View message

Доктор філологічних наук Тетяна Рязанцева (фото – з Facebook-профілю вченої)

«Святий Миколай вважається реальною історичною постаттю. Відомо, що він народився наприкінці ІІІ ст. н.е. (приблизно між 270 і 277 роками), а помер 6 грудня 352 року (за іншими джерелами, 342 року). Тож саме 6 грудня відзначають день його пам’яті (за юліанським календарем – 19 грудня). Рідне місто Миколая – Міри Лікійські (саме тому його ще називають Миколаєм Мірлікійським) знаходилося в Лікії (історичній області у Греції), яка на час його народження перебувала у складі Римської імперії (нині ці землі належать Туреччині). У цьому регіоні Миколай прожив фактично все своє життя, досить насичене й діяльне: він багато подорожував і допомагав людям, нікому не відмовляючи. Як стверджують писемні джерела, він «творив дива», зокрема рятував потопельників, воскрешав мертвих, за що по смерті був віднесений до лику святих. Він брав активну участь у житті тогочасної християнської спільноти й досить швидко став єпископом. Був учасником знаменитого Нікейського собору 325 року, на якому обговорювалися важливі питання християнської доктрини, і, за переказами, дав ляпаса єресіарху Арію. До речі, цей момент зображено на фресці Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври – на стіні навпроти вівтаря.

Триптих «Три легенди про Святого Миколая» нідерландського живописця XV–XVI століть Ґерарда Давіда (джерело: artuk.org)

…Після завоювання Візантії турками-сельджуками почалися гоніння на християн, і християнська громада, побоюючись знищення мощів Святого Миколая, з допомогою італійських моряків і купців вивезла їх 1087 року до портового міста Барі (нині це адміністративний центр однойменної провінції в області Апулія, Італійська Республіка), де вони зберігаються й досі, у соборі Базиліка де Сан-Нікола. Через це італійці ще називають Святого Миколая Барійським.

Базиліка де Сан-Нікола у Барі (фото: bari.ilquotidianoitaliano.com)

Мощі вже двічі ставали об’єктом наукової уваги. Уперше їх було дозволено дослідити 1953 року. Тоді професор анатомії Луїджі Мартіно виконав багато антропологічних вимірювань і досить докладно описав уміст саркофагу. На основі фотографій і результатів рентгеноскопії вдалося встановити, що Святий Миколай мав середню статуру (був худорлявим чоловіком не дуже високого зросту), на схилі літ страждав від артриту й помер у віці близько 73-х років.

Професор Луїджі Мартіно (праворуч) оглядає череп людини, котрий, як вважається, належить, Миколаю – єпископу Мирлікійському (фото: stnicholascenter.org)

2004 року дослідження продовжили фахівці Манчестерського університету (Велика Британія) на чолі з антропологинею Керолайн Вілкінсон. Вони з’ясували, що людина, якій належать ці рештки, зазнала травми носа, і за допомогою сучасних технологій спробували відновити її (людини) зовнішність. Це все, що нині відомо про Святого Миколая як людину, проте дослідження тривають.

Реконструкції зовнішності Миколая Мирлікійського за версією фахівців Манчестерського університету (ліворуч; джерело: www.manchester.ac.uk) та Ліверпульського університету Джона Мура (праворуч; джерело: www.ljmu.ac.uk)

