2021 року в київському видавництві «Віхола», що спеціалізується на нехудожній, зокрема науково-популярній літературі, вийшла друком книга «Пташина історія. Скандали, інтриги і мистецтво виживання», яку написала вчена-орнітологиня, популяризаторка науки, науковий співробітник відділу популяційної екології Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України кандидат біологічних наук Наталія Атамась. Про цю книгу, свої дослідження і життя птахів науковиця розповіла в інтерв’ю програмі «Академія» радіостанції «UA: Радіо Культура» та під час відеостріму видавництва «Віхола».
 Кандидат біологічних наук Наталія Атамась (фото – з Facebook-сторінки вченої) |
Від плазунів до пернатих
«Багато дітей люблять тварин і зачитуються літературою про них. Погляньте, як малеча захоплюється динозаврами! А потім виростає і здебільшого втрачає інтерес до живої природи, хоча в декого ця допитливість лишається та підштовхує в бік науки. Мене, як і будь-яку дитину, що пізнає світ, теж цікавили різні жучки-павучки. Я ловила метеликів, збирала пуголовків у калюжах, обожнювала книги про змій і змієловів. Уже під час навчання на біологічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка натрапила на цікавезну статтю про плазунів у журналі «Scientific American» і вирішила податись у герпетологи, але наукового керівника за цією спеціальністю не знайшлося, тож я обрала птахів.
Кар’єру орнітолога починала із сов – дуже цікавих і потайних пернатих, а до того ж, ще й символічних для багатьох культур. Зараз досліджую водно-болотних птахів (крячків, мартинів, чапель, бакланів і багатьох інших) – переважно дніпровських. Всі ці види дуже по-різному впливають на водні екосистеми і взаємодіють із людиною.
 Байдарка – невід’ємна частина польових досліджень водно-болотної орнітофауни (фото – з Facebook-сторінки Наталії Атамась) |
Улюбленим птахом вважаю того, яким займаюся в якийсь конкретний момент. Чи може бути щось кращим від заглиблення в об’єкт дослідження, коли вивчаєш дедалі більше і розумієш, як багато ще належить пізнати? Адже життя – всюди. Так, птахи дуже помітні й харизматичні, вони подобаються людям. Але павуки, яких багато хто боїться, насправді нічим не гірші, а теж цікаві й захопливі. Чимало дослідників починають із птахів, а потім переключаються на інші об’єкти або змінюють зоологію на суміжні галузі наук про життя – на генетику, скажімо.
Я, наприклад, страшенно люблю чапель. Це одна з груп птахів, яку теж вивчаю на дніпровських водосховищах і не лише. Чапля – звичайна птаха всіх українських водойм, зокрема невеликих, і в Києві її теж можна побачити скрізь, навіть на Святошинських ставках. Там, де є велика водойма, найімовірніше, будуть і чаплі. Вони перелітні, але за сприятливих умов – наявності теплої відкритої води і риби – можуть зимувати під Києвом, зокрема на Бортницькій станції аерації. Крім риби, харчуються також жабами й мишами, тобто всеїдні, як і лелеки.
В українській столиці, як не дивно, ще чимало не досліджених, із погляду орнітології, водних об’єктів, на яких трапляються дуже цікаві й рідкісні види. Один із них – кулик-сорока, занесений до Червоної книги України. Єдине його дійсно велике угруповання розташовується на Десні. Часом він по Дніпру заходить до Києва і тут гніздує. Багато років під столицею існувала колонія іншого червонокнижного виду – малого крячка. Для гніздування він потребує піщаних пляжів, яких у нас майже не лишилося, бо практично все забудували.
 Гурт куликів-сорок харчується на піщаних косах, ліворуч – малий крячок (фото – з Facebook-сторінки Наталії Атамась) |
Серед найчарівніших водно-болотних птахів – рибалочка. Це надзвичайно красивий вид, що живе у норах, які сам і риє. Дуже цікава тема для дослідження – сімейні перипетії у житті цього виду (наприклад, самець може мати одну або кілька самиць). Їй присвячуватиметься одна з моїх останніх наукових статей.
