На думку Віктора Крупини, якби радянська влада встигла у 1930-х роках втілити у життя плани щодо перетворення Бабиного Яру на корисну площу, він міг би не стати місцем трагедії. У роки війни у Бабиному Яру розстріляли близько 100 тисяч осіб, дві третини з яких були євреями. Місце фактично перетворилося на братську могилу і символ винищення юдеїв Києва нацистським режимом. Після Другої світової війни в Яру планували створити пам'ятник розстріляним, але наприкінці 1940-х років від цієї ідеї відмовилися. «З кінця 1940-х у Радянського союзу почалася конфронтація з Ізраїлем. СРСР планував, що Ізраїль буде його союзником на Близькому Сході, натомість молода єврейська держава обрала своїм геополітичним другом США. Тому у внутрішній політиці Радянського союзу стався крутий поворот – влада перейшла до антисемітизму і вшановувати євреїв в Радянському союзі стало небажано», – говорить учений.
Водночас після війни уся країна, і Київ у тому числі, потребувала відбудови, а відповідно – цегли. Біля Бабиного Яру працювали два Петровські цегляні заводи. Зараз на їхньому місці лишились лише кар'єрні озера. Але робота заводів гальмувалася через наявність відходів – пульпи, яку не було куди дівати. «Це питання вирішувалося у 1950-му, – розповідає Віктор Крупина. – Тоді було два варіанти. Перший – перекачування пульпи у заплаву Дніпра. А другий – складування пульпи у відрогах Бабиного Яру. Він на той час був глибоким рівчаком довжиною до 2,5 кілометрів і висотою до 50 метрів. Вмістити він міг понад 4 млн кубометрів відходів». Оскільки перекачування пульпи у Дніпро обійшлося б дорожче, а Бабин Яр і розташований ближче, і організувати перекачку пульпи туди простіше, цей проєкт можна було реалізувати, ще й вирівнявши Яр та проклавши там дорогу. Тож вибір був очевидний. За словами історика, тут було три виграшні моменти для радянської влади: забезпечити безперебійну роботу заводів, прокласти через Яр дорогу, ще й ненароком насолити геополітичному ворогу.
У Бабиному Яру було три відроги. Два менших заповнилися першими, аварія сталася на третьому, найбільшому. Технологія замиву передбачала, що відходи розріджуються водою, перекачуються до Яру впродовж восьми годин, вісім годин відстоюються, аби увесь бруд осів, а потім впродовж восьми годин вода відкачується. «Мало того, що сам проєкт, який був експериментальним для СРСР, був недосконалий, до того ж його вимоги були порушені. Труби, які відкачували воду, були тоншими і не порались з такою кількістю води. Це по-перше. По-друге, сама дамба була зроблена майже з того ж матеріалу, яким відрог заповнювали. Ну і, кінець кінцем, робітники заводів намагалися перевиконати виробничі плани і намивали Яр "під саме горло"», — розповідає історик. Деякі джерела також стверджують, що заводи працювали у три зміни, що взагалі не давало достатньо часу на відстій суміші і відкачування звідти води належним чином.
Перші дзвіночки до трагедії з'явилися ще 11-12 березня — вода уже тоді почала невеликими струмочками просочуватись з дамби. Проблеми з підтопленнями там були і раніше, найбільше від них страждало Подільське трамвайне депо.
Зранку 13 березня електротранспортники першими заявили про затоплення, тоді навіть було викликано дві пожежні машини для відкачування води. «Але якихось надзвичайних заходів — припинити рух транспорту, евакуювати людей з цієї території, влада не вжила, бо покладалися на усім відоме "авось"», — говорить Віктор Крупина.
А уже о 9:20 ранку греблю, що стримувала величезну кількість рідкого бруду, прорвало. Зараз на її місці спорудили іншу — бетонну, як стверджують деякі джерела — дамбу завдовжки 172 метри і заввишки 25 метрів. Водночас, за словами Віктора Крупини, підтверджень тому, що вона бетонна, немає. Забетонована лише дренажна система біля підніжжя дамби. Саме така гребля мала б передбачатись першопочатковим проєктом. На гребні дамби висадили тополі.
Значна маса руйнувань припала на житлові будинки. За неповними підрахунками, було знищено 60 одно- і двоповерхових дерев'яних будинків, а також 10 бараків-гуртожитків. Зараз ці місця, звісно, не впізнати. Великих пошкоджень зазнали Копилівський цвинтар, дитячий садок, стадіон "Спартак", пологовий будинок та міська лікарня №15. Така масштабна катастрофа не могла залишитись непоміченою, але радянська влада, у своїх кращих традиціях, намагалася приховати цю подію і зменшити кількість загиблих в офіційних повідомленнях. Перше повідомлення в газеті про трагедію, яка, нагадаємо, сталася 13 березня, з'явилось аж 31 березня – у «Вечірньому Києві». Чутки містом, зрозуміло, поширились набагато швидше. У тому ж повідомленні радянська влада озвучила кількість жертв – 145 осіб. І хоч, за словами історика Віктора Крупини, ця цифра обґрунтована, але до неї немає довіри. Тоді люди цьому не вірили теж, враховуючи масштаби катастрофи: «Величезна площа залита брудом. Як могло загинути лише 145 осіб? Це житловий район, тут проходить магістраль – тролейбуси, трамваї, автобуси – і всього-на-всього 145 осіб загинуло. Тому люди припускали, що жертв кілька тисяч. Але обґрунтування цих припущень немає. Це суб'єктивна думка людей, з огляду на величезні масштаби руйнування», – говорить учений.
Як розказав історик, є кілька названих цифр. Перша – офіційна – 145 загиблих. Другу озвучив у своїх спогадах Петро Шелест, який тоді очолював Київський обласний комітет Комуністичної партії України – 198 загиблих: «Більша ніж офіційна цифра, але теж незрозуміло, звідки вона взялася. І нарешті третя цифра – це близько 1,5 тисячі осіб, що з'явилася в обігу завдяки дослідженням київського краєзнавця Олександра Анісімова, який на початку 2000-х років вперше докладно розповів про аварію. Але ця цифра у нього також необґрунтована. Незрозуміло, чи вона взята з якихось документів, чи він порахував на основі інших якихось даних».
Також він розказав, що одноразову грошову допомогу після аварії отримала 541 сім'я, а з них на похорон отримали допомогу 119 сімей. Втім одна сім'я могла втратити і двох-трьох осіб, а могла загинути і уся родина. Сам же історик називає досить розмиту поки що цифру у кілька сотень: «На сьогодні дуже мало даних, щоб поставити крапку у цьому питанні».
Для того, щоб приховати масштаби трагедії, померлих ховали на різних цвинтарях. Деякі джерела стверджують, що жертвам навіть змінювали дати смерті.
Віктор Крупина також зазначив: «Для з'ясування причин аварії було створено спеціальну комісію із фахівців, які звернулись і до проєкту, і до всіх обставин аварії. Вже за 12 днів вони дали свій висновок. Головна помилка - це дуже хибний проєкт, який був підсилений халатністю людей. До кримінальної відповідальності було притягнуто 6 осіб – двох проєктувальників з Москви і чотирьох київських керівників тих організацій, які займались замивом Бабиного Яру».
Докладніша інформація:
За інформацією агентств «Depo» та «Суспільне. Новини»