Святому Миколаєві приписується чимало різноманітних обов’язків. Він вважається заступником не лише дітей, а й деяких категорій дорослих, передусім моряків (невипадково його називають також Миколою Мокрим і дуже шанують у Греції, Нідерландах та інших морських країнах), пекарів (передусім тих, які випікають хліб) і, як не дивно, крадіїв. Та в контексті зимового циклу свят ця фігура асоціюється з різдвяною атмосферою, дітьми та подарунками. Стосовно дітей, здається, все зрозуміло: за переказами, Святий Миколай повернув до життя трьох убитих дітей. Але подарунковий елемент бере початок із зовсім недитячої історії. За легендою, в одній місцевості з Миколаєм мешкав зубожілий чоловік, який колись був дуже заможним. Він мав трьох доньок, яких не брали заміж, бо він не міг дати їм посагу. Батько був у страшному розпачі і навіть подумував зробити з них повій, але ця історія дійшла до Святого Миколая, котрий вирішив таємно допомогти родині. Три ночі поспіль він залишав у їхній оселі по одному капшуку із золотом. У першу і другу ніч кидав подарунок у вікно, на третю ніч, аби уникнути викриття, підкинув подарунок через димар. Звідси й походить розповідь про те, що Санта Клаус потрапляє до приміщень через дах, та традиція викладати різдвяні подарунки біля комина. Історія ж про родину з трьома доньками мала продовження: батько дізнався про особу благодійника і прийшов подякувати Миколаєві, на що той відповів, що він є лиш інструментом у руках Божих.

Картина «Святий Миколай відвідує оселю збіднілого аристократа, батька трьох доньок» пензля Якоба Йорданса, фламандського художника XVII століття (джерело: artnet.com)

Однак у Західній Європі Святий Миколай «працює» на свята не сам – за народними віруваннями, йому допомагає ціла когорта різноманітних персонажів, часом досить дивних і навіть страшних. У Нідерландах це – Чорний Пітер, ім’я якого має два тлумачення: він чорний або ж тому, що, як вважається, походить із Африки, або ж тому, що забруднився сажею, бо постійно стрибає в димарі, розносячи подарунки дітям.

Святий Миколай і Чорний Пітер на листівках та ілюстраціях (джерела: animaatjes.nl, expatshaarlem.nl, krabbelplaatjes.nl, nl.pinterest.com, pinterest.es, rebonieuws.nl, sbs.com.au)

До речі, в Нідерландах побутує цікава традиція залишати для Святого Миколая бодай горнятко кави, щоб він міг трохи перепочити й зігрітися. Особливу шану в цій країні віддавали і Дню Святого Миколая: всі мешканці, чия професія так чи інакше пов’язана з морем, мали цього дня відбути службу в церкві, а дорогою додому – неодмінно придбати дітям невеликі подаруночки, що вважалися своєрідним вступом до справжніх подарунків на Різдво. Мандаринки під ялинку – теж голландська традиція, з тією лиш відмінністю, що це був один із атрибутів саме Дня Святого Миколая, а не Різдва.

Традиційні нідерландські подарунки для дітей до Дня Святого Миколая (фото: seedsofhappiness.com)

На теренах Австрії, а також у деяких районах Словенії та Німеччини Святого Миколая в різдвяний період доповнює Крампус – персонаж, який відповідає, так би мовити, за карально-педагогічну частину їхньої спільної роботи: наскільки Святий Миколай добрий і милосердний, настільки ж Крампус страшний і безжальний. Назва останнього походить від давньонімецького слова, що позначало когтистість, хапання. Зображували Крампуса у вигляді чорта – чорного, рогатого, з довжелезним яскраво-червоним язиком. За повір’ям, на свята він відвідує неслухняних дітей, яких збирає до свого мішка. Інші атрибути цього демона – різки, вугілля і навіть кайданки, в які він заковує дітей вервечкою і забирає до пекла чи печери, де їх мучать.

Старовинні різдвяні листівки із зображенням Крампуса (джерела: flashbak.com, umbrellapm.co.uk, petitepointplace.tumblr.com)

На деяких старих малюнках і листівках Святий Миколай і Крампус приходять до дитини разом, і, не знаючи, чого очікувати – подарунків чи покарань – вона сама має зважити свою поведінку за минулий рік та отримати те, що заслужила.