 Білощокий крячок (фото – з Facebook-сторінки Наталії Атамась) |
Птахи великого міста
«Світ стрімко урбанізується на всіх рівнях. Міста займають уже близько 14% поверхні нашої планети, і їхня частка продовжує зростати. Кількість міського населення перевищила кількість сільського. Природа теж так чи інакше включається в цей процес: або ж міста, розростаючись, поглинають дикі види, або ж ці види приходять до міст самі, знаходячи там кормові ресурси та захист від хижаків.
От хоча б скельні види. Високі будівлі у містах полюбляють боривітри – маленькі соколи, любителі скелястого ландшафту. У Києві вони, наприклад, полюють на осокорківських і троєщинських луках, а мешкають – на сусідніх багатоповерхових житлових масивах. Урбаністична орнітофауна значно багатша, ніж здається. Міста насправді є великими осередками життя, яке потрібно берегти.
Звісно, міське біорізноманіття значно бідніше, ніж у навколишніх природних ландшафтах. Але науку дуже цікавить, як воно формується і як його елементи впливають на людину, зокрема її психічне здоров’я. Численні дослідження доводять, що споглядання рослин і тварин (навіть таких звичних, як ворона чи горобець) у міських «джунглях» здатне поліпшити людині настрій, зняти стрес. Це стало особливо актуальним із початком епідемії COVID-19, коли через самоізоляцію постраждали соціальні зв’язки. Отримуючи користь від дикої природи, ми маємо бути корисними для неї навзаєм – передусім у будь-який спосіб охороняти зелені зони, навіть найменші, підтримуючи біорізноманіття взагалі і біорізноманіття птахів зокрема. Мають значення навіть малесенькі клаптики з одним-єдиним деревом чи кількома кущами на перехресті. Не кажучи вже про такі великі лісові масиви, які ще, на щастя, залишаються в Києві.
Скажімо, зеленбудівці звикли пускати під ніж старі дуплясті дерева, а тим часом це прекрасний дім і стіл для величезної кількості видів – синиць, повзиків, дятлів, сов тощо. Через масове вирізання таких дерев як «аварійних» в Україні вже відчутна криза дупел, що посилює конкуренцію між багатьма дуплогніздними видами. Загострити цю проблему може пов’язана зі змінами клімату поява агресивних інвазивних видів на кшталт папуги Крамера, котрий впритул наблизився до кордонів нашої країни (окремі випадки гніздування зафіксовано у Польщі). Як і інші види папуг, він живе у дуплах і в Європі поводиться як справжній пташиний гангстер, активно витісняючи місцеву орнітофауну. Дослідження показують, що в Італії та Іспанії папуга Крамера вже завдав значної шкоди популяціям повзиків і сов-сплюшок. Коли потенціал дупел в інших місцевостях вичерпається, цей вид, вочевидь, почне селитись і у нас.
Але якщо для охорони зелених зон часом доводиться займатися громадською діяльністю, включатись у серйозну боротьбу із забудовниками, то підгодовувати птахів узимку може кожен. В Європі та США це, до речі, дуже популярне хобі, яким регулярно займаються до трьох чвертей домогосподарств. Причому не тільки в холодну пору, а й цілорічно. В Україні ця культура поки що менш розвинена. Але, запевняю, підгодовувати птахів абсолютно нормально і правильно. Річ у тім, що будь-яка штучна екосистема (зокрема, й місто) – збіднена, а отже, не підтримує себе сама. Тож усі елементи, здатні підтримувати цю екосистему, дуже важливі: що більше їх, то вона стійкіша.
У світовій науці зараз активно вивчається така популярна тема, як орнітози – хвороби, що можуть передаватися від птахів до людей. Рівень потенційних ризиків залежить від щільності пташиних скупчень. За статистикою, випадків безпосереднього зараження зареєстровано не так багато, та й то переважно у південних країнах. Взаємодіючи з птахами, слід дотримуватися простих правил: мити годівницю від посліду, не хапати мертвих птахів голіруч (і, звісно, не дозволяти це дітям) – тільки в рукавицях. Між іншим, постійне підгодовування великої зграї птахів може бути небезпечним. Наші голубівники, на жаль, не люблять яструбів та інших хижих пернатих (і навіть, що найприкріше, винищують їх), хоча у містах ті виконують важливу санітарну роль – проріджують зграї голубів і вилучають із популяції хворих та слабких особин, тим самим убезпечуючи від орнітозів, зокрема, і нас, людей.
