Вийшла друком наукова монографія «Історичні детермінанти включення України в систему міжнародних економічних відносин». Це академічне видання присвячене 30-річчю Державної Незалежності України і представляє результати досліджень відділу економічної історії Інституту економіки та прогнозування НАН України у 2017–2020 рр. Книга призначена для науковців, працівників міністерств і відомств, викладачів і студентів закладів вищої освіти, а також усіх, хто цікавиться економічною історією, проблемами сучасного розвитку національного господарства в контексті міжнародної економічної інтеграції.
 Обкладинка видання |
Аби зрозуміти місце України в сучасному світі та світовому господарстві, осягнути зміни, що відбулися за роки Незалежності, варто розглянути передумови та чинники господарського розвитку у тривалішій історичній ретроспективі. Зазначена монографія представляє результати дослідження, виконаного колективом відділу економічної історії Інституту економіки та прогнозування НАН України. Ідея дослідження полягала у визначенні історичної траєкторії включення України у світове господарство; розкритті природи, характеру й інституційних чинників цього процесу та встановленні на цій основі перспектив, можливостей і загроз подальшого розвитку міжнародних економічних відносин у контексті історично сформованих тенденцій. Прогностична складова історико-економічного дослідження визначається тяглістю виявлених причинно-наслідкових зв’язків і перманентним відтворенням характеру участі українського господарства в міжнародній економічній взаємодії. Хронологічні межі дослідження охоплюють період від включення українських етнічних земель у зовнішньоторговельні зв’язки на етапі формування світового товарного ринку (XI–XVI ст.) до новітніх форм участі України в глобальній економіці.
Присвята 30-річчю Незалежності України обумовлена не лише тим, що книга вийшла в ювілейний рік. Проблематика ролі, місця, тенденцій розвитку зовнішньоекономічних зв’язків українського господарства є складовою дискурсу про континуїтет економічних, політичних, соціальних і правових інститутів української державності. Адже Україна тривалий час була позбавлена суб’єктності в міжнародних економічних відносинах через відсутність державної самостійності, тому її включення в систему світової торгівлі було опосередкованим. Водночас, господарство українських етнічних земель завжди було невід’ємною складовою міжнародного руху товарів, ресурсів, виробничого досвіду й економічних знань. Більше того, європейській історії відомі періоди нашого лідерства: у транзитній торгівлі (X–XI ст.), високотехнологічному виробництві металевих виробів – знарядь праці, зброї, прикрас, предметів культу (XI–XII), зерновому експорті (XVІ – перша половина XVІI ст.; межа ХІХ– ХХ ст.).
Авторський колектив під керівництвом завідувачки відділу економічної історії Інституту економіки та прогнозування НАН України доктора економічних наук Вікторії Небрат у своєму дослідженні послідовно розкриває внутрішні та зовнішні чинники, що вплинули на формування структури й визначення динаміки розвитку українського господарства. При цьому обґрунтовується положення про те, що політика держав, до складу яких входили українські землі на різних етапах своєї історії, була зовнішнім чинником і, відповідно, переслідувала власні, загальнодержавні, а не національні інтереси українців. Так було, коли польські магнати за сприяння держави насаджували фільварки для експорту збіжжя до Західної Європи, коли Московське царство, монополізувавши всі зовнішньоторговельні потоки, захопило та передало до своєї казни більшість промислів, які визначали потенціал і позиції українського господарства. Створення Південного промислового району на межі ХІХ–ХХ ст. на основі розроблення покладів залізної руди і вугілля, залучення іноземних капіталів та інженерів, переселення робітників із внутрішніх російських губерній також підпорядковувалось імперським інтересам. Цю лінію продовжила й радянська влада, – через будівництво підприємств-гігантів, формування так званого єдиного народногосподарського комплексу як системи економічної взаємозалежності й ієрархічного загальносоюзного підпорядкування.
Домінування вивезення стратегічної промислової та аграрної продукції з українських губерній до інших регіонів Російської імперії ілюструє рис.1.
