Тарас Лютий розповів про визначну постать в українській (і не тільки) політиці та науці кінця XVII ст. – початку XVIIІ ст. про Теофана Прокоповича, зазначивши його юначі поневіряння у зв’язку із втратою родини, навчання в Європі (Рим, Лейпциг, Гале, Єна), навернення до уніатства, а згодом – назад до православ’я (імовірно, через більші кар’єрні перспективи на цьому полі).
Щодо творчо-наукової діяльності Прокоповича автор зазначає наступне: «Навчаючи поетики, відмовився від надмірного барокового символізму й алегоризму, натомість віддавав перевагу греко-латинській класиці. Увагу привертає розіграна спудеями на Щекавиці його трагікомедія «Володимир» з кількома згадками великого ктитора академії Івана Мазепи. (...) На додачу Теофан читав лекції з філософії, зокрема й логіки, фізики, метафізики, етики й політики. У переліку є також курси з богослов’я та математики. Прокопович не боявся зводити теологію з природознавством. Як і неоплатоніки, всемогутнього Господа він ототожнював з розумом. А в богопізнанні першість віддав вивченню природи й означенню досвіду, рухаючись за Бейконом і Декартом. Усяко поєднував ренесансне, реформаційне, природничо-наукове та просвітницьке знання. Наслідуючи Коперника з Ґалілеєм, обстоював множинність світів. За що зазнав критики й звинувачень у тому, що єзуїт. Приміром, від консерватора Стефана Яворського, який, щоправда, і сам достатньо пізнав католицької науки».
Політичну позицію Теофана Прокоповича Тарас Лютий характеризує так: «Щойно відгула Полтавська битва, префект Прокопович у Києві вже підносив до небес Пєтра І й лихим словом згадував «лукавих запорожців» і «невдячного раба» Мазепу. Вихваляв і Мєншикова задля можливої промоції. Чи не було це запорукою ректорства в академії? Врешті Пьотр викликав його до себе. Відтоді лояльність Теофана до московитів, яку підмітив князь Ґоліцин, тільки дужчала. Яко царський фаворит, він сприяв реформам не лише у справах держави та церкви, а й освіти. Такої бібліотеки, як у нього, не мав ніхто з довколишніх книжників. У Москві й Петербурзі його вважали сірим кардиналом. І справді, дуже скоро він висвятився на єпископа. (...) Одначе Теофанові довелося розчаруватись у своїх переконаннях і відчути ностальгію. Переслідуваний недоброзичливцями, він раз у раз мріяв повернутися до Києва. Сильному духовному владиці поруч із потужним монархом просто не було місця. Випадки опозиції представників промосковського спрямування за владу в Росії, що видно на прикладі Яворського й Прокоповича, в подальшій історії України тільки гостріше засвідчували послаблення будь-яких спроб створити власний проєкт державності. А дієвців такого замислу світ часто-густо ловив».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією часопису «Український тиждень»