Новообраний член Європейської академії, завідувач відділу нервово-м’язової фізіології Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця НАН України академік Ярослав Шуба розповів в інтерв’ю для сайту Кардиффського регіонального осередку Європейської академії про те, як і під чиїм впливом розпочав свою наукову кар’єру та що вивчає зараз, як у ХХ столітті розвивались українські електрофізіологічні дослідження, як працювали радянські науковці і з якими перешкодами стикалися при поширенні своїх досягнень на світовому рівні, чи достатньо українська наука поповнюється «молодою кров’ю», що таке «двигун Шуби», а також про те, чому Україна неодмінно мусить перемогти у війні з росією і як українська наука має розвиватися після цієї перемоги.
 Академік Ярослав Шуба (фото з сайту: aecardiffknowledgehub.wales) |
Вражений здобутками і практичністю природничих наук, майбутній академік Ярослав Шуба після середньої школи обрав фізичний фах – закінчив радіофізичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а згодом став інженером відділу газової електроніки Інституту фізики НАН України. За його словами, прогрес ядерної фізики і фізики плазми у 1960–1970-х роках справляв враження швидкої досяжності контрольованого ядерного синтезу як безмежного і безпечного джерела енергії. «Він [відділ] спеціалізувався на використанні «іонних гармат» та іонних пучків для вивчення взаємодії іонів високої енергії з речовиною з метою нагрівання плазми для термоядерного синтезу, – згадує науковець. – Експериментальні установки там були велетенські – потужні насоси створювали вакуум у довгих металевих трубах, що містили різноманітні мішені, іонні гармати бомбардували ці мішені іонними пучками, а детектори реєстрували результати взаємодій. І вся ця техніка потребувала для своєї роботи мегавольтів і мегаватів електроенергії. Отже, експерименти потрібно було планувати заздалегідь, і виконувати їх мала ціла група дослідників – одна людина самотужки не могла керувати такою установкою. Мені це не подобалося, бо в такій ситуації не можна бути господарем свого часу й експериментувати, коли заманеться».
Одначе, як говорить Ярослав Шуба, цей досвід потім став йому у великій пригоді – при переході в галузь біофізики: «Мої батьки обоє були біологами. І хоч вони ніколи не заперечували проти моєї роботи у галузі фізики плазми, та завжди намагалися розвинути мій інтерес до біології, зокрема до біофізики. Пам’ятаю, як батько [академік Михайло Шуба] завжди ініціював розмови про поширення нервових електричних імпульсів, трансмембранні рухи іонів, що лежать в основі цих процесів, модель Годжкіна–Гакслі, яка це все описувала, та заохочував мене читати відповідну літературу. На межі 1970–1980-х років це були дуже популярні теми, і, на щастя, Київ став не лише радянським, а й міжнародним центром відповідних досліджень. Це сталося тому, що в Інституті фізіології імені О.О. Богомольця АН УРСР (під керівництвом його багаторічного директора академіка Платона Костюка) розробили нову технологію для реєстрації електричних явищ в ізольованих клітинах, котра отримала назву «внутрішньоклітинний діаліз» (або ж «внутрішньоклітинна перфузія»)».
Візити до Інституту фізіології, в якому працював його батько, і розмови із Платоном Костюком переконали Ярослава Шубу, що вивчення електричної активності нервових клітин є перспективним науковим напрямом і спонукали перекваліфікуватися – у 1980 році він став першим аспірантом щойно створеної на базі Інституту фізіології кафедри мембранної біофізики МФТІ. Учителем Ярослава Шуби став сам академік Платон Костюк, який запропонував йому зосередитися на з’ясуванні механізму так званої «модифікації селективності потенціалкерованих кальцієвих каналів під впливом етилендіамінтетраоцтової (ЕДТА) кислоти». На той час усі установки для внутрішньоклітинної перфузії в Інституті фізіології були цілодобово зайняті, тож, аби виконувати свою роботу, Ярослав Шуба був змушений власноруч побудувати особисту установку, що стало ще одним надзвичайно корисним досвідом, дало змогу вчасно захистити кандидатську дисертацію і навіть стати співавтором вагомої наукової статті, опублікованої за кордоном, що для тогочасної радянської дійсності теж було неабияким досягненням.
