View message

Тарас Лютий зазначає: «Якби ми захотіли бодай узагальнено окреслити нашу незалежність, то мусили б визнати, що один із важливих підступів до неї простягається через культуру. Певна річ, подібний засяг не претендує на вичерпність. Однак якщо в культурі зуміти побачити передовсім умови існування людини на індивідуальному й національному рівнях, то ця спроба не виглядатиме цілковито недоречною. Проте виводити українську культуру лише з моменту проголошення незалежності України вкрай недалекоглядно, хоч і не для всіх очевидно. Позаяк її традиції не уривалися навіть у бездержавні часи. Але наразі нас цікавитиме культурна динаміка, що відбулася за попередні 30 років. Отже, варто з’ясувати, щó саме з нами трапилось у цей період. За символічну точку відліку культурних змін резонно взяти загибель Василя Стуса, смерть якого стала своєрідним рубіконом, оскільки після неї радикальне культурне самостановлення тільки зростало, а перешкоджати йому силою ставало дедалі важче. З другої половини 1980‑х події в Україні відігравали ключову роль у розпаді Радянського Союзу, а це означає, що усвідомлення своєї культурної ідентичності максимально сприяло протидії сов’єтизму. Цього ніколи не відбулося б без дисидентського руху, літературного феномену й української рок-сцени. Власне, згадані та інші чинники зумовили ті зрушення, що не останньою чергою спричинили масштабні студентські акції під назвою Революція на граніті».

Філософ так пиши про засади соціальних зрушень напередодні Революції гідності: «Перед українською культурою поставало вагоме завдання вийти за межі традиціоналізму, адже в епоху втрати державного суверенітету вона звужувалася до фольклорних аспектів. Тобто необхідно було знайти таку формулу самовираження, що дала б змогу вписатися в світовий контекст. Це зумовило новий струс свідомості. Бо насамперед так доречно схарактеризувати Революцію гідності, під знаком якої і промайнуло третє десятиліття незалежності. Цей злам допровадив до когнітивної трансформації та рефлексії про роль української культури. Після Майдану виникає величезний запит на суспільне реформування, де головним важелем стають інституції. А значить, культурне життя не зводиться до окремих сфер мистецької чи освітньої діяльності, а сягає щабля взаємодії різних ланок управління та дипломатії, бо вони здатні уможливити порухи всякої творчої реалізації. При цьому йдеться зовсім не про суто технічне забезпечення пов­ноцінного культурного буття, а радше про обговорення й напрацювання політик. Одначе зацікавленими учасниками цього процесу мають бути всі здатні й охочі до подібних перетворень. Тож чому культура в державних справах набуває такого вагомого значення? Не тільки ж тому, що вона надихає, вчить або розважає. Культура є здатністю до самовладання на основі смислів і практик, які уможливлюють входження в світ людського співіснування. Культура — не просто ознака відмінності, а самостояння. В цьому й полягає її першорядне значення для незалежності».

За інформацією суспільно-політичного часопису «Український тиждень»