View message

14 травня 2021 року виповнилося 150 років від дня народження українського письменника, громадського діяча, політика Василя Стефаника. Про взаємопереплетеність життя і творчості митця в інтерв’ю українським радіожурналістам розповіла завідувачка відділу теорії літератури Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України член-кореспондент НАН України Тамара Гундорова.

Василь Стефаник. Джерело: uk.wikipedia.org

«Цього року Україна і світ відзначають три великі ювілеї – 150-річчя Лесі Українки, Василя Стефаника й Агатангела Кримського, між якими, як мені видається, чимало спільного, – говорить Тамара Гундорова. – Кожен ювілей – це добрий привід відкрити для себе ту чи іншу постать. І я дуже тішуся, що ми відкриваємо недооціненого й мало відомого сучасним читачам Василя Стефаника, якого останнім часом незаслужено забули.

Пам’ятна монета Національного банку України до 150-річчя Василя Стефаника. Джерело: bank.gov.ua

Ми любимо говорити про «наші 20-ті», про модерністів, авангардистів, яких чомусь пов’язуємо винятково з урбаністичною тематикою – долею, сумнівами, бажаннями й конфліктами передусім інтелігенції. Модерному часові загалом притаманні динаміка сприйняття, постійні трансформації, що асоціюються з міським життям, а Стефаник нібито випадає з цього ряду, бо пов’язаний передусім із селом; для нього не знаходиться місця в літературному каноні, хоча насправді він був великим модерністом, навіть одним із провідних українських модерністів. І це варто написати великими літерами, щоб усі запам’ятали. Він вивчав тогочасну філософію і літературу, читав Верлена, Маларме, Бергсона, Шопенгауера, Ніцше, цікавився скандинавськими авторами, перекладав. Літературне покоління кінця ХІХ століття можна розглядати як не менших революціонерів у красному письменстві, ніж ті, що творили у 1920-х роках. У тому сенсі, що вони руйнували підвалини описової, народницької, українофільської традиції в літературі, що пов’язана з замилуванням селом та народом, а також повчанням, як треба жити. А саме таке ставлення до селян Стефаник вважав неприйнятною для себе профанацією з боку інтелігенції, яка зовсім не знає народу і його життя. Сам він, навпаки, говорив із селянами на рівних, асоціював себе з ними, підносив їх до себе, бачив у них своєрідних мудреців і філософів. При цьому свідомо відмежувався від попередньої літературної традиції – відмовлявся писати тенденційні, «заокруглені» оповідання про «народ» (як, наприклад, у Івана Нечуя-Левицького, Григорія Квітки-Основ’яненка, Панаса Мирного). Саме таких оповідань від нього очікували видавці, але він відмовлявся так писати і говорив, що хоче писати так, щоб та «інтелігенція», як називав він освічені верстви суспільства, переживала потрясіння і не могла ковтати свої котлети, читаючи ескізи про народне життя. Це була його принципова позиція, специфіка його мислення.

Попри поширені народницькі уявлення про нього, Василь Стефаник – західна людина. Він студіював медицину в Яґеллонському університеті у Кракові. Лікарем, щоправда, так і не став, зате дуже заприятелював з діячами польського модерну – Станіславом Пшибишевським, Станіславом Виспянським та колом «Молодої Польщі».  Його перекладали та видавали у Польщі. Водночас, Стефаник не пішов їхньою дорогою і залишився собою, хоча й вирізнявся певною неврастенічністю, котра була, як на мене, спільною ознакою письменників fin de siècle («кінця століття», тобто межі ХІХ і ХХ століть), а також слабкістю, інфантильністю, яку навіть культивував у собі – разом із «мужицькою» (селянською) твердістю й серйозністю. До речі, Пшибишевський тонко відчував оцю Стефаникову вкоріненість у ґрунт – не натуралістичну, а екзистенційну: Стефаник сприймав і відображав землю як субстанційну силу, основу прадавнього буття. Його оповідання «Камінний хрест» нагадує давньогрецький міф про Сізіфа: Стефаник геніально описує, як Іван Дідух гранично напружено, мало не вростаючи в землю, стаючи подібним до коня і впрягаючись, як кінь, обробляє свій шматок землі – свій пагорб, зливаючись із  землею, яка стала частиною його самого.