«Радянський Союз був тоді наддержавою, котра змагалась із західними країнами в усіх аспектах життя, щоб продемонструвати решті світу «переваги комуністичної суспільної системи» і встановити світову гегемонію, – пояснює академік. – Однією зі сфер конкуренції була наука, і, мушу визнати, у Радянському Союзі науковий фах був доволі престижний, а зарплати науковців, особливо на вищих щаблях кар’єри, були значно більшими за середні. Тим не менш, Радянський Союз був дуже закритою країною зі своєю сумнозвісною «залізною завісою», що фактично обмежувала будь-яке спілкування з рештою світу. Це означало, що більшість людей не могла вільно виїжджати за кордон, і лиш «обрані» науковці, які досягли найвищих посад і були перевіреними членами комуністичної партії, могли представляти країну на міжнародному рівні. Більшість учених не мала іншого вибору, крім як залишатись у країні та просувати свою кар’єру, сподіваючись колись досягти статусу «обраних». Водночас, наукова сфера в СРСР, як і всі інші сфери радянської дійсності (крім хіба що військово-промислового комплексу і наукових галузей, які на нього працювали), страждала від неефективної економічної системи, неспроможності забезпечити достатню кількість товарів і послуг. Це створило доволі унікальну ситуацію в науці, коли освічені й мотивовані люди мусили працювати в умовах хронічної нестачі всього й демонструвати надзвичайну креативність, аби розвивати свої дослідження. <…>
Хтось може сказати: «Велика справа! Всього одна стаття у «Journal of Membrane Biology» за 3 роки [аспірантури]!» Але той, хто міг би це сказати, не уявляє, як це було – публікувати щось у Радянському Союзі. «Залізна завіса» означала неможливість не лише виїхати за кордон, а й опублікувати щось у відкритій пресі без дозволу «компетентних органів». Після написання статті (російською мовою, звісно ж) автори мали надати її «спеціальній комісії» (до складу якої входив, серед іншого, представник КДБ), яка ретельно перевіряла рукопис на вміст «секретної інформації», відкритих чи прихованих «антирадянських настроїв» і давала згоду на опублікування. Коли рукопис планувалось опублікувати англійською мовою в міжнародному журналі, процедура отримання згоди була ще довшою та складнішою, передбачаючи не один, а кілька розглядів комісіями різних рівнів. Крім того, все призначене для опублікування за кордоном спершу мало в тому чи іншому вигляді вийти російською мовою всередині країни, і комісії суворо стежили за цим. Багато хороших науковців задовольнялися першим етапом оприлюднення і не бажали мати додаткових клопотів з опублікуванням на міжнародному рівні, через що їхні дослідження не отримували належної уваги від світової наукової спільноти. Але академік Костюк дуже наполегливо переконував своїх учнів докладати всіх зусиль для опублікування за кордоном. І, як показав час, ця стратегія була правильною, бо найбільшим тодішнім досягненням нашого Інституту стало отримання міжнародного визнання».
Цьому суттєво посприяла і низка проведених в Інституті фізіології у 1980-х роках міжнародних наукових заходів, які присвячувалися дослідженню іонних каналів і участь у яких взяли провідні американські, європейські та японські вчені, зокрема майбутні нобеліати Ервін Негер і Берт Сакманн. Ярослав Шуба говорить, що для українських дослідників це була унікальна можливість розширити професійні контакти й обмінятися цікавими ідеями. Сам майбутній академік отримав пропозицію щодо короткотермінового стажування в лабораторії професора Вольфґанґа Траутвайна в Гомбурзі у тодішній Західній Німеччині (ФРН). Науковим інтересом професора була бета-адренергічна регуляція кальцієвих каналів у серці. Завдяки рекомендації академіка Платона Костюка і досвідові попереднього перебування в країнах «соціалістичного табору» (Угорщині й Чехословаччині) Ярослав Шуба 1988 року отримав офіційне «добро» на свій перший виїзд до «капіталістичної країни». А згодом вчений продовжив працювати за напрямом електрофізіології серця вже у Канаді (1991–1993) та США (1993–1996).