 Рис.1. Структура виробництва стратегічної промислової продукції підросійської України у 1880–1890-х рр. за напрямом реалізації |
У книзі вчених Академії на конкретно-історичному матеріалі показано, що штучна локально-регіональна інтеграція українського господарства в економічну систему Російської імперії гальмувала розвиток конкурентного середовища та ринкового підприємництва. Натомість урядове заступництво щодо великого капіталу, державна підтримка промислово-фінансових кіл за рахунок визискування простого люду сформували передумови кланово-олігархічної моделі економічної влади, макроекономічних дисбалансів і галузевих диспропорцій, які відтворюються дотепер. Компрадорський характер бізнесу, орієнтованого на вивезення аграрної та промислової сировини, а також на отримання швидких надприбутків, становить питому рису вітчизняного підприємництва. Варто зауважити, що ці підприємці здебільшого представляли неукраїнські етноси: винятком була цукрова галузь, де, як відомо, сформувалися цілі династії підприємців-меценатів, здебільшого вихідців з українських селян.
Окремим напрямом дослідження стало розкриття історичних джерел української трудової міграції. На сторінках видання в історичному контексті охарактеризовано міграційні процеси XIII–XVIII ст., їхній вплив на територіальну локалізацію українського етнічного населення та становлення національної господарської ідентичності. Крім економічної інтерпретації відомих фактів про перші хвилі масових переселень українських селян до Північної та Латинської Америки, охарактеризовано переселенський рух українців, які були підданими Російської імперії, на Північний Кавказ і Поволжя, Сибір, Далекий Схід і Середню Азію (рис.2).
 Рис.2. Напрями міграційних потоків українців в умовах формування індустріальної цивілізації |
Науковці Академії дійшли висновку про незворотність втрат вагомої частки працелюбного, схильного до підприємницького ризику економічно активного населення. З позицій ретроспективного аналізу людського потенціалу економічного розвитку автори книги трактують радянську політику переміщення трудових ресурсів, а також формування міграційного потенціалу, що реалізувався після здобуття Україною державної незалежності.
Актуальною проблемою для сучасної України є співвідношення структурних змін економіки та її позицій на світових ринках. У монографії аргументовано, що державна політика та реформи, спрямовані на вдосконалення і збереження системи обмеженого доступу до економічних ресурсів та можливостей, гальмує технічний прогрес і знижує міжнародну конкурентоспроможність виробництва. Екзогенна орієнтованість структурних перетворень другої половини ХІХ – початку ХХ ст. зумовила формування галузевої диспропорційності господарства України, закріплюючи аграрно-сировинний характер її участі у міжнародному поділі праці, а також залежність від іноземних машинобудівних фірм, експортної виручки та зовнішніх джерел інвестицій.
Результатом радянської структурної політики стало поступове перетворення економіки України з переважно аграрної на індустріально-аграрну: питома вага промислової продукції в загальному обсязі виробництва республіки була вищою, ніж у середньому по СРСР. Водночас, на основі ґрунтовного аналізу даних статистики, урядових документів і фахових досліджень, зокрема закордонних, автори книги обґрунтовують закономірність того факту, що радянський уряд, маючи в своєму розпорядженні «житницю Європи», з 1960-х років мусив імпортувати зерно й інші продовольчі товари масового споживання.
На середину 1980-х років більшість експортних статей УРСР становили паливо, мінеральна сировина та метали; 25% – машини й обладнання, 10% – продовольчі товари і сировина для їх виробництва. Україна стабільно постачала чверть усього загальносоюзного експорту. З високотехнологічних видів продукції Радянський Союз і Українська республіка в його складі експортувала лише зброю, до того ж – здебільшого на некомерційних засадах «підтримки народно-демократичних рухів». Пріоритет в економічному співробітництві СРСР надавав країнам РЕВ (Ради економічної взаємодопомоги, до якої належали Народна Соціалістична Республіка Албанія, Народна Республіка Болгарія, Угорська Народна Республіка, Соціалістична Республіка В’єтнам, Німецька Демократична Республіка, Республіка Куба, Монгольська Народна Республіка, Польська Народна Республіка, Соціалістична Республіка Румунія, СРСР, Чехословацька Соціалістична Республіка; частково з Радою співпрацювала Соціалістична Федеративна Республіка Югославія), тож близько 60% експорту й імпорту радянської України припадало саме на ці країни (рис.3).
 Рис.3. Обсяг експорту СРСР за групами країн (у мільйонах рублів) |
Вагомими статтями експорту були металургійне та гірничошахтне обладнання, турбіни, електродвигуни, дизелі, трактори, екскаватори, автобуси, сільськогосподарські машини тощо.