Стефаник завжди залишався цілком відданим котрійсь одній справі. Складається враження, що він міг або писати, або бути пропагандистом, але ніколи не поєднував ці два заняття і не сприймав літературу як засіб агітації. Скажімо, з 1901 по 1916 роки Стефаник не друкувався, а лише займався політикою – як посол до Віденського парламенту. І знову взявся до красного письменства тільки по завершенні каденції, повернувшись до рідного Русова, де й жив до останніх своїх днів. Це може видатися парадоксальним, бо Василь Стефаник мав усі шанси на іншу долю – він був розумним, освіченим, вродливим, але найвище цінував середовище, з якого походив.  

Як і в Лесі Українки й Агатангела Кримського, Стефаникове письмо було продовженням його особистості, невід’ємною частиною його біографії. Він надзвичайно експресіоністичний і виразний у своїх творах. На мій погляд, його, за словами канадської дослідниці Олександри Черненко, цілком можна вважати одним із предтеч і основоположників європейського експресіонізму (як і близького Стефаникового друга – Станіслава Пшибишевського), становлення якого зазвичай пов’язують із потрясіннями першої світової війни. Задовго до повоєнного мейнстриму Стефаник виробив власний, майже телеграфічний стиль короткого експресіоністичного письма.

Стефаник писав так, ніби брав читача за горло і змушував переживати потрясіння й катарсис, а це не всім подобалося. Його письмо важке і за тематикою, і за стилістикою. Тож іще за життя митець перебував дещо на узбіччі тогочасної літератури. Та він не здобув популярність і пізніше, хоча про його постать, долю, історію його роду, психологію творчості можна писати романи.

Дуже цікаво те, що Стефаник має дуже виразний локальний колорит. Як відомо, він писав покутським діалектом, без якого його як автора неможливо уявити. Уже під кінець життя Стефаник, щоправда, припускав, що ця особливість найбільше зашкодила його популярності і, можливо, варто було послуговуватися мовою наддніпрянських письменників. Проте я не схвалюю перекладання Стефаникових творів сучасною українською літературною мовою, бо він через це просто зникає. Аби відчути голоси і болі його героїв, читач сам мусить здолати труднощі, намагаючись вникнути в його діалект. Інша річ – як подати Стефаникові тексти західному читачеві. Його майже неможливо перекласти. Напевно, перекладати його теж варто не літературними варіантами іноземних мов, а саме їхніми діалектами.

Гадаю, Стефаника, до певної міри, можна розглядати також у контексті явища так званої «малої літератури», яскравим прикладом якої є Франц Кафка. Адже німецька література у Чехії відрізнялася від німецької літератури у самій Німеччині й Австрії, в неї вклинювались елементи слов’янського світу, слов’янських мов і особливостей національного характеру. Цікаво простежити, як «мала література» видозмінює образ великої. Ознаки «малої літератури» властиві не лише покутському текстові Стефаника, а й гуцульському текстові Марка Черемшини, буковинському текстові Ольги Кобилянської, чернігівсько-італійському стилю Михайла Коцюбинського, давньоєгипетській і античній екзотиці Лесі Українки.

З іншого боку, Стефаник писав про людину загалом, вічну людину, про розломи, які розривають тканину буттєвості, про пограничні теми – життя і смерть, про страх і сором, про готовність пожертвувати собою, буквально віддати частину себе, свого тіла ради спасіння рідної людини. В українській літературі я не знаю іншого письменника, який так уважно ставився би до смерті. І смерті не лише людини, адже він не ставив різниці між живими істотами, писав про живе як таке. Матеріальність, фізичність, тілесність його героїв вражає. Персонаж уже згаданого «Камінного хреста» – селянин Іван Дідух – є ніби одним цілим зі своїм конем і так само впрягається в плуга. Новела «Шкода» розповідає про стару жінку, в якої захворіла і помирає корова – єдина її надія, без якої їй не вижити. Жінка ставиться до корови як до продовження самої себе – вкриває її кожушиною, зазирає в очі, хоче зберегти її, але, врешті-решт, вони обидві гинуть: корова забиває свою господиню в передсмертній агонії. І Стефаник показує цю страшну вразливість живого. Ще одна характерна риса його творчості – увага до маргіналізованих людей (удів, малих дітей, старих дідів), яких будь-яка філософія, зокрема філософія символізму, розглядає як відкритих до іншого боку буття, таїни буття.

