View message

Доктор біологічних наук Леонід Горобець (фото – з Facebook-сторінки вченого: https://www.facebook.com/paleornithologist)

Углиб еволюції

«У Національний науково-природничий музей НАН України мене привела любов до палеонтології, від якої я поступово відходжу в бік зооархеології, та птахів, оскільки досліджувати їх, не маючи кісток для порівняння, дуже складно, а в палеонтологічному відділі Музею зберігається чудова остеологічна колекція. Вибір фаху в мене відбувся якось органічно. Пригадую, в шостому класі я намагався писати монографії: спершу про парнокопитних, потім – про риб України. Тоді ще не було моди на МАН [маються на увазі конкурси учнівських робіт, які проводить Національний центр «Мала академія наук України»], тож учителі це ніяк не стимулювали. Наприклад, на моїй паралелі навчалося близько півтораста учнів, але роботу з біології писав лиш я – таким було моє власне, внутрішнє бажання.

Цілком логічно, що далі був біологічний факультет [Київського національного університету імені Тараса Шевченка], кафедра зоології, після утворення Інституту біології та медицини на базі біофаку перейменована на кафедру екології та зоології. Я міг би працювати там і далі, бо від перейменування не встановився диктат одного наукового напряму, але переконаний, що наукові напрями живуть тільки тоді, коли є люди, які їх розвивають. Це стосується, зокрема, й зоології хордових, яка розвивалася б в університеті, якби цим займались фахівці. На жаль, люди, які могли б це зробити, з різних причин звідти відійшли.

Як формувався науковий інтерес до птахів? На це запитання можна відповісти словами Дарвіна: він вважав, що птахи настільки прекрасні, що досліджувати їх мав би будь-який джентльмен, і дивувався, чому цього не відбувається. Мені взагалі подобалися хребетні види, особливо ссавці й копитні, та про них не давали тем курсових робіт. Рептилії та амфібії, як мені, студентові, пояснили, теж не дуже популярний напрям досліджень, хоча це не зовсім так, але, до того ж, бракувало наукових керівників відповідного профілю. Тому я й подався в орнітологію, захопився нею і став орнітологом. В аспірантурі мені порекомендували займатися сучасними птахами, вивчати їх біля водопоїв та під час міграцій. Це по-своєму цікаво, адже пов’язано з кільцюванням, але, захистивши кандидатську дисертацію, я вирішив змінити напрям на користь викопних птахів. А зараз дедалі більше захоплююся птахами з археологічних пам’яток – відносно давніми, які вже контактували з людьми. Вивчаю насамперед історію фауни, те, як з’явилися певні види птахів. Нам лише здається, що після вимирання мамонтів просто встановився знайомий нам світ, в якому вже нічого не змінюється, окрім того, що деякі види зникають. Насправді все перебуває в динаміці – щось з’являється, щось зникає. Причому дещо зникає з вини людини, а дещо – з природних причин. Серед моїх наукових інтересів також використання птахів людиною: коли з’явилися домашні птахи (кури, качки, індики, домашні голуби)? Які розміри мали тогочасні птахи і з якою метою (крім приготування в їжу) їх використовували? До речі, найперше призначення давніх птахів (зокрема, курей, індиків та павичів) – ритуальне, тобто принесення в жертву. І тільки згодом люди виявили, що вони їстівні. Ще пізніше деяких птахів (наприклад бакланів) почали використовувати з ловецькою метою».

Леонід Горобець і деякі об’єкти його наукових інтересів (фото: https://www.facebook.com/paleornithologist/, https://www.facebook.com/stromatapage/)

На розкопках (фото: https://www.facebook.com/paleornithologist/)

Лабіринти систематики

«Якщо керуватися кладистичним підходом, нині найпопулярнішим і найширше вживанішим у систематиці, то птахи є не просто родичами динозаврів – вони самі динозаври. Проте було б дивно називати динозаврами, наприклад, синичок. Це все одно, що називати людей ссавцями або китоподібних – коровами: нехтується очевидна відмінність між загалом подібними видами. Тому інші наукові підходи пропонують вважати птахів нащадками динозаврів за однією з ліній.

Від динозаврів до птахів (ілюстрація: nhm.ac.uk)

До вічних суперечок слововжитку належить дискусія про те, чи є людина твариною. Відповідь на це запитання залежить від контексту. З точки зору біології – звичайно, так: на молекулярному, клітинному рівнях тощо. З точки зору права – ні.

У систематиці залишається велика плутанина з кістковими рибами, яких треба було б поділити на класи. Та оскільки це дуже важке завдання, то навряд чи хтось ризикне за нього взятися.