До слова, голуби належать до великої четвірки видів, що становлять абсолютну більшість пташиного населення міст у всьому світі. Це теж скельні птахи: для гніздування у містах вони обирають здебільшого горища, що нагадують їм природні оселища – скельні гроти. Різні угруповання міських голубів можуть харчуватися в різних місцях (на полях, смітниках тощо) і навіть не дуже перетинатися та схрещуватися. Дикі голуби зазвичай мають сизувато-сіре забарвлення, то чому ж київська голубина популяція така строката? Річ у тім, що після Другої світової війни багато породистих свійських голубів опинились у дикій природі і змішалися з дикою популяцією.
Зараз науковці стурбовані зменшенням чисельності горобців, що вже стало не лише загальноєвропейською, а й глобальною тенденцією. Поки що не з’ясовано, чому це відбувається. Дві найімовірніші причини: у містах – погана якість повітря, поза містами – зміни у веденні сільського господарства. В Україні ці процеси виражені не так яскраво (скажімо, ми господарюємо ще доволі традиційно), тому скорочення наших популяцій видів горобців, передусім хатнього й польового, можливо, не надто критичні. Але загалом ситуація бентежить.
Отже, сусідство з людиною може приносити птахам, на жаль, не тільки користь. І ось іще один приклад: 80% гнізд чорного дрозда мають у своєму складі матеріали антропогенного походження – поліетиленові пакети, пакувальні мотузки, обгортки тощо. Іноді його так багато, що це, фактично, демаскує гніздо».
Все як у людей?
«Люди часто порівнюють себе із живою природою. Ми спостерігаємо за тваринами і намагаємося збагнути, в чому подібні й чим відрізняємося від них. На відміну від інших тварин, птахи завжди десь поруч із нами і стали невід’ємною частиною людської культури.
Як фахівчиня з гніздової екології птахів я намагалась у своїй книзі зосередитися на їхніх родинних стосунках. Структура «Пташиної історії…» повторює календарний рік. Я пишу про те, як навесні птахи залицяються, утворюють пару і будують гніздо, як виховують дітей, коли молоді птахи стають на крило, чим харчуються різні види, як виживають узимку. Період осінніх міграцій до книги, на жаль, не увійшов – ця тема цікава сама по собі і, до того ж, надто розлога, щоб увібгати її в кілька сторінок. Окремого видання заслуговує одне лиш питання орієнтації птахів у просторі. Натомість великий розділ присвячується ще одному прекрасному хобі – бьордвотчингу, або ж спостереженню за птахами, а також відносинам «люди–птахи», зокрема підгодівлі. Спершу я не планувала його писати, ця тема не «монтувалась» у логіку оповіді. Мій погляд на неї змінив Валерій Чеботар – неймовірна людина, воїн-доброволець російсько-української війни, ветеран, якому бьордвотчінг допоміг повернутися до нормального життя після участі у бойових діях на захист України (фотографіями саме його авторства проілюстровано «Пташину історію…»). Валерій переконав мене, що про це популярне захоплення неодмінно варто написати.
 Обкладинка «Пташиної історії» (джерело: vikhola.com) |
Охочим долучитися до птахоспоглядання раджу Facebook-спільноти
«Birdwatching in Ukraine» та
«Птахи України» – там панує дружня атмосфера, а серед дописувачів є науковці й досвідчені бьордвотчери, які допоможуть новачкам. А новачки зможуть допомогти фахівцям, долучившись до спостережень і збирання інформації. Мені теж уже допомогли і далі допомагають дуже багато людей. Скажімо, нещодавно ми вивчали гніздування птахів в омелі. Ще один чудовий інтернет-ресурс –
«Пернаті друзі», де розміщено докладну інформацію про всіх представників орнітофауни України. Крім того, у нашій країні діють різні волонтерські ініціативи для допомоги дикій природі (переважно національним паркам, але також і ботанічним садам), завдяки яким люди без біологічної освіти мають змогу долучитися до наукової діяльності. Наприклад, допомогти з підрахунком чисельності тих чи інших видів, облаштуванням екологічних стежок тощо. Одночасно з корисною справою можна оглянути чудові природні території в супроводі фахівців, які покажуть і розкажуть багато цікавого.