Він також постійно звернений до прадавнього світу. Зокрема, його цікавлять теми гріха, добра і зла, щастя, материнства. Стефаник, наприклад, говорить не лише про силу й героїзм козаччини, а й про козацький гріх, адже війна завжди супроводжується насильством, а отже, відкрита для переступу. Ця ж тема звучить, між іншим, у повісті Олекси Стороженка «Марко Проклятий». Про демонічність козацького гріха, збудованого на крові, говорить і Оксана Забужко. І це теж частина української історії, філософії української культури. Герої Стефаника часто вгрузають у гріховності та смерті і не можуть цього в собі перебороти. Удівець Гриць із новели «Новина» не витримав важкого, як камінь, погляду своїх голодних доньок і втопив одну з них у річці, аби не помножувати її страждань, не прирікати на мученицьку голодну смерть. До речі, подібні сюжети зустрічаємо у творах про Голодомор.

Крім таких загальновідомих елементів європейського модернізму, як внутрішні монологи й потік свідомості, Стефаниковому стилю властиве й дещо інше: він не абстрагується, не тікає у сферу розуму, а залишається в царині ірраціонального, невідривно пов’язаного з матеріальним світом; страждання його героїв – отілеснені. І в цьому велика сила його мистецтва. Стефаник дає нам змогу значно розширити уявлення про великі культурні епохи. А свою епоху він називав часом «великих народин» і писав, що весь селянський світ лежить, як породілля, в очікуванні нового світу.

Художній світ Стефаника, його письмо виростали з його життєвих травм. Народився Василь у родині заможного селянина. Батько успішно господарював на своїй землі, примножуючи працею статки (так само важко працювали й усі його діти, зокрема і Василь, а також наймити), твердо стояв на ногах і мав складний характер, скажімо так, був як мачо, натомість Василь вдався у матір і був вразливим та тендітним. Через це стосунки батька з сином були непрості (зокрема, Семен Стефаник відмовився допомагати Василеві фінансово, коли той кинув навчання у Кракові, тож письменник довго жив у страшенній нужді), а мати – навпаки, дуже добра і лагідна – була душею родини і Стефаниковим життєвим ідеалом. Пізніше він розповідав, як делікатно вона знаходила вихід із різних ситуацій. Наприклад, увечері потрібно було проказати молитву, але всі члени родини зазвичай були такі потомлені, що миттю засинали. І мати запропонувала читати «Отче наш» лише у неділю, але сім разів – за всі дні тижня одразу. Словом, Стефаник довгий час існував ніби між двома полюсами, двома протилежними типажами, уособлюваними його батьками. І цьому його сприйняттю властива особлива кольористика: якщо батько асоціювався з чорним кольором, землею, вкоріненістю, первісністю, в який іще не розчленовані добро, зло, любов, смерть, гріх, то мати – із білим кольором, світлом, духовністю. Цікаво, що вже дорослим Стефаник ідеалізовано сприймав жінок, тяжіючи до ґьотевського та соловйовського ідеалів класичної, світлої, вічної жіночності. Це позначилося на його не тільки творчій, а й людській долі. Спершу він був нещасливо закоханий у Євгенію Бачинську, а згодом одружився з її сестрою Ольгою Гаморак. Це, до речі, типова європейська ситуація fin de siècle – переплетення кохання й розлуки у любовному трикутнику, любов до однієї через любов до іншої. У цьому Стефаник, безперечно, людина свого часу. 