Часто неправильно вживається назва «амфібії» (або ж земноводні), причому навіть у класичних наукових працях і науково-популярних книжках. Наприклад, у «Шостому вимиранні» Елізабет Колберт амфібіями названо жаб, які жили на нашій планеті ще у девонський період (близько 400 млн років тому). Це певне спрощення, адже амфібії, яких ми знаємо сьогодні, сформувались відносно нещодавно – пізніше, ніж динозаври і навіть ссавці. Стародавні ж хребетні, про яких ідеться, вже не були рибами й існували на межі водного та наземного середовищ. Вони дали початок багатьом групам тварин, зокрема кільком групам рептилій (плазунів) і сучасним амфібіям. Похідних від них рептилій щонайменше три різні групи, одна з яких – це сучасні ящірки, змії та крокодили, певним чином споріднені з динозаврами та птахами, інша не має до всіх перелічених жодного стосунку, але близька до черепах, а остання – звірозубі ящери, тобто цілком окрема група рептилій, яка розвивалась у бік звірів, – вимерлі деметродони, медафозаври, пелікозаври, нащадками яких є ссавці, а з-поміж них і людина. А от між девонськими «амфібіями» та сучасними – великий провал у часі, який ще потрібно заповнити».

Казуси бінарної номенклатури

«Нові види часто називають, наприклад, на честь президентів США – Барак Обама і Дональд Трамп не виняток. Прикрий курйоз у біології стався в 1930-х роках, коли один із видів комах, знайдений на Балканах, назвали на честь Адольфа Гітлера. Цей вид має дуже малий ареал і перебуває на межі зникнення через невдалу назву, причому перейменування, вочевидь, не вирішить проблеми. Це не єдиний суперечливий випадок: на честь Теодора Рузвельта названо вимерлий підвид оленя, що виглядає як блюзнірство, адже Рузвельт був не просто відомим мисливцем, а й браконьєром. А на честь Леніна свого часу назвали одного з плезіозаврів, що одночасно обурило і комуністів (бо ім’я «вождя» присвоїли «доісторичній потворі»), і їхніх противників (бо згадку про творця одного з тоталітарних режимів закріпили в науці). Теоретично, назвати новий вид відкривач може і на честь себе самого, це не заборонено, але трапляється вкрай рідко».

Рідкісна комаха Anoftalmus hitlerii (фото: commons.wikimedia.org, carabidae.org)

Строката «Стромата»

[У січні 2020 року в соціальній мережі Facebook Леонід Горобець створив власний науково-популярний блог «Стромата» (у перекладі з давньогрецької – «клаптикова ковдра»)]: «Стиль, яким я пишу, досить давній і зустрічається ще в однойменній збірці Климента Олександрійського, «Строкатих історіях» античного автора Клавдія Еліана та середньовічних «Ізборниках» чернігівського князя Святослава Ярославича. Ці твори позиціонувалися не тільки як щоденник для себе, а й як нотатник, який слід передати наступним поколінням. Я теж за якийсь час роботи помітив, що трапляється багато цікавої інформації, яку не хочеться забути і яка могла б зацікавити інших. Тобто блог «Стромата» – це мій власний нотатник, тому я навмисно не монетизую і не рекламую його. Пишу тоді й так, коли і як «ляже на душу». І тільки те, що мене зацікавило. Про природу, зокрема про різних тварин та їхнє минуле, трохи про палеонтологію і зрідка про астрономію. Часом хочеться торкнутися таких фундаментальних тем, як наукова методологія та місце науки в сучасному світі, але вони надто складні й дискусійні.

Важко оцінити, які дописи найвдаліші, тому що для мене це певний експеримент. Буває, сам дивуюся, коли найширший відгук знаходить інформація, підготовка якої майже не завдала мені клопоту, натомість на тексти, з якими працював ретельно й довго, реакція млява. Проте за об’єктивними показниками – кількістю вподобань (2 тисячі) та охопленням аудиторії (понад 200 тисяч) – рекорд поки що утримує жартівливий пост про плутанину з науковими й кулінарними назвами риб, в якому наукової інформації практично немає. Якщо коротко, суть цього допису така: у банки з сардинами в олії кладуть переважно оселедеців. Самі сардини продаються, як правило, в маленькій прямокутній тарі. Тюлька ж це конкретний вид, Clupeonella delicatula, а кількою називають будь-яку дрібну оселедцеву рибу, зокрема шпроту й анчоус. Самі шпроти часто продають як кільку і так далі. Як бачите, в харчовій промисловості досить вільно поводяться з назвами, але українське законодавство цього не забороняє. Напевно, ще Ґете зауважував, що термінологію для анатомії тварин сформували коновали, м’ясники, мисливці й зоологи. До назв тварин теж доклали руку не тільки науковці, а й рибалки та кулінари. І буває складно з’ясувати, хто, коли, що і на честь кого/чого назвав».