Робота за кордоном виявилася дуже і дуже корисною з точки зору отримання нових, цікавих результатів, здобуття досвіду та налагодження контактів. «1991 року я виїхав з СРСР, а 1997-го – повернувся в зовсім іншу країну, незалежну Україну. На жаль, розпад Радянського Союзу і перехід від однієї великої, контрольованої з центру планової економіки до багатьох менших, вільних ринкових економік, однак із розірваними зв’язками, не приніс економічного процвітання новим незалежним державам, що входили до складу колишнього СРСР. Ба більше, економіки цих держав (і Україна не стала винятком) фактично зазнали краху, економічні труднощі негативно вплинули на всі сфери життя. Напевно, найбільше постраждала наука. Коли «залізна завіса» раптом упала за одночасного економічного занепаду, чимало активних науковців колишнього СРСР полишили свої незалежні країни, шукаючи нових можливостей для застосування знань і кращих економічних умов за кордоном. Тож я опинився в унікальній ситуації: в той час як значна частина із моїх наукових однолітків виїжджали на Захід, я рухався в зворотному напрямку, повертався до України».
На щастя, США та Європейський Союз запровадили кілька ґрантових програм досліджень, спеціально призначених посприяти співпраці між ученими з колишнього Радянського Союзу та вченими зі США і країн ЄС. Ці програми головно мали на меті запобігти міграції дослідників з колишнього СРСР (особливо тих, що так чи інакше були пов’язані з радянським оборонно-промисловим комплексом) до «країн-ізгоїв». Ці програми не запобігли «відтоку мізків», але принаймні дещо підтримали тих, хто вирішив залишитися. Я отримав кілька таких спільних ґрантів, які допомогли мені продовжувати наукову кар’єру в Україні й підтримувати постійний професійний зв’язок із друзями й колегами за кордоном.
Я працював над різними проєктами, найважливіші з яких мали на меті з’ясування гормональної та фармакологічної регуляції калієвих каналів серця, селективності, проникності і фармакології кальцієвих каналів Т-типу, участі іонних каналів у канцерогенезі та у дисфункції сечового міхура. Зараз намагаємося розвивати абсолютно новий напрям, який називаємо «Екс-опто-фармакологія». <…>
…Після здобуття Україною незалежності економічні труднощі та хронічне недофінансування науки суттєво утримували і далі утримують молодих людей від наукової кар’єри. Тому адекватної заміни молодим поколінням дослідників, що виїхали з країни, немає, і наукових кадрів поступово меншає. До того ж, молоде покоління не виявляє такої мотивації, прагнення і навичок для роботи у науці, як попереднє покоління. Переламати ситуацію можна лише підвищенням привабливості наукової діяльності – зростанням її суспільної престижності, достатнім підвищенням заробітної плати, розширенням перспектив кар’єрного зростання і поглибленням інтеграції у світовий та європейський наукові простори. Це доволі складна проблема, що потребує реформування всієї української наукової сфери».
На завершення академік Ярослав Шуба поділився своїм баченням причин і можливих наслідків нинішньої російсько-української війни: «Історично український народ мав доволі складні стосунки з очолюваною росіянами державою, хай як ця держава називалася – московське царство, російська імперія, СРСР чи російська федерація. Наші відносини характеризувалися значною зверхністю росіян щодо українців як до «молодшого брата», який не надто розумний, говорить дивакуватою мовою, не є самодостатнім, потребує контролю над собою і не заслуговує на довіру. Українців називали «малоросами» – на противагу «справжнім росіянам», «великоросам». Але «малороси» легко могли перетворитися на «великоросів», просто забувши свою мову та етнічне походження – й історія сповнена таких прикладів. Однак більшість українців були невдоволені цією ситуацією, що майже постійно спонукало їх до руху за незалежність (із періодами піднесення й падіння), який росіянам вдавалося контролювати, поєднуючи репресії з діяльністю «п’ятої колони» чи просто придушуючи військовою силою.