Святий Миколай і Крампус на старовинних листівках та ілюстраціях (джерела: atlasobscura.com, sincerelysincera.home.blog, travelsandtomes.com, kmeckiglas.com, es.wikipedia.org)

Слід зауважити, що Різдво – це дуже особливе свято, яке має християнське наповнення, але язичницьке коріння. Воно приурочене до зимового сонцевороту (дня зимового сонцестояння), а отже, символізує прокидання, оновлення, відродження, поліпшення, силу і плодючість. З огляду на це, деякі дослідники вбачають в образі Крампуса демона плодючості, котрого в давнину уявляли у вигляді цапа. На користь цієї гіпотези свідчать і такі елементи ритуалів плодючості, як різки (зазвичай березові), і процес побиття ними. Тож цей персонаж демонструє всю складність концепту Різдва та розмаїття його джерел.

До слова, в деяких європейських країнах Різдво є шанованим, але не головним святом фольклорного року. У Латвії, скажімо, більше акцентується на літньому сонцестоянні – Ліго (або ж Янів день – те саме, що Івана Купала в Україні), проте тамтешні різдвяні традиції, як і всюди, мають цікаві місцеві особливості. А латвійські ще й навдивовижу подібні до українських. По-перше, там так само готують ритуальні страви (щоправда, їх не 12, а 9), і на столі важливо мати хліб, сіль та вогонь як символи добробуту. По-друге, в оселі розвішують «пузурі» – рухливі геометричні прикраси, що нагадують українського солом’яного павучка. Їхнє ритуальне призначення – відганяти від хати все лихе.

Латвійські пузурі (фото: twitter.com/LVinEU/, la.lv)

Не в усіх країнах Святий Миколай виступає головним дарувальником на зимові свята. Наприклад, в Італії цю функцію виконує фея Бефана, або ж різдвяна відьма. Щоправда, пора її відвідин настає після Різдва, а саме – на Богоявлення, від назви якого («Епіфанія») і походить ім’я феї. За народними уявленнями, Бефана відзначається норовливим характером, літає на мітлі, а подарунки виймає з великого кошика, до якого забирає дітей за погану поведінку. Цей персонаж зберіг виразне міфологічне коріння – риси богині нового року з давньоримського пантеону.

Італійки з Локани (П’ємонт, Республіка Італія) в образі феї Бефани (фото: it.wikipedia.org)

Водночас, фольклорна традиція пов’язує Бефану з царями-волхвами (або ж королями-чарівниками), які прийшли зі Сходу вклонитися немовляті Ісусу і принесли йому дари. За легендою, в оселі Бефани монархи зупинилися перепочити на своєму довгому шляху і запрошували її з собою, щоби разом вшанувати новонародженого. Проте вона відмовилася й відтоді мусить ходити світом і обдаровувати всіх дітей. До речі, Бефана має чудове літературне втілення: відомий італійський письменник Джанні Родарі зробив її однією з дійових осіб різдвяної казки «Подорож Блакитної Стріли» – чарівницею-майже Баронесою.

Картина «Поклоніння волхвів» американського художника ХІХ–ХХ століть Генрі Сіддонса Мовбрі (джерело: commons.wikimedia.org)

Самі королі-чарівники відіграють роль святкових дарувальників в Іспанії і, як і Бефана, приходять уже по Різдві. Урочисте «прибуття з-за моря» (як вважається, з Африки) їхнього судна є подією національного масштабу і транслюється телебаченням у режимі реального часу. Глядачам показують, як вони перетинають кордон, висаджуються на берег, виводять навантажених подарунками слонів і верблюдів, що мають дійти до кожної оселі.

