Скільки українців поїхали за кордон через війну? Скільки з них і за яких умов можуть повернутися додому? Як Україні боротися за своїх біженців і чому це обов’язково потрібно робити вже зараз? Про це й інше розповіла під час експертної дискусії «Міграційна криза: чи повернуться українці додому?» одна з її учасниць – академік-секретар Відділення економіки НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України академік Елла Лібанова.
 Ілюстрація: stock.adobe.com |
«Я доволі скептично ставлюся до опитування громадської думки під час соціальних катаклізмів. Питання не в тому, що люди не щирі (хоча і це теж, тож демонстровані сьогодні проукраїнські настрої, вочевидь, дещо більші, ніж реальні), а в тому, що на шаленій хвилі патріотизму вони дуже часто навіть собі не можуть зізнатися, що взагалі-то не проти залишитися за кордоном. І на це варто зважати. Крім того, за нинішніх умов неможливо забезпечити репрезентативність, бо дослідники не мають адекватного уявлення про генеральну сукупність. Скажімо, дуже різняться статистичні дані про кількість українських біженців за кордоном – вони коливаються від 3 млн до 6 млн осіб. Та, попри свою нерепрезентативність, ці опитування все ж фіксують про думку певної групи населення [1-3 тисяч українських біженців у Європі]. Цю інформацію можна обговорювати, не намагаючись, однак, екстраполювати її на всіх наших біженців.
90% українських біженців стверджують, що хочуть повернутися на Батьківщину. Але є одна проблема: люди, які залишаються за кордоном протягом певного часу, так чи інакше адаптуються там. Виїхали передусім мешканці великих міст (Києва і Харкова, хоча не тільки), 60-70% яких мають вищу освіту, а отже, конкурентоспроможні на місцевих ринках праці (як би ми не лаяли нашу освіту, але досвід говорить, що вона таки пристойна). Якщо гаряча фаза війни триватиме до кінця 2022 року і довше, значна частина цих людей знайдуть роботу, винаймуть прийнятне для себе (і своїх дітей) житло, влаштують дітей у садочки, школи й університети. І тоді не відомо, чи вони повернуться.
Серед українських біженців можна виокремити дві групи. Перша і найчисельніша (85-90%) – ті, що справді тікали від війни, захищаючи своє життя і життя своїх близьких. Вони переважно налаштовані на повернення. Друга (10-15%) – люди, які просто скористатися ліберальними умовами перетину кордону і перебування українців у європейських країнах, що передбачають легальний статус, право влаштуватися на роботу тощо. Зрозуміло, вони не повернуться. Тобто Україна має боротися за повернення першої групи громадян. Слід зважати на ще один ризик: якщо наші жінки залишаться за кордоном, а по закінченні воєнного стану буде скасовано заборону на виїзд чоловіків призовного віку, то українські родини можуть возз’єднатись уже не в Україні, на жаль.
Загалом говорити про масштаби демографічних втрат України наразі ще зарано. Якщо гаряча фаза війни закінчиться доволі швидко – втрати можуть сягнути 500-600 тисяч, якщо ж вона затягуватиметься – близько 5 млн. На додачу до 3,5 млн українців, які вже перебували за кордоном станом на 24 лютого, сальдо виїзду/в’їзду для України сьогодні сягає 2,8 млн осіб (тобто загалом 6,3 млн). Звісно, це не лише воєнні мігранти, у цих потоках багато складових. Але це люди працездатного віку і діти до 18-ти років, частка яких серед біженців (українців, що виїхали з 24 лютого) сягає третини, за даними Державної прикордонної служби України. Це наше майбутнє, маємо боротися за кожну людину. Звісно, не силувати, а створювати умови для їхнього повернення. Шанс є, бо наші люди вже перестали захоплюватись і іноземною медициною, і освітою, і бюрократією. Але головна перевага інших країн зараз у тому, що там спокійно, немає бомбардувань і ракетних обстрілів. Для нормальної жінки з дітьми це критично важливо. До речі, за даними одного з нещодавніх опитувань (телефоном і наживо), яке охопило 3,5 тис. респондентів за кордоном, лише 9% називають однією з найважливіших умов свого повернення наявність роботи, що дуже мене здивувало. Більшість опитаних найвище оцінюють безпеку і житло.
Головне, що потрібно робити вже зараз (і я, на жаль, не можу з цим достукатися до влади), – підтримувати зв’язки з нашими емігрантами. Вони мають відчувати, що на них тут чекають, що без них не буде України, що українське суспільство бачить їх своїми членами і сьогодні, і завтра. Мене дуже збентежило рішення Уряду щодо неможливості працювати за кордоном. Але якщо працівник може повноцінно виконувати свої обов’язки у дистанційному режимі, то яка різниця, де він це робитиме – в Ужгороді чи в Мюнхені? Я знаю багато випадків, коли люди через цю заборону просто звільняються в Україні і шукають собі постійне місце за кордоном. Так не можна робити: зв’язки між чоловіком і дружиною збережуться незалежно від позиції держави, а от про соціально-трудові відносини держава має подбати. Ми маємо боротися за кожну людину, готову повернутися до України, бо це наше майбутнє. І це серйозний виклик для України, бо за її біженців боротиметься і Європа. Про це треба думати вже сьогодні, а не чекати, доки закінчиться війна. Може виявитися, що, коли це станеться, вже не буде кого повертати.
В умовах війни дорослим слід користуватися можливостями онлайн-навчання для здобуття нових, конкурентних професій, які можна опанувати в інтернеті (ІТ-освіта абощо), надаючи перевагу українським викладачам. Причому це може бути корисно не лише для біженців, а й для внутрішніх переселенців, які переїхали до західних регіонів нашої держави і не можуть знайти там роботи, бо її і постійному населенню раніше бракувало. Це теж слугувало б підтриманню зв’язків українців з Україною, хай де вони зараз перебувають».