Скріншот того самого найпопулярнішого наразі посту «Стромати» (джерело: https://www.facebook.com/stromatapage/posts/965713333895872)

Труднощі перекладу

«Плутанину в термінологію часом вносять також мовні дуалі (у нас вони, як правило, українсько-російські), або ж так звані удавані друзі перекладачів. Наприклад, «жаба»/«лягушка»: вид, який по-українськи називається жабою, в російській мові використовується на позначення зовсім іншого виду, відомого українцям як «ропуха». Це вкрита пухирцюватою шкірою амфібія, котра здебільшого уникає водойм і наближається до них хіба що на зимівлю.

Ропуха звичайна (фото: commons.wikimedia.org)

Та ж проблема і з «чайками»/«мартинами»: береговий птах, якого ми звикли помилково називати чайкою, насправді є мартином, слово «чайка» в цьому випадку – калька з російської, а в українській мові вживається на позначення дрібної красивої чорно-білої чубатої пташки, по-російськи відомої як «чибис». Досі не покладено край дискусії про дуалі «сарна»/«серна», «козуля»/«косуля». Деякі теріологи вважають, що вид невеликих оленів, у російській відомих як «косуля», українською варто називати «сарна», а близькоспоріднених із ними копитних, що стрибають горами (зокрема, Альпійськими), – «козиця» (російською – «серна»). Наразі важко сказати, чи є вагомі підстави для такого розмежування, чи це лиш особисте бачення конкретного фахівця. Бо, наприклад, як на мене, не досить аргументовано українською називати дикобраза їжатцем. А от назва «мамонт» використовується лише у російській мові, українською слід говорити «мамут»».

Сон розуму

«Дехто досі вірить, що можна «заразитися» бородавками, якщо торкнутися ропухи. Звичайно, це неправда і забобон. До рук не варто брати кумок (це такі жабки темного забарвлення, з характерним червоним чи помаранчевим плямистим черевцем), але зовсім з іншої причини: їхня шкіра містить слабку отруту, що викликає неприємні відчуття, потрапляючи на слизові оболонки – скажімо, на кутики вуст і очей, – хоча, повторюю, смертельної загрози людині не становить. А шкіра ропухи, навпаки, має навіть бактерицидні властивості.

Угорі – кумка червоночерева (фото: ecomagazin.ro,zelene.net), внизу – кумка жовточерева (фото: digitale-naturfotos.de, ranamania.it)

У середовищі любителів наркотичних речовин поширений іще один міф про цих тварин: в Інтернеті подейкують, що зі шкіри амфібій можна отримати наркотик. Навряд чи це твердження підкріплене експериментально, бо теоретично речовину буфотонін, про яку йдеться, можна синтезувати тільки в лабораторних умовах. Крім того, на відміну від наркотиків рослинного походження, він принципово не здатен подразнювати ділянки мозку, що відповідають за задоволення. Припускаю також, що запах має бути дуже й дуже специфічний.

Від забобонів страждають і рептилії. Гадаю, наші етнографи могли би присвятити цій темі окреме дослідження. З одним таким випадком мені довелося зіткнутись особисто – в селі на Канівщині. Від молодого й психічно здорового місцевого мешканця я наслухався чимало дуже дивних речей. Хоча забобон, про який він розповів, для самих тварин є, радше, позитивним: побутує думка, що якщо вбити гадюку, то її «приятельки» неодмінно помстяться. Щоправда, як запевняв той чоловік, він бачив не звичайну гадюку, а «зміїну королеву», про що нібито свідчила корона на її голові. Користувач із Сумської області, який залишив коментар у моєму блозі, розповів, що в дитинстві йому забороняли приносити додому черепах, «аби з хатою не сталось якого лиха». Та, на жаль, більшість забобонів небезпечні для тварин. Не буду їх озвучувати, щоб не давати деяким людям інструкцію до дії, але загальна суть вірувань така: зустрівши ту чи ту тварину, треба її знищити, інакше хата згорить, смерть спіткає тощо. До речі, частина з цих забобонів не обов’язково сягають корінням сивої давнини і цілком могли з’явитися порівняно нещодавно. Один із найпоказовіших і найжахливіших аргументів на користь цієї думки – ставлення до людей-альбіносів в Африці. Вважається, що вони володіють магічною силою, тож їхнє тіло можна використовувати для виготовлення лікарських засобів. Цей забобон з’явився та прижився вже на межі ХХ і ХХІ століть, ним ми «завдячуємо» африканському кінематографу. З українцями відбувається так само – деякі переконання зникають, інші з’являються. Та хай як забобони шокують, вивчати їх потрібно бодай для того, щоб аргументовано спростовувати. З невідомим завжди важче боротися».