Але подекуди в Європі трапляються й майже некомерціалізовані святкування Різдва, з поверненням до фольклорного коріння. Наприклад, в Ісландії, де дуже шанують національні традиції та дбають про збереження власної ідентичності. Головними персонажами тамтешнього святкування Різдва є постаті радше страшні, ніж «ванільно-карамельні». Серед них вирізняється Ґріла (Ґрула) – відьма з роду гірських тролів, жорстока і потворна (різні джерела приписують їй від 15-ти до 40-а хвостів), котра мешкає в печері у засніженій місцині, що ніколи точно не локалізується. З Різдвом вона почала асоціюватися лише в текстах ХІІІ століття. На думку ісландських етнографів, Ґріла уособлює небезпеки зими, котра в Ісландії може бути дуже суворою. За уявленнями, вона ходить з мішком і гострим ножем (або навіть мечем), вишукуючи не просто неслухів, а дітей, які вередували саме впродовж Різдвяного посту і нарікали, що їм не дають м’яса. Вона їх ріже і варить собі людожерську страву.

Тролевідьма Ґріла не в найвідразливіших своїх утіленнях. Малюнки сучасних художників (джерела: pinterest.com, chica-sombra.com, imgur.com)

Ґріла має родину – чоловіка (вочевидь, не одного, бо, за переказами, вона їх періодично з’їдає) та 13-х синів-тролів (імовірно, вони якось пов’язані з 13-ма тролями, які супроводжують Йоллупуккі). Відьмині діти – неабиякі бешкетники, причому кожен із них має по-своєму лихий характер, в особливий спосіб здатен шкодити господарству і має один день на рік, коли йому вільно чинити те, що він забажає: один грюкає дверима, інший доїдає все, що не заховано до шафи, третій краде виключно ковбасу тощо, за розкладом, 13 днів поспіль.

Хто є хто у родині ісландської різдвяної візьми (джерело: iceland.is)

Ісландці, перебрані йоласвейнарами – «йольськими (тобто різдвяними або святочними) хлопцями» – Ґрілиними синами-тролями у скелястій місцевості Діммуборґір на території озера Міватн (фото: thesun.co.uk)

Йольський кіт в уяві сучасних художників (джерела: pinterest.com, artstation.com, iheartreykjavik.net, holidappy.com). В ісландському фольклорі йольським котом називають міфологічну істоту (завбільшки з велику рогату худобу), що мешкає у печері відьми Ґріли і в період святок (від Святвечора до Водохреща) полює ночами на людей, які до Різдва не встигли справити собі нового вовняного одягу

Звичайно, тролів теж намагалися зробити частиною масової популярної культури, «вилюднити» їх, перетворити на іграшкових гномиків, які відповідають за подарунки. Та ісландські фольклористи й етнографи виступають проти комерціалізації персонажів національного фольклору, що спіткала, наприклад, Санта Клауса, навколо постаті якого працює ціла індустрія. В Національному музеї Ісландії у Рейк’явіку з ініціативи науковців навіть започатковано спеціальну програму, мета якої – поінформувати громадян країни про коріння і своєрідність національних різдвяних традицій, особливості святкування Різдва й інших зимових свят за часів Середньовіччя та в пізнішу добу. В одному з супровідних текстів цієї програми зазначено, що на Різдво питомо ісландськими кольорами були зовсім не поширені нині червоний і зелений, а брунатний, чорний і білий – в одяг саме таких кольорів колись убиралися місцеві мешканці.

Рухомі скульптури Ґріли та Леппалуді (одного з її чоловіків) у Рейк’явіку (фото: mentalfloss.com)

Святкова скульптура йольського кота у Рейк’явіку (джерела: icelandmonitor.mbl.is, neonbubble.com,twitter.com/bonpsi/)

Збереження національних різдвяних традицій і якнайширше ознайомлення людей із ними, як на мене, додає святу глибини, не зводячи його тільки до яскраво прикрашених ялинок, накритих смачними наїдками столів і звіту про гарну поведінку. Адже, крім давнього християнського підґрунтя, існує ще давніше – фольклорне, яке робить Різдво неповторним і яке потрібно досліджувати та популяризувати».

Старовинна різдвяна вітальна листівка (джерело: printablesantaletters.com)

P.S. Висловлюємо вдячність радіостанції «UA: Українське радіо «Культура»» й особисто пані Марині Муляр за сприяння в підготовці цього матеріалу.