Відповідно до задекларованої мети, вчені-економісти Академії послідовно викладають і аргументують своє бачення причин та механізмів, які обумовили сучасні позиції України у світовому господарстві. Зокрема, вони зауважують про вплив світової енергетичної кризи 1970-х років, що виявився у посиленні структурних деформацій економіки України з орієнтацією на енерго- й фондоємні галузі важкої промисловості у бік прискореного розвитку видобування енергетичних ресурсів, тоді як галузі, що мали би забезпечувати споживчі потреби населення, розвивалися значно скромнішими темпами. Енергетична криза 1970-х років призвела до поглиблення технічного і технологічного відставання від високорозвинених капіталістичних країн; загострення дефіциту споживчих товарів; форсованого використання для загальносоюзних потреб українських вичерпних енергоресурсів, що фактично призвело до їхнього виснаження. Отже, у 1970-х роках посилилася траєкторія формування залежності економіки України – насамперед від зовнішніх джерел енергетичних ресурсів, світових цін на сировину та високотехнологічного імпорту.
Заключна частина монографії представляє зовнішні детермінанти і внутрішні чинники формування позицій України в системі міжнародної конкуренції та економічної інтеграції. Зокрема, автори розглянули динаміку зовнішньої торгівлі, форми участі в міжнародній науково-технічній співпраці, тенденції трудової міграції, співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями, розвиток нових форм участі України в міжнародних ринках праці та капіталу. На основі аналізу попередньої траєкторії зовнішньоекономічних зв’язків господарства України та сучасних тенденцій розвитку експортно-імпортних операцій, міграційних процесів, виробничої інтеграції та включення українських виробників у міжнародну систему формування доданої вартості науковці зробили висновок про негативні тренди, що ставлять під загрозу державну безпеку й суверенітет України внаслідок формування та посилення її зовнішньоекономічної залежності. Структура товарних потоків України свідчить про посилення аграрно-сировинного характеру вітчизняної зовнішньої торгівлі: зниження у структурі експорту питомої ваги промислової сировини та продукції важкої індустрії супроводжується стрімким зростанням частки сільськогосподарської продукції (зернових культур, насіння); в імпорті переважають машини й обладнання (насамперед сільськогосподарське), мінеральна та хімічна продукція, споживчі товари, зокрема продукти харчування. Автори монографії наголошують, що структурна деградація національного виробництва й експорту стала наслідком зовнішньоекономічної діяльності корпорацій, які контролюють стратегічні галузі національного господарства, базовані на природних і мінерально-сировинних ресурсах.
Зміна географічних векторів зовнішньої торгівлі (рис.4) висуває нові вимоги до міжнародної конкурентоспроможності продукції та інституційного забезпечення зовнішньоекономічних відносин.
 Рис.4. Трансформація географічної структури українського експорту в 2008–2019 рр. (у мільярдах євро) |
Ефективно залучити економіку України до інтеграційних процесів і світових ринків можливо лише на основі впровадження сучасних інноваційних технологій, виробництва товарів із високою часткою доданої вартості та включення у міжнародні ланцюги створення вартості. На думку авторського колективу, необхідною умовою зміцнення економічного суверенітету держави й розвитку національного господарства є розроблення та реалізація державної довгострокової стратегічної політики, спрямованої, з одного боку, на подолання структурної залежності економіки, а з іншого – на зменшення інституційного розриву, сформованого внаслідок тривалого вкорінення практик неринкової економічної моделі та зовнішньоекономічної безсуб’єктності України.
Нове фундаментальне видання Інституту економіки та прогнозування НАН України присвячене переосмисленню минулого, але спрямоване в майбутнє. Ця наукова розвідка з історії господарства та міжнародних економічних зв’язків України є складовою масштабнішого завдання – формування нової наукової концепції економічної історії України, вільної від ідеологем і політичних наративів російсько-радянської історіографії; обґрунтування (з урахуванням позитивного та негативного історичного досвіду) державної економічної стратегії, зміцнення національної самосвідомості та наукового світогляду, формування візії майбутнього України й активної громадянської позиції щодо консолідації суспільства, зміцнення української держави та національної економіки.
* * *
Бібліографічний опис
Історичні детермінанти включення України в систему міжнародних економічних відносин : монографія / В.В. Небрат, Н.О. Горін та ін. ; за ред. д.е.н. В.В. Небрат ; НАН України, ДУ «Ін-т екон. та прогнозув. НАН України». – К., 2021. – 528 с.: табл., рис.
ISBN 978-966-02-9618-3
За інформацією Інституту економіки та прогнозування НАН України