Старша наукова співробітниця Інституту математики НАН України кандидатка фізико-математичних наук Ірина Єгорченко у своїй статті пояснила чому головна проблема українських реформ, і не тільки в освіті, — нехтування системністю.
Учена зазначає: «Як у нас починаються реформи? Беруться якісь окремі, не дуже взаємопов'язані елементи іноземних освітніх систем, просто пропозиції одного вчителя або елементи уроку, який побачили в якійсь країні туристи від освіти, — і це впроваджується обов'язково й масово. Проте навіть якщо система освіти іншої країни досягає видимого успіху, варто подумати, що було вирішальним у його досягненні. І зрозуміти, що пристойне місце в міжнародному рейтингу не обов'язково має стати метою для нас. Велика помилка — починати реформи з дошкільної чи початкової освіти і зовсім забути про старших. Бо наївно думати, що можна почати нову освіту з певного року «Х», а старших за «рік початку нової райської системи», залишити напризволяще, паралельно оголосивши систему та методики, за якими вони навчаються, поганими. Результат такого підходу — демотивація і учнів, і вчителів, на додачу з поганою комунікацією».
Наостанок вчена зазначає: «Для ЗВО величезною проблемою, на яку дружно заплющують очі, є масова непідготовленість абітурієнтів до повноцінного навчання — під розмови про якість освіти, якої дарма очікувати, коли більшість студентів не має належної підготовки й університети не можуть нічого з цим удіяти, крім як знижувати вимоги та примітивізувати навчання. ЗНО — це чудово, але ЗНО не перевіряє підготовленість із усіх необхідних для навчання предметів. Діточок бережуть від стресів і тому вимагають для вступу лише, максимум, три ЗНО з можливістю вибрати найпростіше. В результаті, практично ніхто, крім учнів із дуже небагатьох шкіл, не вивчає у школі фізику (бо ЗНО складати не планують). На факультети, де знати фізику потрібно, такі абітурієнти приходять із нульовим рівнем та неможливістю навчатися. Доброчесні ЗВО мали б писати на сайтах, знання яких предметів і на якому рівні реально необхідне для успішного навчання, — але така практика суперечила б реальному завданню: «набрати будь-яких студентів понад усе, а що далі — неважливо». Розмови про компетентності — це чудово, але, не поєднані з чіткими конкретними вимогами, без виконання яких отримати документ про освіту неможливо, вони залишаються порожніми розмовами. Дуже хотілося б, аби майбутні реформатори думали про всіх учасників освітнього процесу — не тільки про вікову групу, для якої вирішують запровадити щось нове й радикальне, і про вплив своїх текстів та дій на всіх учнів, студентів, учителів та викладачів. І базували свої ідеї на реальній ситуації реальних шкіл та університетів, які не стануть казковими через нові гасла, папери і перевірки паперів».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією платформи «Дзеркало тижня»