 |
Історик пояснює яка ситуація склалася на українських землях після зруйнування Києва татаро-монголами у ХІV столітті: «Давайте зі Сходу на Захід. На Сіверщині існують кілька великих князівств, а саме Чернігівське, Новгород-Сіверське та Стародубське князівства. В центрі України – Подільське князівство та Київське і Волинське, які мають статус «Великих князівств». А на заході – Руське королівство. На чолі всіх вказаних князівств стоять певні володарі. У нас відбулася цікава ситуація, типова для Європи: одна династія припинила існування, на її місце прийшла інша. Свого часу династія Рюриковичів поширила свою владу і таким чином об’єднала всіх цих літописних полян, деревлян, сіверян, дулібів, білих хорватів, уличів, тиверців тощо. Це і є початком тієї держави, яку ми знаємо як Русь, Київська Русь. Русь-Україна… Слід зрозуміти, в ту ж епоху подібні процеси відбувалися у всій Європі. Так, на теренах сучасної Франції народи «склеювали» династії Меровінгів, а потім Каролінгів і в решті Капетингів. Чи драматичні події в Англії, де Нормандська династія жорсткою рукою формувала єдине королівство. А потім її змінили Плантагенети, Ланкастери і Йорки. На першу половину XIV ст. на землях Руси-України фактично не залишалось через різні причини представників головних «домів» Рюриковичів, або вони значно втратили свій статус. Цей династичний вакуум одразу заповнений іншою династією Гедиміновичів. Спочатку її представники посіли Волинь, а потім доволі швидко всі інші князівства. А в 1386 р. один з Гедиміновичів – Ягайло Ольгердович, який через матір був прямим нащадком короля Данила, навіть став королем Польщі. І саме від нього пішла гілка так званих Ягеллонів. По інших наших князівствах отаборилися Коріатовичі та Ольгердовичі. З часом вони ще більше подробилися на Любартовичів. Корибутовичів та Володимировичів. Усе це були рідні, звідні та двоюрідні брати та племінники. Бачите, яка родова павутина. Я навмисно деталізую цю картину, аби було зрозуміло, що це типовий процес для всього Європейського світу. А що ж тоді Велике князівство Литовське? Всі ці князі визнавали над собою владу головного правителя – великого князя литовського. Відповідно й головним містом, куди так чи інакше сходилися всі ниті політичних відносин, на ті часи був Вільнюс. У зовнішній політиці всі згадані князі виступали спільно. Тому на наших кордонах бачимо вояків з литовських і білоруських теренів, а на півночі відповідно – українські полки. Періодично світ Гедиміновичів занурювався у вир внутрішніх усобиць і війн. І тут наші князівства теж виступали на боці того чи іншого претендента на головний престол. Волинський князь Любарт зі своєю дружиною допомагає Кейстуту під Троками. Пізніше вже новгород-сіверський Корибут повертає Ягайлу Вільнюс. Цікаво, що ці усобиці змушували деяких князів покидати рідні землі й шукати долю в інших державах. Згадаймо подільського князя Федора Коріатовича, який переселився до Закарпаття. Там він розбудував замок Паланок, більш відомий як Мукачівський, та зробив чимало для розбудови краю. Отже, у період ХІV-ХV століть всі українські землі є конгломератом князівств. Такі реалії середньовіччя. (…) Всі князівства мали власні збройні сили, карбували монети, підписували різноманітні політичні угоди. Гедиміновичі, як у свій час Рюриковичі, будують замки, зміцнюють міста, посилюють власне військо. Типова структура: князь, його двір (нащадок старовинної дружини) і далі військово-службове населення земель. Це – шляхта, пани, князі, різноманітні військові слуги нешляхетського походження, так звані панцерні, путні, посольські, ординські, міське ополчення, найманці, затяжні хоругви, союзники і т. ін. У цілому ці військові системи були подібні, але і мали свою специфіку. Наприклад, Волинь та Чернігівщина – це концентрація старовинних князівських родин: Рюриковичів та Гедиміновичів. Відповідно, у війську домінувала важка кіннота, головна військова сила тих часів. На Київщині цей прошарок був менш чисельним, але чимало було нешляхетської військової верстви. Окрім того, тут активно використовували дніпровську флотилію (звісно, такого терміну в ті часи не існувало, мова йде радше про використання річкових судів для транспортування та боїв при захисті переправ та інших цілей). Галичина (Руське королівство) мало дуже потужне середнє панство. Ця земля могла виставити до 5000 гарно озброєних вояків. Таким чином війська в цілому були ідентичними, але з власною специфікою».
Борис Черкас також розповів про військову революцію, парадигму європейського світу, де воювали наші пращури, та чи є про це документальні джерела, чи виникали ідеї поновити українську державність і хто ж такі козаки.
Наостанок науковець підсумовує: «Усе XVI – першу половину XVII ст. українці продовжують бути носіями військової культури. Так само охороняють рідні землі, беруть участь в тих чи інших військових конфліктах. Козаки так само органічно сприймали себе частиною мілітарного світу Європи, на кшталт шотландських та швейцарських найманців, німецьких ландскнехтів та рейтар. Прикладів військової активності наших пращурів на різних військових театрах чимало. Подивимось хоча б на «балтійський», як досить віддалений. Тут запорозькі кошові Самійло Кішка та Гаврило Крутневич воювали у 1601-1602 роках на теренах сучасних Латвії й Естонії, де розбили шведське військо та захопили низку замків. Згадаємо звитяги запорозького флоту на Балтійському морі 1635-го. Українська ескадра з 15 чайок, збудованих на Німані, завдала поразки шведам. Після цієї перемоги запорожці тривалий час у сильний шторм патрулювали узбережжя, перешкоджаючи висадці шведського десанту. Зі свого боку вже шведський король Густав Адольф збирався завербувати козаків на службу. Доведений документально факт, що Петро І привіз у Росію чимало майстрів з Нідерландів. Але мало хто знає, що серед них під голландськими прізвищами ховалися українські козаки. Певна їхня кількість через різні обставини потрапляли на службу, на флоти європейських країн. У ті часи Голландія була визнаним морським центром: якщо хочете стати справжнім моряком, маєте певний час послужити на кораблях Голландії. І на момент вербовки московським царем, ті українці, що вже довгий час перебували на чужині, аби повернутись до України, погоджувались на ці пропозиції. Вони були справжні професіонали: інженери, капітани, моряки. І це ще раз засвідчує, що вони почувалися в Європі своїми. Захід і схід Європи для них був єдиним світом. Подекуди, здається, що вони були більш інтегровані в Європу, аніж нинішнє покоління українців. Насправді сюжетів лише по військовій історії нашого народу дуже багато. Історики зробили чималий прорив в цьому напрямку. І, що головне, дослідження продовжуються й надалі, тому нас чекають нові відкриття!».
За інформацією агентства «АрміяInform»