…Але змалку він зазнавав не лише гризот, пов’язаних із сім’єю: під час навчання у польській гімназії в Коломиї він пережив чимало принижень з боку учнів та вчителів. Він був сільським хлопцем і селянським сином, хоча й не бідного батька. Гімназія була польська, й учні в ній належали до заможних міських родин. Селянських дітей було в гімназії мало, вони не мали відповідного одягу, не завжди вміли правильно говорити польською мовою, не вміли відповідно поводитися. Відтак часто в таких закладах їх зазвичай садовили на останні лави і ставилися до них зневажливо. Найбільшим потрясінням цього періоду, за спогадами самого Стефаника, став епізод, коли він зазнав глибокого приниження від одного з учителів гімназії. Викликаний до дошки, учень мав показати щось на картинці. Але він був малого зросту і не міг до неї дотягтися, як не намагався, одяг його при цьому розтріпався і вибився з штанів. Тоді вчитель почав глузувати з Василя й указкою підняв край його сорочки, що вибилася зі штанців, а під нею було голе тіло. Річ у тім, що під сорочкою на учневі більше нічого не було, що вважалося тоді ганебним і не «по-панськи». Про цей випадок Стефаник наважився розповісти лише сліпій жебрачці, яка трапилась йому дорогою зі школи. Хлопчик був такий вразливий, що навіть хотів учинити самогубство. Згодом батько купив Василеві новий одяг, однак, вочевидь, із поганого сукна, бо воно було погано вироблене і мало не особливо приємний запах, за що його також зневажали і насміхалися. Щоб не чути цей запах, Стефаник і сам завжди мусив високо задирати голову. Тобто ці національні і станові травми значною мірою формували його характер.

Важливо знати, що у Стефаника поступово народжується майже «нутряна» недовіра до інтелігенції, в житті якої, на його думку, нічого не відбувається. Натомість він був певен, що сільське життя, «мужичий» світ сповнені подій, тому саме їх він і волів зображувати. Зустрічаючи на своєму шляху різних людей, письменник часто мав справи з брехнею і фарисейством. Особливо його вражало те, як українська суспільність не здатна була гідно поцінувати Івана Франка. Інтелігенція значною мірою асоціювалася Стефаникові з лицемірством, філістерством, прагматизмом, матеріальними інтересами, що для нього самого було абсолютно чужим. Цьому він протиставляє власний світ, що й зумовлює певну трагічність його постаті, багатьом не зрозумілої.

Як справжній експресіоніст, Василь Стефаник показує не зовнішнє, а внутрішнє – людину в іпостасі своєї душі (себе він, наприклад, називав дитиною у білій сорочці), дошукується до субстанції існування. Це добре відчувається в його листуванні з друзями та колегами, зокрема зі ще одним польським приятелем Вацлавом Морачевським та його дружиною Софією Окуневською (обоє в цьому подружжі обрали медичний фах, а Софія, здобувши освіту у Віденському університеті, ще й стала першою жінкою-лікарем Австро-Угорщини, а також – о, яким тісним був тогочасний інтелектуальний світ! – близько товаришувала з Ольгою Кобилянською). До речі, епістолярна спадщина Василя Стефаника заслуговує не меншої уваги, ніж літературна: саме в листах, що вирізняються впізнаваною авторською стилістикою, часто можна простежити зародження сюжетів майбутніх творів письменника.

Василь Стефаник і Вацлав Морачевський (1890-ті роки). Джерело: dobrabiblioteka.cv.ua

