Воїнському культу в українській культурі та деяким військовим мотивам у традиціях і звичаях українців присвячуються цьогорічні статті вченої-народознавиці, старшого наукового співробітника відділу української та зарубіжної фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України кандидата філологічних наук Олени Чебанюк для журналу «Країна».
Ікона «Святий Юрій Змієборець» Луки Долинського для Собороу Святого Юра у Львові (джерело: localhistory.org.ua) |
«В Україні культ воїна-захисника мав давнє коріння, –
пише Олена Чебанюк. – Від часів князя Святослава (938–972) відбувалося формування аристократичної воїнської верстви зі своїм етикетом, нормами поведінки, ідеалами.
– «Архітектором» воїнського культу став князь Ярослав Мудрий, — каже історик Олександр Алфьоров [кандидат історичних наук, науковий співробітник сектору генеалогічних та геральдичних досліджень відділу спеціальних галузей історичної науки та електронних інформаційних ресурсів Інституту історії України НАН України]. – Синам і онукам, крім слов’янських імен, давав хрестильні імена святих, уславлених духовними та військовими подвигами. Сам мав хрестильне ім’я Георгій та уславився численними перемогами над ворогами. При князі Ярославі відбулася сакралізація воїнського культу.
У «Слові про Ігорів похід» яскраво показані ідеали верстви воїнів. Автор симпатизує Ігореві та його братові Всеволодові, бачить у них сміливців, здатних постояти за рідну землю. У битві з половцями князь Всеволод зображений як билинний богатир «буй-тур» і є уособленням бойової відваги й сили.
Вважалося, що вояки сплачували податок кров’ю. Тому в європейській традиції та в українському суспільстві захисники Батьківщини традиційно мали найвищий соціальний статус».
* * *
…В українській народній культурі відомий звичай прощання з чоловіком, що відбуває на військову службу. «За Речі Посполитої – у XVI–XVIII ст. – українські селяни не служили в армії. Це була прерогатива вищих станів. Військову підготовку українська аристократія, шляхта й козацтво замолоду проходили в реєстровому війську чи на Запорозькій Січі. Таку службу вважали священним обов’язком. Захисника Вітчизни – козака – шанували в Україні як героя. Його служба була почесна й оспівана в думах і піснях, – пише Олена Чебанюк. – Наприкінці XVIII ст. територію Речі Посполитої розділили між собою Росія, Австрія та Пруссія. Українські землі увійшли до складу перших двох імперій. Під владою Австрії служили по 14 років, з 1849-го – вісім років у армії та два роки в запасі, з 1866-го – три роки в армії, сім – у резерві. У Московському царстві, а згодом у Російській імперії, якщо брали у військо, то на все життя. Вояка називали рекрутом, з італійської – «той, хто отримує платню». В Україні говорили ще «некрут» або – «жовнір». Міщани, козаки й селяни мусили відправляти двох рекрутів із кожної тисячі жителів. Сім'я кріпака, який пішов служити, отримувала волю. Від рекрутчини звільняли дворян, священнослужителів і почесних громадян. У 1794–1834 роках на підросійських землях служили по 25 років. Потім рекрутська служба скоротилася до 20 років, а з 1859-го – до 13 років в армії та семи в запасі. Тому, проводячи хлопця в армію, батьки, родичі й односельці прощалися з ним ніби назавжди… Заборонялося «забривати в солдати» єдиного сина в сім’ї, вдовиних дітей, калік. Але відповідальна за набір рекрутів адміністрація часто за хабарі нехтувала цими приписами. <…> У 1930-х молодь із задоволенням йшла служити в радянську армію, бо це був єдиний шанс вирватися з голодного села, отримати паспорт, освіту й уникнути важкого колгоспного життя. У Радянському Союзі всі чоловіки у 18 років ставали військовозобов'язаними. Служили в сухопутних військах й авіації по три роки, на флоті – чотири, після 1967-го – відповідно по два і три роки».
«На збір солдата господиням потрібно було добре попрацювати чи витратити чимало грошей. Частину речей могли подарувати родичі або знайомі, – продовжує науковиця. – У більшості регіонів ритуал виряджання новобранців до армії називали проводами, на Херсонщині – відправкою. Для хлопця це був обряд ініціації. Ритуальні дії знаменували прощання з юністю й отримання нового соціального статусу – воїна. Напередодні від’їзду родина новобранця готувала прощальний обід. Молодь і дорослі прощалися з рекрутом окремо. Друзі влаштовували для нього прощальні досвітки. Батьки вдома організовували «баль» – для старших. Будували шатро, прикрашали його килимами й сосновими гілками. Накривали столи й наймали музикантів. Запрошували рідних та односельців. <…> У давнину вірили: щоб солдат повернувся додому живим і здоровим, щоб «кулі минали голівоньку», необхідна участь у проводах усіх односельців. <…> Сироту споряджали до армії хресні батьки. Прощальну вечерю готували коштами всієї громади. <…> Новобранець, прощаючись, просив вибачення за можливі кривди. За народними віруваннями, щоб служба у війську була легка, ніхто з рідних і знайомих не повинен тримати зла на солдата».