Коли 1991 року СРСР як держава, заснована на нежиттєздатній суспільній системі, розпався, багато хто дивувався, що все відбулося доволі мирно. Було велике сподівання, що нові незалежні держави, які виникли на теренах колишнього Радянського Союзу (а серед них і Україна), знайдуть нові форми співпраці одна з одною та рухатимуться до процвітання, лишаючись при цьому добрими сусідами. Проте іншої думки дотримувалися російські радикали з імперіалістичним мисленням у російській федерації, яка стала спадкоємицею колишнього СРСР. На чолі з путіним і його клікою вони одразу ж почали планувати і готувати реванш за поразку Радянського Союзу в Холодній війні та відновлення не лише його кордонів, а й потенційного домінування над країнами колишнього Варшавського договору. Й Україна стала першим і головним об’єктом такої політики, що врешті-решт вилилась у нинішню війну. Нехай світову спільноту не вводять в оману офіційні заяви путіна та його кліки про «загрозу» з боку НАТО і про «утиски» Україною російськомовного населення, які вони наводять на виправдання «обмеженої військової спецоперації». Їхньою справжньою метою, яку вони не наважуються відверто проголосити, бо це звучить надто по-нацистськи, є «остаточне вирішення українського питання», що означає ліквідацію української державності, захоплення української території, винищення або насильницьке переселення національно свідомих українців і перетворення решти українців знову на «малоросів». Отже, Україні не лишається нічого іншого, окрім як виграти цю війну за допомогою решти світу, а потім бути сильною, щоб співіснувати з таким агресивним сусідом і стримувати його від подальших агресивних дій. А якісна наука – запорука такої сили.
Захищаючи свій суверенітет, цілісність і незалежність, Україна й український народ демонструють у цій війні безпрецедентну рішучість і мужність, що принесло їм заслужене захоплення у світі. Але це відбувається коштом великих людських і матеріальних втрат. Зокрема, дуже сильно постраждала наукова сфера. Наукова інфраструктура на Сході України практично зруйнована, а інституції в інших регіонах країни майже не функціонують через загрози повітряних нальотів, скорочення фінансування і виїзд значної частки співробітників за кордон. Важко говорити про повернення до звичної наукової діяльності, перш ніж до бодай якоїсь нормальності повернеться безпекова ситуація. Але потім українській науці знадобиться допомога, щоби відродитися. Й не у вигляді відкриття вакансій чи обмінів для роботи українських дослідників у закордонних наукових установах (що ще більше посилить і так значний відтік мізків), а ґрантових програм, спеціально спрямованих на залучення українських лабораторій до спільних досліджень із західними партнерами. Гарним прикладом у цьому плані була програма ЄС під назвою INTAS, заснована 1993 року для сприяння співпраці між науковцями з нових незалежних держав колишнього СРСР і країнами ЄС. На жаль, 2006 року цю програму закрили, але зараз вона може слугувати зразком при створенні нових програм для України. Різні заможні країни можуть розробляти схожі власні програми. Це допоможе українській науці відновитися на новому фінансовому й організаційному фундаменті, що, зрештою, принесе користь світовій науці. Деякі кроки за цим напрямом в Україні вже зроблено. Найважливіше – створено Національний фонд досліджень України, який, попри певні «проблеми зростання», має замінити стару радянську, розподільчу систему фінансування науки на нову – конкурентну».
За інформацією Інституту фізіології імені О.О. Богомольця НАН України
і пресслужби НАН України