Поки що спостереження за птахами, як і їх підгодовування, не набули у нас такої ж популярності, як у розвинених країнах, тому на одну рідкісну пташку не «полюють» сотні бьордвотчерів одночасно, витоптуючи все на своєму шляху. Щоб не нашкодити, дотримуйтесь одного простого правила: не турбуйте птахів у найвразливіший період їхнього життя – під час розмноження (щороку в квітні–травні). Передусім не ламайте кущів, не вмикайте гучної музики і не випускайте домашніх котів на «вільний вигул». Не страшно, якщо ви випадково натрапили на гніздо десь у лісі чи на городі, – не переймайтеся, що птахи його полишать і взагалі станеться щось лихе. Головне – не затримуватися біля знахідки, аби не привертати уваги хижаків (наприклад, воронових птахів), які, будьте певні, пильно стежать за кожним вашим кроком. Крім того, більшість птахів дуже обережні і близько до себе не підпустять. Не нав’язуйте їм свого товариства, просто дайте спокій.
 Орнітологиня і бьордвотчери (фото: Facebook) |
До речі, про воронових. Учені вважають їх найрозумнішими серед птахів, здатними швидко навчатись і адаптуватись до навколишнього середовища. Сіра ворона (вона ж ґава) постійно живе поряд із нами в містах, її родич – крук – теж поволі пристосовується до урбаністичних умов. Ворони – гіпердбайливі матусі пташиного світу, які захищають своїх дитинчат іноді доволі екстремальними методами, нападаючи на випадкових перехожих. Хоча, за однією з наукових гіпотез, причому цілком валідною, ворони обирають «мішень» зовсім не навмання, а прицільно атакують конкретних людей, зовні подібних до їхніх колишніх кривдників.
У птахів європейської орнітофауни самець часто має яскравий вигляд, а самиця доволі непоказна. Проте це правило діє не всюди. У тропіках яскраві зазвичай особини обох статей. Ба більше, обоє у парі можуть співати. Це пов’язано з високою конкуренцією між птахами у тропічних екосистемах, де для ефективного захисту своєї гніздової території важливо бути помітним та голосним, і один лиш самець уже не дає раду цьому завданню. Хоча, звісно, це не єдиний чинник, що впливає на особливості фенотипу й поведінки птахів. Трапляються винятки й зі ще одного правила: як свідчать нещодавні дослідження, у деяких видів (наприклад, блакитної синиці) оцінювати потенційного партнера можуть не тільки самиці, а й самці. Звісно, за умови, що є вибір. Адже самці теж вкладаються в потомство – будують гнізда, годують самиць, які насиджують яйця, беруть участь у вигодовуванні пташенят.
 Парний політ жовтоногого мартина (фото – з Facebook-сторінки Наталії Атамась) |
Загалом дослідження поведінки тварин виявляє абсолютно неочевидні речі, яких і нам не завадило би повчитися. Передусім те, що емоційний інтелект – важливий. На рівних партнерських стосунках будується більшість пташиних стратегій виховання здорових нащадків. Обов’язки у парі дуже часто розподіляються порівну, немає головного і підлеглого. Птахи, гадаю, на цьому знаються як ніхто: складно знайти інших тварин, які так ретельно піклувались би про потомство і ставили його інтереси на чільне місце.
…Згодом мрію написати книгу про тварин у місті – цією темою я цікавилась і займалася на зорі своєї наукової кар’єри. Те, що стається з тваринами у містах та чому одних видів, зокрема рідкісних, там більше, ніж інших, варте окремої розповіді».
 Кандидат біологічних наук Наталія Атамась (фото – з Facebook-сторінки вченої) |