Кусючі й отруйні

«Якщо вкусила змія, передусім потрібно зняти одяг із місця укусу, бо на тканині залишається, як правило, чимало отрути, а потім – подбати про транспортування потерпілого до медичного закладу. На щастя, в цій ситуації рахунок іде не на хвилини, а на години. Якщо інцидент стався поза населеним пунктом або на його околицях, то головне завдання – дістатися траси з рівним покриттям, лягти на узбіччі (що важливо, в тіні або ж, за можливості, створити собі тінь самотужки, але не залишатися на пекучому сонці) та чекати на допомогу. Для прискорення виведення отрути з організму потрібно пити багато води, в жодному разі не алкоголю, як мені, наприклад, радили на вже згаданій Канівщині. А от чого точно не варто робити, то це різати і припалювати рану. Відсмоктувати з неї отруту теж не рекомендується – цим ви тільки пришвидшите її засвоєння та ще й ризикуєте підхопити різноманітні недуги, якщо допомагаєте не собі, а іншій людині.

Ліворуч – гадюка звичайна (фото: viivilla.se), праворуч – гадюка степова (фото: alchetron.com)

Від зміїних укусів в Україні зазвичай не помирають. Украй рідкісні (в середньому – раз на рік) летальні випадки стаються здебільшого з вини самого потерпілого, через незнання. Наприклад, 2014 року на Тернопільщині після укусу помер чоловік, який з дитинства мав хворе серце і замість звернутися до лікаря пішов до знахарки. Кілька років тому молодий чоловік загинув на Чернігівщині. Судячи з повідомлень ЗМІ, він босоніж косив стерню, укол якої цілком можна сплутати з укусом гадюки, і звернувся по медичну допомогу лише наступного дня, згаяв час. Зміїна отрута стала фатальною для чабана на Прикарпатті, бо він задовго перебував на сонці. Тобто у більшості таких випадків ключову роль відіграють саме супутні обставини.

Найнебезпечніша істота української фауни – павук каракурт, який зустрічається у степовій зоні. За різними оцінками, від його отрути помирає 1-2% укушених. Для нашої країни це рекорд. Місце каракуртового укусу потрібно припалити, причому терміново, в перші ж хвилини: прикласти до ранки незапаленого сірника, інший сірник запалити і піднести його вогонь до першого. В момент спалаху температура горіння точково дуже висока, тож отрута, як і будь-який білок, руйнується. Але найкраще – запобігти цій неприємній ситуації. Перебуваючи у степових регіонах, по-перше, будьте уважні й оминайте місця, де живуть каракурти (зарості бур’янів), а по-друге, заздалегідь перевіряйте закрите взуття – струшуйте кросівки, чоботи, черевики. Це суттєво спростить і убезпечить ваше життя.

Отруйні в Україні й кілька видів риб. Найбільшою є ймовірність зустрітися з морським йоржем, який мешкає в заростях на мілководді. На нього зазвичай наштовхуються шукачі крабів і рапанів. І хоч укол цієї істоти дуже болючий, та жодної людської смерті у нас іще, на щастя, не спричинив. Але втрачати пильність та ігнорувати інцидент однаково не слід: потрібно негайно звернутися до лікаря, а біля потерпілого має кілька ночей чергувати людина, яка вміє робити штучне дихання.

Смертельно небезпечний – морський півень. Він живе на глибинах 15 м і більше, а отже, небезпеку становить лише для аквалангістів. Тому не пірнайте наодинці – на поверхні водойми в цей час мусить залишатися човен із бодай іще однією людиною на облавку».

Три меседжі від Леоніда Горобця

1. Бережіть природу.

2. Серед природоохоронців поширена думка, що людина тільки шкодить. Але люди чудові.

3. Усе буде добре.

Малюнки Леоніда Горобця. Угорі: ліворуч – «Пугач і заєць», праворуч – «Альпійський козел». Посередині – «Білка». Внизу – «Плямистий олень» (джерело: https://www.facebook.com/paleornithologist/, https://www.facebook.com/stromatapage/)