«Російська пропаганда завжди шукала колективного ворога, щоб пояснити своїй внутрішній аудиторії «не підхожу» для них «братську народність». Така система існувала з XVI–XVII століть – у Московському царстві, Російській імперії, СРСР. Тепер – у РФ. Вона не визнає існування окремого українського народу, бо це, наприклад, руйнує концепцію Києва як «російського міста»; але і не стверджує, що «винні» українці, бо вважає їх «частиною великоросійського етносу». Натомість створюється збірний образ абстрактного антиросійського «зла» – образ «іншого», «не такого», «заблудлого», «поганого» українця, який «зрадив» російську ідею, російську культуру і бореться проти росіянина, проти всього російського. До ХХ століття таким персонажем були «мазепинці», до Другої світової війни – «петлюрівці», після неї – «бандерівці». Оголошення колективних зовнішніх ворогів (серед них також Європа, Захід, західна культура тощо) дозволяє російській пропаганді говорити своїй внутрішній аудиторії: назовні агресор, нам тут і зараз погано, але ми протримаємось і переможемо. І методи пропаганди лишаються ті самі».
«Цікава обставина: Нюрнберзький трибунал не назвав колаборантами ні ОУН, ані УПА, хоча СРСР намагався натиснути на процес, аби УПА визнали пособниками нацизму. Тому росіяни зробили, як зазвичай: з усіх документів процесу, опублікованих на Заході німецькою, англійською, французькою та іншими мовами, опублікували лише кілька томів, в яких не йшлося про ОУН, УПА, Степана Бандеру й роль української діаспори. І весь наратив продовжували будувати у пропагандистському ключі, ставлячи пропагандистські штампи («ОУН – нацисти»), від яких відштовхувались у радянський час. Так чи інакше цю пропаганду просували всі російські «історики» (а точніше – псевдоісторики, яких там 99,9%), незалежно від того в якому полі вони працювали, досліджували ХХ чи ХІ століття».