: «Культ хліба з його глибокою символікою особливо простежується в різдвяному циклі свят. Зокрема,  архаїчним є використання зерна в необмолоченому снопові – дідухові, у засіванні зерном на Василя (14 січня). Окрім того, давньою поминальною стравою із зерна є кутя (коливо), яку традиційно готували на Святвечір з метою вшанування пам’яті про пращурів та забезпечення добробуту і щастя на цілий рік. Без спеціальних обрядових хлібів (книші, книшики, крачуни, колачі (калачі) тощо) не обходилися й під час ритуальних дій, спрямованих на зміцнення родових зв’язків.  Книш – це звичайна кругла паляниця, зрідка з невеликою булочкою зверху, яку називали «душа». У матеріалах дослідників зустрічається такий опис цього хліба: «Книші вироблялися так: вироблявся хліб звичайний, а зверху накладали маленьке хлібенятко, що називали його «душею», – це саме для духів, чи, як казали, для душі». Книші різної величини ставили на покуті поряд з узваром та кутею, ними обдаровували посівальників, щедрувальників. (...) З калачами несли вечерю до діда й баби, хрещених батьків, часом і до баби-повитухи. Дотепер, особливо у західних регіонах України, випікають різного виду різдвяні калачі, які на Святвечір ставлять на столі із запаленою свічкою. Загалом плетений круглий чи продовгуватий калач в народі вважали поминальним обрядовим хлібом. (...) На території Закарпаття та Подністров’я особливим традиційним хлібом, що використовувався у різдвяній обрядовості, був крачун (корочун, карачун). Він мав переважно вигляд великої білої хлібини або плетеного калача. Подекуди його посипали зерном. Навіть і сьогодні дехто називає крачуном куплену в магазині на різдвяні свята хлібину. Його символіка неоднозначно трактувалася різними вченими. Деякі з них вважали, що він за символікою наближений до дідуха, книша. (...)

До 14 січня на території Правобережної України та Східних Карпат випікали обрядовий хліб, який подекуди називали «Василем». Господар або господиня у чоловічій шапці виходили до води і купали в ній тричі хліб, промовляючи: «Не купає ся хліб у воді, але я в здоров’ю і силі». Набираючи воду до коновки, приказували: «Не беру води, але мід і вино». Прийшовши до хати, хліб клали на голову всім домашнім зі словами: «Абисьте були такі величні, як Василь величний». На різдвяні свята випікали також багато різноманітних пиріжків з начинкою, якими пригощали гостей, колядників, щедрувальників, посівальників. Головним святковим подарунком на Різдво був обрядовий хліб, який, перш за все, мав сприяти добробуту господаря. Про це свідчать фольклорні тексти з Поділля, які виголошували колядники під час отримання нагороди за коляди: «Дарує нас цей пан (ця пані) калачами, червоними (червонець - загальна назва золотих монет), даруй їм, Боже, щастя, здоровля, кілько в цім калачі є зерен, чи кілько в цім червонім є карбочок (засічок на гурті монети), дай йому тілько в загороді овечок, курей, свиней, качок, гусей, корів і волів». З часом різдвяний обрядовий хліб витіснили цукерки та гроші».

Про весняні традиції українського хлібопечення історикиня оповідає наступне: «Весняний цикл обрядів зосереджений довкола давніх традицій зустрічі весни та святкування Великодня. Починається він з Великого посту, з яким пов’язана традиція випікання жиляників. Це пісні коржі, які споживають з капустою та хроном, що є обов’язковим у перший день посту. І хоча в цей період споживають багато хліба, коржів, не всі вони мають ритуальне значення. На свято Сорок святих (22 березня), в день весняного рівнодення, випікають сорок калачів або сорок коржиків. Їх роблять у вигляді жайворонків та роздають дітям, котрі своїми веселощами в подяку за обрядове печиво «розбурхують» сплячу природу. У деяких регіонах таке печиво так і називається – жайворонки.  На Благовіщення (7 квітня), згідно з віруванннями, земля пробуджується від сну і розкривається для росту всякого зілля. Відома давня традиція випікати перед цим днем прісне печиво буслові лапи. Його роблять у формі лап лелеки або борони, плуга, серпа, пташиного гнізда, що свідчить про давню аграрну символіку. Цей архаїчний звичай побутував серед українців Підляшшя, Полісся, Поділля аж до середини минулого сторіччя. Інша назва печива – галепи. Його давали дітям, і ті вибігали на подвір’я зустрічати приліт бусла (лелеки). (...) На Поділлі вгору підносили шматок хліба або коржик. У звичаї випікати обрядове благовіщенське печиво вчені вбачають сліди архаїчних символічних дій, направлених на зародження життя на землі: лелека – символ нового життя, борона означає обробіток ґрунту, а серп – збирання врожаю. Ще один важливий обряд відбувається у середу четвертого тижня посту, коли Великий піст ламається навпіл. У народі цей день називається Хрестці або Середохрестя. Цього дня майже повсюдно в Україні пекли пшеничні хрести – щоб був добрий урожай на пшеницю. Частину печива з’їдали на Середохрестя, а найбільшого хреста зберігали. Його беруть з собою, коли йдуть перший раз у поле сіяти яровину. Тоді печиво-хрест кладуть на рушничку посеред ниви. Коли доорюють до нього, то з’їдають, а шматочок приносять додому і дають дітям. Також пильнують, аби хто інший не з’їв хреста на полі, адже це поганий знак – на недорід.  На Великдень найбільш стійкою гастрономічною традицією, що не зникла навіть в часи атеїстичного терору, є фарбування крашанок і випікання баб. Їх робили з тіста з великою кількістю яєць, а також сирні. До цього обрядового хліба ставилися особливо побожно: з вдало випеченою бабкою пов’язували хорошу долю на весь рік. Як виростала висока та пухка – це означало добру вістку на життя і добробут. Великодні бабки печуть також на проводи – весняні поминальні дні через тиждень після Великодня. Ці паски несуть на могили своїх родичів. Тепер обрядове печиво виробляють кондитерські та промислові хлібопекарні у містах. Але у віддалених селах господині за традицією випікають великодні баби у печі, яку для цієї оказії бережуть на літніх кухнях. Зрештою, сучасні соціальні мережі під'юджують кухарів, блогерів, господарів та господинь відроджувати родинні рецепти та хизуватись спеченими власноруч пасками, бабками».

За інформацією ресурсу «їzhakultura»