Стефаник – поряд із Лесею Українкою, Агатангелом Кримським, Гнатом Хоткевичем, Лесем Мартовичем, Марком Черемшиною, Михайлом Коцюбинським і Ольгою Кобилянською – належить до нового покоління письменників (Франко називав їх «молодою Україною»), які вивели українську літературу на світовий рівень. Між іншим, Стефаник робив це, фактично, програмно. Він писав, що українська література має бути великою, світовою. Збирався навіть видавати журнал. Важливо, що представники цього покоління пізнають одне одного саме як українських письменників, як рівноцінних особистостей одного ряду, між ними складаються дуже приватні, товариські стосунки, з’являється нова форма спілкування (зі звертаннями «товаришу»/«товаришко»). У тексти Василя Стефаника була страшенно залюблена Леся Українка – настільки, що попросила в Ольги Кобилянської його адресу і листувалася з ним та була дуже зажурена його митарствами і безгрошів’ям. Залишилося й листування між Стефаником і Кобилянською. Всі разом вони створили цілком нове літературне середовище. Таких першокласних майстрів справді не соромно показати світові. Не хочеться, щоб наше уявлення про літературу було обмежено-провінційним: цих митців, зокрема і Стефаника, потрібно видавати й перевидавати, читати й аналізувати, розуміти, а не згадувати тільки в день народження чи до ювілею. Новели Стефаника є неперевершеним матеріалом для різних видів мистецтва, про що свідчить, наприклад, стрічка «Камінний хрест» режисера Леоніда Осики.

Група українських письменників на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві (1903 рік). У першому ряду (зліва направо): Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Гнат Хоткевич; у другому ряду (зліва направо): Василь Стефаник, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Володимир Самійленко. Джерело: www.radiosvoboda.org

Василь Стефаник – майстер форми, причому майстер найвищого ґатунку, який ретельно відточував слова. З одного боку, він історично закорінений, бо писав про те, що бачив навколо себе і серед чого сам жив. З іншого боку, на реальному історичному матеріалі він широкими мазками показував вічне, ніби прожектором підсвічуючи головні теми й сюжети, причому намальовані ним картини – переважно чорно-білі. Це надзвичайна конденсація переживання, внутрішнього стану людини в екстремальній ситуації (або страждання й ненависті, або щастя). Наприклад, любов, сором і злість чоловіка, який з біди стає пияком: дружина і діти привселюдно б’ють його, а він просить, – осоромлений до глибини душі, бо пропиває все і діти не мають що їсти, – аби били ще, дужче. Такими ж натуралістичними мазками Стефаник зображує в новелі «Сама-саміська», як до старої баби, залишеної непризволяще, самою в хаті, приходить смерть, баба б’ється об підлогу, а мухи розносять її кров по стінах, вікнах. Загалом, у Стефаника все говорить: вікна і двері плачуть, поріг страждає, коли його герої змушені залишати рідну хату, йдучи до війська або від’їжджаючи на заробітки.

З експресіонізмом Стефаника тісно пов’язує виразне відчуття катастрофізму. Він писав про обезземелення селян, їхній відрив від ґрунту (в прямому та переносному значенні), еміграцію та пролетаризацію – процеси, якими на початку ХХ століття супроводжувалося становлення нового світу. Називав українське селянство породіллею, котра народжує нові форми соціального, морального буття, що руйнують усталений, традиційний уклад. І це теж одна з основ його філософії. У радянський час Стефаник, як і вся наша класика, «запаковувався» в ідеологічні штампи, використовувався, так би мовити, як доказ важкого життя знедолених селян у дореволюційні часи. Ці мотиви справді у нього є, але Стефаник торкався значно глибших і серйозніших тем, йому йшлося не так про соціальні питання, як про духовні основи, прив’язаність селянина до власного місця, до землі, нероздільність людини і побуту в її природному середовищі, а загалом – про трагізм, який переживає традиційна селянська культура на зламі епох. Це екзистенційно важливі, трагічного звучання сюжети й ситуації.

Про Стефаника говорили, що він пише ледь не кров’ю, пише так, як скульптор різьбить із каменю. Друзі і знайомі навіть просили його: «Не пиши так страшно, бо помреш». А він і справді глибоко «хворів» кожним своїм текстом, пропускав крізь себе всі людські драми, які лягали в канву його новел. Цю специфіку його творчості, на мій погляд, дуже вдало передає картина Едварда Мунка «Крик». Тексти Василя Стефаника – німий крик, яким він намагається розповісти про свій час і про селян, яких так глибоко і так тяжко, з такою мукою любив».

Гравюри Дмитра Лазаренка (ліворуч) і Володимира Оленюка (праворуч) до новели Василя Стефаника «Камінний хрест» (джерела: xoxm.art, vseosvita.ua)