 |
Старший науковий співробітник відділу філософської антропології Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, професор кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія» доктор філософських наук Тарас Лютий у своїй статті пише про формування «слобідської волі», соціальний та політичний уклад «Слобідської України»: «Як зазначав автор «Історії Слобідської України» Дмитро Багалій, іще за царя Алєксєя Міхайловіча першими слобожанами ставали колишні право- й лівобережні мешканці, які несли за собою культуру господарювання, управління, звичаї, ритуали й освіту. Нові поселення виростали зі слобід і об’єднань у козацькі полки для оборони від татарського набігу, поєднуючи громадянський і військовий устрій. Водночас тут з’являлися нечисленні представники інших етносів: великороси, волохи, калмики, серби, роми, євреї, поляки, греки. У пригоді поселенцям ставали монастирі. Проте московити намагалися контролювати міграційні процеси, спостерігаючи за розкутістю «черкаської обвиклості». Монархи, віддавна поклавши око на ці території, роздавали слобідським полкам жалувані грамоти, хоч і непорівнянні з паперами про автономію Гетьманщини. Тимчасом їхні намісники не дуже погоджувалися з вільготами осадчих, але визнавали владу козацьких очільників. (...) З 1722 до 1732 року контроль поступово міцнішає: перш за все слобожан переписали, за Єкатєріни І полки підпорядкували Воєнній колегії, а за Анни самоврядування ліквідували начисто. Право займанщини теж скасували, проте передавати в спадок набуте таки дозволили. Після 1748 року козакам заборонили переходити до Гетьманщини чи Росії, закріпивши за полками. Замість платні дали право на вільне гендлювання. (...) Побачивши, що на підставі трудового начала слобожани ставилися до землі як до власності, влада заходилася закріпляти їх у дикому полі, роблячи з них підданців. Перше землеволодіння регулювали вільні заїмки, податки підвищували поступово, а послужливість винагороджували роздаванням угідь, адже дбати про них усе одно хтось мусив. Принагідно козацтво примушували будувати й обслуговувати фортифікації з мостами. Та й на квартирування завжди було куди прилаштувати служивого. Після створення за наказом Єкатєріни ІІ Слобідсько-Української губернії старшину зрівняли з дворянством, а нижчому козацтву довелося продавати ґрунти й переходити в міщани, хлібороби, кустарі чи крамарі».
Наостанок Тарас Лютий зауважує: «Описуючи норови слобожан, Багалій відзначає їхню слухняність до начальства, якщо до них ставилися поштиво. Строгості вони корилися, втім, обурюючись. Але гнутися не хотіли навіть під тих, від кого залежали. Їхня загальна сумирність доповнювалася бешкетами, лише без радикалізму. Мовою вони поволі наближалися до росіян, але вдачею — ніскільки. Познайомившись з укладом цього краю, поволі збагнеш, чому туди тягло Сковороду. Називаючи Малоросію (Гетьманщину) матір’ю, а Україну (Слобожанщину) тіткою, філософ окреслює зв’язок між ними. Відповідним робом змінювалась і мова його творів, адже адресувалися вони нащадкам слобідської старшини. Та навіть знаходячи собі в тих місцях затишні схови для рефлексії, він усвідомлює, що останнім оплотом свободи залишається особистість».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією газети «Український тиждень»