Про історичну достовірність і доречність ілюстрацій, якими супроводжуються наукові та публіцистичні матеріали про Голодомор 1932–1933 років, в інтерв’ю програмі «Імператив» радіостанції «UA: Радіо «Культура»» розповіла дослідниця української історіографії першої половини ХХ століття, провідний науковий співробітник відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України кандидат історичних наук Оксана Юркова.
«1999 року я долучилася до підготовки «Енциклопедії історії України» як упорядниця ілюстративного ряду. Тоді Інтернет тільки-тільки поширювався, і, щоб підібрати ілюстрації до статей, доводилося багато працювати в архівах, передусім у Центральному державному кінофотофоноархіві України імені Г.С. Пшеничного, а також переглядати чимало книг і сканувати звідти світлини, – говорить науковиця. – 2004 року ми саме випускали 2-й том енциклопедії (на літери «Г», «Ґ» і «Д»), який містив статті про всі три масові штучні голоди в Україні – 1921–1923, 1932–1933 і 1946–1947 років. Коли були підготовлені робочі зошити, моя колега Ольга Мовчан зауважила, що статтю про Голодомор 1932–1933 років я проілюструвала кількома фотографіями голоду 1921–1923 років у Поволжі. Чим неабияк мене здивувала, адже я використала знімки з фотоархіву, чітко датовані саме 1930-ми роками й атрибутовані як такі, що зроблені в Україні. Завдяки фаховості колеги в «Енциклопедії» помилки вдалось уникнути.
Відтоді я почала з’ясовувати, звідки ці фото взялись. Це важка, але, водночас, захоплива робота, якою займаюся й досі: збираю та досліджую інформацію про те, як у світі розповідали про Голодомор за допомогою візуальних матеріалів.
Коли 1933 року стало відомо про страшний голод в Україні, українська діаспора за кордоном забила на сполох, з’явилися публікації кількох іноземних кореспондентів, але фотографій до цих статей було обмаль. Аби привернути увагу до трагедії, що розгорталася в Україні, почали використовувати дотичні ілюстрації, зокрема фото, зроблені під час голоду 1920-х років у Росії (на Поволжі та Північному Кавказі). Зображення вкрай виснажених і померлих людей, рови з трупами, кладовища мали справити (і дійсно справляли) на читачів потужне емоційне враження. Тоді ж у пресу потрапили світлини відомого нам нині австрійського інженера Александера Вінерберґера, який працював у Харкові у 1932–1933 роках, а згодом виїхав за кордон. Їх активно передруковували західні газети, зокрема й українськомовні. А потім із цими документальними свідченнями трагедії сталася детективна історія. 1935 року німецькою мовою вийшла друком книга Евальда Амменде «Muß Russland hungern?» («Чи мусить Росія голодувати?»), більшість матеріалів якої присвячувалися саме голодові в Україні. У вкладці до цього видання було опубліковано реальні фото з альбому Вінерберґера, привезені ним із Харкова: вони зображували і довжелезні черги, і збідніле населення, і навіть місця поховання померлих від голоду. 1936 року книгу видали в англійському перекладі, і з неї дивовижним чином зникла половина світлин, замість яких чи не навмисно додали фотографії часів голоду 1921–1923 років на російському Поволжі. Але цим усе не завершилося. Англомовну версію книги перевидали 1984 року з тими ж, що й 1936 року, ілюстраціями. Коли у 1980-х роках, до 50-х роковин трагедії, українська діаспора почала кампанію за визнання Голодомору та вшанування пам’яті його жертв, дослідники звернулися до праці Амменде і почали використовувати сфальшовані фотографії з неї як справжні. Світлини швидко поширились і навіть експонувались на виставці у Гарварді у 1983 році. А чимало з них, на жаль, увійшли до фундаментальних діаспорянських видань, які у нас у 1990-х вводилися до наукового обігу без додаткового дослідження, некритично.
Цією ситуацією скористалася радянська пропаганда. 1987 року англійською мовою у Торонто вийшла книга «Fraud, Famine and Fascism» («Шахрайство, голод і фашизм»), що «викривала» «міф» про Голодомор як геноцид українців. Її автором було вказано канадського профспілкового діяча і журналіста Дуґласа Тоттла, котрий, щоправда, більше нічим себе не зарекомендував і залишився автором однієї книги. Написаної, до речі, на доволі академічному рівні, з цитатами й посиланнями на першоджерела. Тоттл стверджував, що, оскільки українці використовують фальшиві фото, то й голоду в них не було – мовляв, усе це перебільшення і результат діяльності націоналістів. Але під час розслідування з’ясувалося, що Тоттл не міг знайомитися з першоджерелами, на які посилався, бо просто не мав до них доступу, а книгу насправді підготували в СРСР (її, до речі, дуже активно рекламували радянські дипломати).
Проблема донині нікуди не поділася: маємо великий масив документів, з якими необхідно дуже й дуже уважно працювати. Журналістам, які хочуть проілюструвати свої матеріали зображеннями з потужною емоційною складовою, можу порадити звернутися до художніх творів (картин, малюнків) – на мій погляд, вони часто промовляють до читача навіть більше, ніж документальні свідчення доби.