* * *
За даними Міністерства оборони України, на фронті нинішньої російсько-української війни Україну захищають близько 40 тисяч військовослужбовиць. «Військова справа була професією і способом життя для частини жінок у давнину. Це було нормою і для варягів, які ставали на службу в Києві та інших руських містах. Серед їхніх поховань є багато могил жінок-воїнів. Ховали з мечами, кіньми та військовим начинням, – розповідає Олена Чебанюк. – У козацьку добу жінкам категорично заборонялося з’являтися на Січі. Їхнє основне призначення громада вбачала у збереженні сім’ї та роду. Здавна українці вживали слово «виховати», бо вберегти дітей було основним призначенням жінки. <…> Воювати нарівні з чоловіками українки почали під час Першої світової війни. Хоча й не одразу. <…> Під час Української революції 1917–1921 років жінки входили до складу повстанських загонів, зокрема брали зброю до рук у Холодному Яру на Черкащині. <…> Багато жінок долучилося до українського підпілля наприкінці 1930-х. Розбудовували Організацію українських націоналістів, а згодом і Українську повстанську армію. Жіноча мережа поширювала агітаційні матеріали, купувала продукти й інші потрібні для підпільників речі. Діяли подібно до нинішніх волонтерів. Іще допомагали на кухнях, шили одяг. Служили медсестрами, санітарками, розвідницями і зв’язковими. <…> Майже всі жінки обов’язково проходили вишкіл на володіння зброєю, але їх намагалися берегти й не залучати до бойових дій. Ставали до бою ситуативно, під час облав і засідок НКВД. Тисячі жінок допомагали повстанцям, виконуючи доручення, підтримуючи бойовий дух вояків, за що понесли від НКВД покарання, ув’язнення в таборах й виселення до Сибіру. Під час Другої світової війни українки хоробро боролися й у складі радянської армії».
* * *
Постаттю, шанованою в українській народній культурі, зокрема у війську, був святий великомученик Юрій (Георгій) Змієборець, день пам’яті якого християни східного обряду відзначають 6 травня. За однією з легенд, святий Юрій переміг страшного змія з київського озера, а потому запряг його у плуга й почав орати – так, мовляв, і з’явилися Змієві вали навколо Києва. «Дослідники старослов’янської міфології припускають, що збіги коренів «юр» і «яр» спричинили перенесення на святого Юрія багатьох функцій Ярила – персонажа язичницької міфології, пов’язаного із весняним пробудженням природи й водночас із військовими змаганнями. Не дарма слово «ярий» означає молодий, весняний, яскравий, світлий, а також надмірно гнівний і лютий, – пояснює Олена Чебанюк. – Юрія шанували на Запорозькій Січі. Він був для козаків зразком лицарської честі й мужності, відданості християнській вірі. Легенда про перемогу над змієм для козаків символізувала боротьбу добра зі злом, світла з темрявою. <…> Святого Георгія зображали на іконах прекрасним воїном на білому коні. Він вражав списом змія, а кінь топтав чудовисько копитами. Спис прикрашали хрестом, який називали Юріївським або Георгіївським».
* * *
Небесним покровителем військових вважався також святий Іван Воїн, день пам’яті якого відзначається 12 серпня. «Святого мученика Івана Воїна шанують як молитовного захисника бійців за Батьківщину. Родичі тих, хто воює й боронить свою землю, замовляють Іванові Воїну молебні за життя рідних, їхній захист від ворогів та ставлять свічки в церкві перед його іконою. На іконах святого Івана Воїна зображують у обладунках римського ратника. У руках він тримає хрест, спис і щит. У молитвах до святого звертаються як до духовного наставника воїнства, «поборника кріпкого на всіх видимих і невидимих ворогів», «хороброго в битвах, ворогів прогонителя і покривджених заступника в бідах, і скорботах, і печалях, і у всяких лихих напастях»», – зазначає авторка.
* * *
Ще одним уособленням переможної сили, воєнної звитяги вважався рівноапостольний князь Володимир Великий, день пам’яті якого відзначається 28 липня (на цю ж дату припадають День хрещення Київської Русі–України, а від 2022 року ще й День української державності). За словами Олени Чебанюк, «образ князя Володимира в Україні здавна вшановували військові та правоохоронці, оскільки він успішно перемагав своїх ворогів на полі битви. За хоробрість його поважали й дружинники, й вороги».
P.S. На обкладинці: картина «Козак-бандурист» невідомого автора (XIX ст.). Джерело: uk.wikipedia.org