Чи були українці готові до широкомасштабного російського вторгнення й чи вже оговталися від нього? Чи потрібні (і кому) «заспокійливі» телеспікери? Чи можна звикнути до війни і чому важливо тримати в полі зору нашу перемогу? Про все це в ефірі «Громадського телебачення» розповів заступник директора з наукової роботи Інституту соціології НАН України доктор соціологічних наук Сергій Дембіцький.
 Авторка ілюстрації – Беата Куркуль (джерело: deviantart.com/noldofinve) |
За словами науковця, українці впоралися з шоком перших днів війни, якщо говорити дуже узагальнено. Хоча, звісно, у різних людей різні й ситуації: «Одна річ – дізнатися про війну з телефонної розмови, зовсім інша – прокинутися від того, що снаряд залетів у вікно. Кияни, гадаю, оговтались. Але багато хто опинився в дуже складних обставинах і зараз просто виживає. Ми навіть не можемо досліджувати, в якому вони стані.
Я не вважаю, що широкий загал в Україні був готовий до такого розвитку подій. Буквально за тиждень до початку широкомасштабного вторгнення наш Інститут провів опитування, і з’ясувалося, що ймовірність нападу люди не оцінювали як високу. Водночас, страх війни опинився у топі, що взагалі-то не характерно для нашого суспільства. І зрозуміло, чому так сталося: на кордонах довго стояла велика кількість російських військ. Але, на мою думку, наша психологічна стійкість визначається все ж успіхами української армії. Уже в перші дні ми побачили, що вона може чинити опір, і це надало людям внутрішньої сили.
Почалася позиційна боротьба, війна переходить до затяжної стадії, і не відомо, коли ми переможемо. Такий стан був характерний для нашого суспільства ще напередодні війни [тобто до 24 лютого 2022 року]: люди не бачили завершення конфлікту на Донбасі. Абсолютна більшість вважала, що він триватиме довше двох років. Зараз, коли настрої населення і громадська думка кардинально змінилися за багатьма показниками, таке повернення до оцінки війни як затяжної, у певному розумінні, є для нас кроком назад. Тому дуже важливо бачити обрій перемоги. Кінцевої мети значно легше досягти, не втрачаючи її зі свого поля зору, не фокусуючись тільки на процесі долання труднощів. Ця війна не має перетворитися для нас на нову нормальність. Це може відбутись, але це не оптимальний варіант. Наразі такі інформаційні приводи, як посилення санкції проти росії, надання Україні нового озброєння (хай навіть його й не так багато, як нам хотілося б) та фінансової допомоги, ми схильні інтерпретувати саме в контексті шляху до нашої перемоги, а не до замороження конфлікту. Не менш важливо й те, що населення раціонально переосмислює часові рамки, необхідні для нашої перемоги, причому сама віра у перемогу не слабшає. І не зменшується наша готовність боротися.
Багато хто критикував експертів, які говорили, що Україна переможе за 2-3 тижні. Мені важко оцінювати експертів у питанні завершення війни, бо сам я на цьому не знаюсь. І, тим не менш, ми бачимо, що експерти не володіють достатніми знаннями, щоби робити точні прогнози. Уже під час цієї фази війни, коли російські війська стояли навколо Києва, бомбардували Суми й Харків, окуповували Херсон, наш Інститут опитував населення щодо психологічного дистресу і виявив залежність, яка фіксувалась і під час пандемії: що вищий у людини психологічний дистрес (руйнівний стрес, зумовлений негативними емоціями), то більше вона зациклена на новинах. Тому, вочевидь, певна аудиторія потребує «заспокійливих» спікерів. Звісно, вони не визначають громадської думки в масштабах усього населення, але є сподівання, що допомагають якійсь категорії людей поліпшити свій психологічний стан.
Бо зовсім віжмежуватися від цієї ситуації неможливо. Хіба що йдеться про людей особливого типу або тих, хто виїхав за кордон, не просто щоб урятувати себе та близьких, а щоб змінити своє життя. Їм байдуже, чиєю перемогою закінчиться війна, але їхня частка невелика. Звісно, людина до всього адаптується, звикає. Це закладено у нашій природі, бо тривалий психологічний, емоційний стрес виснажує наш організм фізіологічно і може призводити до появи чи загострення різних захворювань. Але війна – це така екстраординарна подія, що не зважати на неї неможливо. Так, наше суспільство звикло до конфлікту на Донбасі, хоча там тривали бої і продовжували гинути люди. А тепер російська армія стоїть на більшій українській території і, якщо ми програватимемо, може піти далі. Зрозуміло, це не те, від чого можна відмежуватися».