 Картина Віктора Цимбала «Рік 1933. Голод в Україні» (1933–1934 рр.), що експонувалася 1936 року в Буенос-Айресі (Аргентина) |
Пошуком, оцифруванням і оприлюдненням у спеціальній фотобазі світлин кінця 1920-х – початку 1930-х років, які відображають стан тогочасного українського селянства й оповідають історії родин, постраждалих унаслідок Голодомору, опікується, зокрема, канадська дослідницька інституція
The Holodomor Research and Educational Consortium. На спеціальному сайті дослідники зібрали знімки, що їх у 1932–1933 роках зробили в Україні Александр Вінерберґер, американські фотографи Джеймс Еббе (James Abbe) та Вайтінґ Вільямс (Whiting Williams), а також представили світлини репресованого батуринського фотографа-кустаря Миколи Боканя. Знаменитою стала його
фотографія 1933 року з підписом «300 дней (триста!) без куска хлеба к скудному обеду», на якій зображено родину за практично порожнім столом. Знімки Боканя віднайшли в його архівно-кримінальній справі, що збереглась у Галузевому державному архіві Служби безпеки України. Нещодавно в Україні відбулася вулична виставка робіт американського фотографа Жульєна Браяна. Він відомий передусім своїми фотографіями Варшави 1939 року, але родина зберегла і фото, які на початку 1930-х років Браян зняв в Україні.
 Фото Миколи Боканя «300 дней (триста!) без куска хлеба к скудному обеду» (джерело: https://vitacollections.ca/HREC-holodomorphotodirectory/3631568/image/4222857?n=27) |
На сайті Інституту історії України НАН України є розділ, в якому зібрано різноманітні матеріали (і візуальні, і текстові) про голоди в Україні. Цей проєкт –
Цифровий архів Голодомору – заступник директора з наукової роботи нашого Інституту член-кореспондент НАН України Геннадій Боряк започаткував іще за часів роботи у Державній архівній службі України. На жаль, серед відомих нам світлин початку 1930-х років чимало «постановочних» знімків пропагандистського характеру. Фотографій же, котрі розкривають суть Голодомору як трагедії, дуже і дуже мало. Вони зберігаються у фондах не лише архівів, а й музеїв. Улітку 2020 року, коли послабилися карантинні обмеження, ми з Геннадієм Володимировичем вирушили в експедицію музеями Київщини. За два роки – 2020-й і 2021-й – відвідали вже понад 60 закладів. Усі музейники надзвичайно чуйно та відповідально поставилися до нашого прохання, завжди йшли назустріч і давали змогу ознайомитися зі своїми фондами. Чесно кажучи, ми вражені – не очікували, що у фондах місцевих музеїв виявиться так багато фотографій. І, до того ж, дуже якісних. Наразі ми зібрали вже понад тисячу знімків: описуємо їх, прив’язуємо до географічних точок і тематичних рубрик, викладаємо у вільний доступ. Це велика робота, але вона допомагає збагнути, що відбувалося напередодні та після Голодомору. Нашим цифровим архівом можуть користуватися всі охочі. Просимо тільки не забувати посилатися на сайт Інституту історії України НАН України та місце зберігання документів.
…Знайдені фотографії часом настільки промовисті, що зрозуміло: аби розповідати про Голодомор, не конче показувати гори трупів. Скажімо, на одній зі світлин, що супроводжується підписом «Дитячий майданчик Яготинської райміліції 1933 року», зображено худих, стрижених наголо маленьких дітей. Під час Голодомору батьки нерідко підкидали дітей у такі місця, щоб урятувати їх від голодної смерті. Особисто мене сильно вразили датовані лютим 1932, 1933 і 1934 років світлини з доволі масової серії під загальною назвою «Перший (пробний) виїзд у поле». На них усіх приблизно однакова жахлива картина: позаду великої демонстрації людей із прапорами в поле снігом виїжджає техніка – борони, трактори тощо. Це називалося «перевіркою готовності до посівної», приуроченою, як правило, до інспекційного візиту начальства.
 Фото «Дитячий майданчик Яготинської райміліції 1933 року» (місце зберігання – Яготинський державний історичний музей). Електронну копію світлини люб’язно надала Оксана Юркова |
Експедиція переконала нас, що у першій третині ХХ століття в Україні було значно більше фотографів, ніж раніше вважалося. Вони працювали майже в кожному місті, а також у селах. Наприклад, обухівський фотограф Петро Кравченко мав власну фотостудію вже у 1929 році. Пізніше він працював у газетах, у 1940-х роках був військовим кореспондентом. Його архів частково зберігся в обухівських родинах і у міському музеї. Причому це дуже якісні знімки, зроблені не лише у студії, а й під час виїздів на місця, зокрема в полях.
Загалом кількість фотографів, репресованих у 1930-х роках, жахає. Але, можливо, щось із їхнього спадку вціліло. Тому нові документальні свідчення Голодомору варто шукати далі».